Останнiй листок. Оповiдання
Шрифт:
— Ви не заперечуєте, якщо мені принесуть що-небудь випити? – спитала міс Ешер.
— Ні, звісно, – відповів Платт. – Замовляйте все, що хочете.
— Сухий мартіні, – сказала вона офіціантові.
Та коли вже келих опинився перед нею, Платт простягнув руку й відставив його вбік.
— Що це? – запитав він.
— Коктейль, звісно.
— Я думав, ви замовляєте щось схоже на чай. А це спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?
— Близькі друзі, – крижаним тоном відповіла міс Ешер, – називають
— Послухайте, Елен, – заговорив, нахиляючись до неї, Платт. – Уже вкотре, коли в прерії розцвітають весняні квіти, мене заполонюють думки про когось, кого я ніколи не бачив і не чув. Про вас. Я відразу це зрозумів, коли вчора побачив вас. Завтра я вертаюсь додому, і ви поїдете зі мною. Поїдете неодмінно, я це знаю відтоді, як ви вперше глянули на мене. І не думайте опиратись, у вас нічого не вийде. Ось подивіться, яку дрібничку я купив для вас.
Він щиглем переправив через стіл каблучку з солітером завбільшки два карати. Міс Ешер відкинула її виделкою назад.
— Не заривайтеся, – сказала вона сердито.
— Я коштую сто тисяч доларів, – вів далі Платт. – Я збудую для вас найкращий у Західному Техасі будинок.
— Ви не купите мене, містере Закупнику, – сказала міс Ешер, – навіть за сто мільйонів. Не сподівалась я, що доведеться вгамовувати вас. Спершу мені здалося, ніби ви не схожі на інших, та, певно, всі ви однакові.
— Хто всі?
— Закупники. Ви гадаєте, коли нам, дівчатам, доводиться з вами обідати, щоб не залишитися без роботи, то ви маєте право верзти все, що заманеться? Досить. Я вважала, ви не такий, як інші, а тепер бачу, що помилилась.
Платт раптом ляснув пальцями по столу, осяяний несподіваним щасливим здогадом.
— Згадав! – вигукнув він задоволено. – Ділянка Ніколсона в північному районі. Там велика діброва й природне озеро. Старий будинок можна розібрати, а новий ми зведемо подалі від дороги.
— Заспокойтесь! – обірвала його міс Ешер. – Мені шкода опускати вас із рожевих хмар на землю, та що вдієш. З вашим братом інакше не можна. В мої обов'язки входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не перехотілося купляти у старого Зіззі костюми. Тільки не сподівайтеся, що в одному з куплених костюмів знайдете мене.
— Ви хочете сказати, – здивовано протяг Платт, – що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами, і всі вони… всі кажуть вам те саме, що й я?
— Улещують мене всі, – відповіла міс Ешер, – але, зізнаюсь, в одному ви перегнали їх. Ті лиш говорять про діаманти, а ви свій притягли справді.
— Ви давно працюєте, Елен?
— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Вже вісім років я сама себе утримую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, поки доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техасцю, що наша розмова не буде такою сухою, якщо розмочити її ковтком вина?
— Вина ви вже не питимете,
— Та облиште, зрештою! Знали б ви, як мені обридли ці розмови!
Після ресторану вони пішки пройшли по Бродвею і дійшли до невеликого темного парку, над яким височіла вежа з Діаною. Платт задивився на дерева й мимоволі звернув на доріжку, що вилася між ними. В очах манекенниці, віддзеркалюючи світло ліхтарів, заблищали дві сльози.
— Це вже мені не подобається, – сказав він. – Що сталося?
— Так, пусте, – відповіла міс Ешер. – Просто мені… це тому, що спершу мені здалося, ніби ви не такий. Але всі ви однакові. А тепер, будь ласка, проведіть мене додому чи мені покликати поліцейського?
Платт провів її до пансіону. Якусь хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилась на нього так прeзирливо, що навіть його дубове серце тьохнуло. Рука Платта потягнулася до її стану, але тої ж миті дівчина врізала йому ляпаса.
Платт відсахнувся, від цього звідкись випала обручка й застрибала по кам'яній підлозі. Він нахилився і швидко підняв її.
— Ідіть геть з вашим проклятим діамантом, містере Закупнику! – випалила вона.
— Це… обручка, – мовив техасець, розтуливши долоню, на якій заблищала гладенька золота обручка.
Очі міс Ешер спалахнули в пітьмі.
— То ви справді… то ви… Хтось відчинив двері в коридор.
— На добраніч, – сказав Платт. – До зустрічі в магазині.
Міс Ешер вибігла по сходах, влетіла в свою кімнату й заходилася трясти вчительку; та схопилася в ліжку, готова закричати: «Пожежа!»
— Де? – кричала вона.
— Саме це я хотіла у тебе спитати, – сказала манекенниця. – Ти вивчала географію, Еммо, кому ж знати, як не тобі. Де це містечко, що зветься Как… Как… Карак… Каракас-Сіті, так, здається?
— І ти заради цього розбудила мене? – обурилася вчителька. – Каракас, звісно, у Венесуелі.
— А який він?
— В основному – вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.
— Ну й хай собі, – радісно відмахнулася міс Ешер. – Завтра я туди виїжджаю.
Чия вина?
У гойдалці біля вікна сидів рудий, неголений, неохайний чоловік. Він щойно закурив люльку й задоволено випускав сизі клуби диму. Потім скинув черевики і взув вицвілі сині капці. Склавши вдвоє вечірню газету, він з похмурою жадібністю спраглого споживача новин ковтав жирні чорні заголовки, передчуваючи, як запиватиме їх меншим шрифтом тексту.
В сусідній кімнаті жінка готувала вечерю. Запахи смаженої грудинки й гарячої кави змагалися з гострим запахом тютюну.