Останнiй листок. Оповiдання

О. Генри Уильям

— Признатися, мене дивує, – озвався Суддя, чіпляючи ціпок з ручкою із слонової кістки на шинквас, – як наш друг Черокі міг так кепсько подумати про своє, сказати б, рідне місто!

— Пхе, всякі дива бувають на світі, – заперечив Болді. – Черокі виїхав звідси сім. місяців тому. Все могло статися за цей час. Та й звідки йому знати, що тут нема жодної дитини і, видно, не буде?

— Справді, дивно, – зауважив Каліфорнія Ед, – що їх досі не занесло сюди. Певно, це тому, що наше поселення недостатньо підготовлене для малечі.

— А щоб ця різдвяна витівка була химернішою, –

вів далі Болді, – Черокі збирається сам стати Санта Клаусом. Він добув собі білу перуку, бороду, червоний, вишитий хутром балахон, величезні рукавиці і червоний ковпак. В цьому одязі він геть схожий на того хлопця – Вільяма Каллена Лонгфелло, якого малюють у книжках. І треба ж такому бути, нічого цього не побачать різні Енн та Віллі. А вони так про це мріють!

— Коли Черокі збирається в Жовту Кирку? – спитав Трінідад.

— Вранці перед різдвом, – відповів Болді. – Хоче, щоб ви, шановні, підготували приміщення, поставили ялинку й попросили жінок прикрасити її. Але тільки тих жінок, які вміють мовчати, бо ялинка повинна бути справжньою несподіванкою для дітей.

Усе сказане про Жовту Кирку відповідало сумній дійсності. Ніколи тут не дзвенів дитячий голос, не тупотіли невтомні дитячі ніжки по єдиній немощеній вулиці. Все прийшло згодом. А в ті часи Жовта Кирка була звичайним, загубленим у горах табором золотошукачів, і ніхто ще не бачив там широко розплющених дитячих очей, які іскрилися, чекаючи, що на свято буде якесь казкове диво; ніхто не бачив рук, що жадібно тягнуться до таємничих подарунків Санта Клауса, не чув радісного галасу на великому зимовому святі ялинки. Словом, не було кому в Жовтій Кирці гідно оцінити щиросердий вчинок Черокї.

Жінок у Жовтій Кирці було тільки п'ять – дружина пробірника, власниця готелю «Щаслива знахідка» і праля, що за день намивала у своїх ночвах унцію золотого піску, жили тут постійно. Сестри Спенглер – міс Фаншон і міс Ірма – були з «Трансконтинентального комедійного театру», що виступав саме в імпровізованому театрі «Ампір». Але дітей не було. Інколи міс Фаншон захоплено грала роль якого-небудь шибеника-підлітка, але створюваний нею образ був жалюгідно далекий від справжньої дитини, яку уявляв Черокі, готуючись нагородити її своєю щедрістю.

Різдво випадало на четвер. У вівторок зранку Трінідад не пішов працювати на ділянку, а подався до Судді в готель «Щаслива знахідка».

— Страшна ганьба впаде на Жовту Кирку, – мовив Трінідад, – якщо ми не підтримаємо Черокі в його ялинковій витівці. Черокі, вважай, створив це місто. Я особисто хочу щось придумати й допомогти Санта Клаусові.

— Я з радістю вас підтримаю, – підхопив Суддя, – бо вдячний Черокі за його колишні вчинки. Проте я не бачу… власне, те, що в нашому поселенні немає дітей, я досі розцінював як благо, але тепер… Однак я не бачу шляхів і засобів…

— Подивіться на мене, – сказав Трінідад, – і ви їх побачите. Шляхи й засоби перед вами, в шубі, і готові рушати в дорогу. Зараз я знайду сани, і на виставі Черокі буде цілий табун дітей… хай би навіть мені довелося вчинити наліт на сирітський притулок.

— Еврика! – вигукнув Суддя.

— Е, ні! – рішуче заперечив Трінідад. –

То я знайшов. Я теж колись чув у школі це грецьке слово.

— Я вас тільки супроводитиму, – сказав Суддя, розмахуючи ціпком. – Може, моє, хай скромне, красномовство і ораторські здібності стануть нам у пригоді, коли треба буде переконати наших юних друзів підтримати наш намір.

За годину вся Жовта Кирка довідалась про план Трінідада та Судді й цілком схвалила його. Кожен, хто на сорок миль довкола знав сім'ю з малолітніми нащадками, поспішав повідомити про це Трінідада. Трінідад старанно все записав і, не гаючи часу, подався шукати коней і сани.

Першу зупинку намітили зробити біля зрубу за п'ятнадцять миль од Жовтої Кирки. Трінідад гукнув – двері відчинились, і на порозі з'явився господар. Він підійшов до воріт і сперся на розхитану хвіртку. Слідом висипала юрба дітлахів, обірваних, але рум'яних і цікавих.

— Ось яке діло, – почав Трінідад. – Ми з Жовтої Кирки. І приїхали, щоб з вашої згоди викрасти у вас дітей. Один з наших шанованих друзів, охоплений ялинковою манією, захотів стати Санта Клаусом. Завтра він приїде і привезе повно різних пофарбованих у червоне дитячих витребеньок, зроблених у Німеччині. А в нас, у Жовтій Кирці, найменший шибеник уже користується сорокап'ятикаліберним пістолетом і безпечною бритвою. А хто ж кричатиме «Ох!» та «Ах!», коли на ялинці запалають свічки? Словом, шановний, якщо ви позичите нам двійко дітей, ми обіцяємо повернути їх у повній цілості в перший день різдва. Кожне привезе додому чудовий настрій і по книжці про робінзонське життя однієї родини, рогів достатку, червоних барабанів і безліч цяцьок. То як ви на це?

— Іншими словами, – втрутився Суддя, – ми вперше з часу заснування нашого невеликого, але процвітаючого поселення помітили його цілковиту недосконалість, бо в ньому немає жодної дитини. І це в зв'язку з наближенням того календарного строку, коли за звичаєм передбачено дарувати, так би мовити, ніжним і юним всілякі витребеньки…

— Ясно, – урвав господар, натоптуючи великим пальцем тютюн у люльку. – Не буду вас затримувати, джентльмени. У нас зі старою, не приховую, семеро дітей. Так ось, перебравши подумки всіх, чомусь не знайшов жодного, кого б ми могли позичити для вашої гулянки. Стара вже Насмажила кукурудзи, в скрині в неї сховано ганчір'яні ляльки, і ми самі збираємося відзначити свята, хоч і по-домашньому, без витребеньок. Словом, мені ця ваша вигадка не до душі і жодного із своїх дітей я не позичу. Дуже вдячний вам, джентльмени.

Трінідад і Суддя погнали упряжку далі, потім виїхали на горб і зупинилися біля ранчо Уайлі Уїлсона. Трінідад виклав господареві своє прохання. Суддя урочисто прогудів другу партію. Місіс Уайлі сховала двох рожевощоких шибеників у складках своєї спідниці й не усміхнулася, поки не побачила, що містер Уайлі сміється й заперечно хитає головою. Знову відмова!

Коли в долині між пагорбами почало сутеніти, Трінідад і Суддя вже викреслили більше половини свого списку – і все було марно. Вони переночували в придорожньому готелі й на світанку рушили далі. А в санях не було жодного нового пасажира.