Останній заколот
Шрифт:
— З Жорою Швайковським?
— Милий юнак, по-моєму, це Жора і влаштував Олексу до військової школи.
“Стоп, — дав собі команду Олег Данилович, — перша варта уваги інформація”. Запитав:
— Швайковський? Георгій Швайковський? Уперше чую.
— Він вчився з Олексою в університеті. У них взагалі ще з університетських часів утворилася група: Олекса з Жорою, ще Петро Тартаковський та Льоня Венгеров.
“Ще раз стоп”, — сказав собі Олег Данилович. Згадав: Горожанин повідомив, що Яковлєв створив у Києві якусь молодіжну групу, котра виступає проти Радянської влади. Певно, залучив до неї своїх друзів. Отже, ще два прізвища: Венгеров і Тартаковський… А Жора
Берта Абрамівна попросила ще чашку чаю, і Олег Данилович налив, не пошкодувавши заварки.
— В акторських колах Олексу дуже поважали, — сказала Серафима Володимирівна, — але й недолюблювали.
— Скажіть уже простіше, — пояснила Берта Абрамівна, — заздрили. Розумові й таланту.
— Хіба можна заздрити таланту? — з пафосом виголосила Серафима Володимирівна. — Перед ним треба схилятися! А це не кожен може, тому, крім Жори не було у Яковлєва справжніх шанувальників.
— Не було, — ствердила Берта Абрамівна. — Але що ми про Олексу та й про Олексу? Скажу вам, може, не чули, у Пасажі біля кінотеатру Шанцера відкривається ресторан з кабаретом.
— З кабаретом? — не повірила Серафима Володимирівна. — Й танцюватимуть канкан?
— Дівчата в чорних панчішках, — запевнила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн полюбляв кабарети, іноді й мене водив з собою, та більше сам — і я здогадувалась, чому… Коли існують дівчата з такими ніжками, кому потрібні дружини?
— Не кажіть!.. — вигукнула Серафима Володимирівна. — Ніколи не повірю…
Розмова в цих входила в своє звичне річище, і Олег Данилович потихеньку ретирувався до своєї кімнати. Приліг на ліжко — чекав Наталю і уявляв, як почує в темному коридорі її квапливі кроки, як Наталя стане в дверях, а він підхопиться з ліжка й поцілує її в щічку, та звичне почуття радості й спокою не огортало його. Згадував, як розпитував двох підстаркуватих та балакучих ланок, як розставляв їм вульгарні пастки, і відчував, що не зможе — принаймні сьогодні ввечері — чесно дивитися в Наталині очі. Точно знав: вчинив правильно, й буде цілком справедливо, якщо допоможе викрити шпигуна й ворога, та все я? відчуття того, що торкнувся чогось не дуже чистого, не полишало його. Чомусь згадав, як колись у дитинстві потрапив до закинутого й гнилого сарая і побачив там величезного чорного павука з хрестом на спині. Він торкнувся павука пальцем, той побіг по павутинні, і тоді він розчавив його в кулаці. Одразу зробилося лячно й бридко, так, як зараз, тільки тоді він заплакав і вже через хвилину забув про страшного й підступного павука, а тепер не так уже й просто виправдатися перед самим собою.
Хоча, вирішив, чого має виправдовуватися?
Нараз згадав Олексія Яковлєва, як стояв той перед ним у Марийському парку: самовпевнений, сповнений власної гідності, переконаний у своїй правоті, рожевощокий і вгодований, як кажуть Серафима Володимирівна з Бертою Абрамівною, — талант, а насправді шпигун і зрадник, звичайнісінький волохатий павук, тільки у фешенебельній оболонці.
А отруйних павуків все ж треба нищити, подумав Олег Данилович і задрімав уже без особливих докорів сумління.
23
Петро Вовк лежав горілиць на возі, на вкритому рядном духмяному сіні, підмостивши під голову мішок із збіжжям, і дивився на хмари. Вони висіли на небі, здавалося, непорушно, більші й зовсім маленькі, одна була схожа на лебедя чи гуску, інша витягнулася, мов рука із стиснутим кулаком, наче бог погрожував комусь із своєї високості.
“До бога далеко”, — подумав Петро упокоєно
Мерин тягнувся ліниво, візник дрімав і не підганяв його, віз не трюхикало, й Петро вирішив, що нема нічого кращого в житті за ці хмари на небі, запах кінського поту, що перемішується з ніжним, гіркувато-солодким запахом сі на, пожовклі поля обабіч сільської курної дороги й волошки в житах. І для чого людям Париж з бундючною Ейфелевою вежею, Київ з чавунним святим Володимиром і золотими банями Софії, провінційний одноповерховий Житомир з кам’яними будинками в центрі, для чого метушня, війни, банди з отаманами, розстріли й катування, коли так пахнуть польові трави й безкінечно гойдаються під вітром достигаючі жита?
Петро розплющив очі й вже не побачив на небі загрозливої божої руки із стиснутим кулаком — розтанула хмарка, висушило її сонце чи розвіяв вітер: отак завжди, все у світі міняється, народжується і зникає, колись зникне і він, Петро Вовк, але станеться це ще не скоро, й нема чого забивати собі цим голову…
Вовк потер чоло долонею, відганяючи сон, сів, звісивши з воза ноги, й запитав:
— Близько?
— Верстов сім лишилося, — стріпнувся від дрімоти візник.
— Піджени.
— Це можна, — погодився легко. — Це ми запросто… — Вйокнув на коня й поворушив віжками, проте мерин ніяк не зреагував на господареве прохання, й тоді візник підбадьорив його батогом — мерин відмахнувся хвостом, але перейшов на ліниву рись, форкаючи, щоправда, невдоволено. Візник потягнув його батогом ще раз, остаточно доводячи свою зверхність, й мерин рвонув швидше, певно, і йому набридла шляхова монотонність.
Вранці Вовк дістався поїздом до Житомира й найняв воза до Високої Печі. Тридцять з гаком верст — дорога не така вже й далека, до вечора Петро подолав би її залюбки пішки, та Колесников порадив не скупитися, запитавши: чи плуганився б справжній петлюрівський емісар тридцять верст, маючи гроші в кишені? Ні в якому разі, тож шукай, куме, воза й удавай з себе хоч і невеликого, та пана. Бо бував за кордоном, у Варшаві й самому Парижі, й везеш отаманові важливі повідомлення.
На два дні Вовк затримався у Києві. Написав доповідну голові ДПУ Лівшицю, а Горожанину та Колесникову розповів усе в деталях. Разом вивчили інструкції Центру дії та польської “двуйки” й вирішили передати ці документи за адресою через Богдана Юліановича. Зробили до Москви запит про Мухіна. Через добу одержали відповідь, що справжнє, прізвище Богдана Юліановича — Павловський. Він обіймав посаду одного з керівників контррозвідки Генерального штабу з 1915 до 1917 року, продовжував служити й за Керенського, тепер уже на одному з фронтів, а після Жовтневої революції зник. За непідтвердженими даними, був у Каледіна, потім у Денікіна, але в Москві вважали, що Павловський загинув або емігрував. Підпільні прізвиська — Мухін та Барин.
“На великого звіра вийшли, — сказав Горожанин, одержавши повідомлення. — Тепер головне — не випустити його з поля зору: такі, як Павловський, мають собачий нюх і за версту відчувають небезпеку”.
Богдан Юліанович зустрів Петра гостинно й навіть радісно. Вивчив одержані папери, десь у сусідній кімнаті заховав гроші, потім довго й доскіпливо розпитував Вовка про поїздку, перепитував, шукаючи неточності, й Петро справді переконався, що має справу з досвідченим ворогом. Але йому, власне, не було чого петляти: розповідав з деталями навіть про те, як їли з Вакаром на Єлисейських Полях устриці, і Богдан Юліанович аж прицмокував від задоволення. Устриці, виявляється, були його слабкістю, але не куштував їх з самого початку війни, й тепер щиро заздрив Петрові.