Останнiй листок. Оповiдання
Шрифт:
За два роки подружнього життя він і Кеті не провели нарізно жодної ночі. Джон спантеличено перечитував записку ще й ще. Заведений раз назавжди незмінний порядок був порушений, і це приголомшило Джона.
На стільці, навіюючи своєю пусткою та безформністю смуток, висів жіночий халат з чорними цятками – його Кеті завжди надівала, подаючи на стіл. Її будній одяг похапки був розкиданий де попало. Паперовий пакетик з її улюбленими ірисками лежав нерозв'язаний. На підлозі валялася розгорнута
Він заходився, як умів, наводити в квартирі лад. А коли доторкнувся до одягу Кеті – затремтів од якогось жаху. Раніше йому ніколи не спадало на думку, як би він жив без Кеті. Вона так злилася з його життям, що стала немов повітря, яким він дихав, – необхідною, хоч і зовсім непомітною. І ось тепер вона, не попередивши його, поїхала, щезла, пропала, наче її ніколи не було. Зрозуміло, це всього на кілька днів, щонайбільше на тиждень чи два, але йому вже здавалося, ніби сама смерть показала пальцем на його надійне й затишне пристановище.
Джон витягнув з льодовні холодну баранину, зварив каву і самотньо сів до вечері віч-на-віч із безсоромним твердженням про чистоту полуничного сиропу. Серед утрачених благ яскравими привидами йому являлися тушковане м'ясо і салат, засмачений коричневим кремом для взуття. Його домівку зруйновано. Хвора на ангіну теща занапастила його хатнє вогнище. Самотньо повечерявши, Джон умостився біля вікна.
Курити йому не хотілося. За вікном гуркотіло місто, закликало його кинутись у вир шалених розваг. Ніч належала йому. Він може піти куди завгодно, вільно, як перший-ліпший безтурботний холостяк, торкнути струни насолод, і ніхто ні про що його не спитає. Він може пити-гуляти, вештатися казна-де, парубкувати хоч до ранку, і сердита Кеті не чекатиме на нього з важкою чашею, повною гіркого осадку від його гуляння.
Може, якщо захоче, із своїми друзями-волоцюгами грати у Мак-Клоскі на більярді доти, поки проміння Аврори не затьмарить своїм світлом електричних лампочок. Узи Гіменея, що завжди стримували його, навіть тоді, коли від прибуткового будинку Фрогмора вернуло з душі, тепер ослабли – Кеті поїхала.
Джон Перкінс не звик аналізувати свої почуття. Але сидячи у вітальні (розміром десять на дванадцять футів), де вже не було Кеті, він точно знав, чого йому так незатишно. Тепер він розумів, що Кеті конче потрібна йому для щастя. Його почуття до неї, заколисані одноманітною буденщиною, враз прокинулися, коли її не стало. Та й хіба не втокмачують нам з допомогою приказок, проповідей і байок, що ми починаємо цінувати пісню нібито тільки тоді, як солодкоголоса пташка полетить геть, хіба не навіюють щось таке не в менш барвистих і правильних висновках?
«Дурень я, дурень, – розмірковував Джон Перкінс. – Просто соромно, як я ставлюся до Кеті. Щовечора йду з дому, граю на більярді і випиваю чарку замість того, щоб посидіти з нею. Бідолашна дівчина сумує тут сама, без ніяких розваг, а я взяв собі таку моду! Джоне Перкінсе, ти останній гультіпака. Але я виправлюсь, моя дівчинка буде мною задоволена. Поведу її в ресторан, нехай розважиться. І від цієї миті й знати не хочу про Мак-Клоскі та його завсідників».
А за вікном гуркотіло місто, закликаючи Джона Перкінса пристати до танку Момуса. У Мак-Клоскі приятелі заганяли кулі в лузи, тренуючись перед вечірньою грою. Але ні втіхи й насолоди, ні стукотіння більярдних київ не спокушали сповнену
Праворуч од Джона Перкінса стояв стілець. На ньому висіла синя Кетіна кофтина. Вона ще немов зберігала обриси її тіла. На рукавах видніли характерні тонкі брижі, що утворилися від руху її рук, – то вона працювала, щоб йому було зручно і приємно. Від кофтини линув ледь чутний, але виразний аромат дзвіночків. Джон узяв її в руки і довго й пильно роздивлявся байдужий маркізет. А от Кеті ніколи не була байдужою. Сльози – так, сльози – набігли Джонові Перкінсу на очі. Коли вона повернеться, все буде інакше. Він віддячить їй за свою неуважність. Хіба варте чогось життя без неї?
Двері відчинилися. В кімнату ввійшла з маленьким саквояжем Кеті. Джон отетеріло витріщився на неї.
— Ох, яка я рада, що повернулась, – мовила Кеті. – Мама не дуже хвора. Сем зустрів мене на станції і сказав, що у неї було просто невеличке загострення хвороби і що все минулося після того, як вони дали телеграму. От я й повернулась найближчим поїздом. Умираю – хочу кави.
Ніхто не чув клацання й скреготу зубчастих коліс, коли механізм третього поверху прибуткового будинку Фрогмора знову запрацював відповідно до заведеного порядку. Паси стали на місце, пружину полагоджено, передачу відрегульовано, і колеса закрутилися, як і раніше.
Джон Перкінс глянув на годинник. Було чверть на дев'яту. Він узявся за капелюх і подався до дверей.
— Куди це ти зібрався, Джоне Перкінсе, хотіла б я знати? – роздратованим тоном спитала Кеті.
— Думаю заглянути до Мак-Клоскі, – відповів Джон, – зіграти з хлопцями партію-другу на більярді.
1. Біла гарячка (лат.).
2. На річці Ялу точились бої під час російсько-японської війни 1904–1905 pp.
Закупник із Кактус-Сіті
Дуже добре, що здоровий клімат Кактус-Сіті, штат Техас, не сприяє простудам і нежиті, бо чхати на розташований там універсальний магазин «Наварро і Платт» було б просто безглуздо.
Двадцять тисяч мешканців Кактус-Сіті щедро сиплють долари, купуючи все, що душа забажає. І той дощ напівкоштовних монет майже повністю падає на «Наварро і Платта». Цей магазин, величезна цегляна споруда, займає площу, якої вистачило б для випасу десятка овець. У «Наварро і Платта» можна купити краватку із шкіри гримучої змії, автомобіль або останній крик моди – коричневе жіноче пальто за вісімдесят доларів будь-якого з двадцяти пропонованих вам відтінків. Колишні власники ранчо на захід від Колорадо-Рівер, Наварро і Платт першими в своїй окрузі переключились на комерцію. Будучи людьми діловими й мислячими, вони раніше від інших зрозуміли, що світ не перестає існувати, коли не лишається вільних пасовищ.
Щовесни живий елегантний Наварро, старший компаньйон фірми, напівіспанець і космополіт, навідувався в Нью-Йорк по крам. Цього року його злякала така далека поїздка. П'ятдесят п'ять років давалися взнаки; очікуючи післяобідньої сієсти, він не раз поглядав на годинника.
— Джоне, – сказав молодшому компаньйонові, – цього року ти поїдеш по крам.
Платт спохмурнів.
— Я чув, – відповів він, – що Нью-Йорк – нуднюще містечко, та що вдієш, поїду. По дорозі заверну в Сан-Антоніо, трохи розвіюсь.