— Авжеж. Це була дуже стара родина, з хорошими традиціями. І от, згідно з бажанням батька, в цей день хлопчик мав вибрати собі учителя і піти до нього на науку. Але перш, ніж це сталося б, хлопчик повинен був пройти ритуал, який проходили усі хлопчики цього містечка, коли вони сягали одинадцяти. Один із мудреців, котрі були запрошені на церемонію, брав хлопчика за руку і відводив на край села. Там, на піску, він малював три лінії. І тоді він казав хлопчикові: «Зараз ти повинен зробити вибір: якщо хочеш відректися від цього світу, ти повинен переступити ці три лінії, якщо ж хочеш залишитися і продовжити навчання, то можемо повертатися назад». Коли хлопчик переступав ці лінії, батьки уже не мали права його кликати назад у сім’ю — хлопчик ішов світ за очі, аби одного дня зустріти правду.
— Дивний звичай, варварський.
— Так, погоджуюсь. Зараз він уже практично відійшов, але тоді, коли сталася ця історія, традиції ще були живими у нас… Отож, перед тим, як відпустити Джонні з мудрецем, батько суворо наказав йому в жодному разі не переступати трьох рисок. Він сподівався, що хлопчик повернеться додому, вибере собі наставника і почне потихеньку опановувати науку, а там, набравшись розуму, продовжить батькову справу. Хлопчик запевнив батька, що зробить саме так, як той просить. Однак, коли наставник вивів хлопчика за місто і намалював на піску три риски, той подивився на селище, де всі от-от мали розпочати розкішний бенкет на його честь, пригадав батька, матір, своїх друзів, і сказав, що хоче відректися від світу. Він переступив три лінії, і ніхто не мав права йти за ним, повертати його. Хлопчик пішов у джунглі, і більше ніхто
з родини ніколи не бачив його. Хлопчик довго ішов через джунглі, минав густі зарості й болота, лісові джерела і галявини, повні пахучих квітів, минав ріки та гори, ніде не зупиняючись, обходячи поселення і мандрівців. Він харчувався плодами, які знаходив по дорозі, а воду пив із річок, яких текло в тих лісах доволі. За час, поки він продирався крізь лісову хащу, його одяг подерся і заскоруз від бруду, а сам він став схожий на опудало — з кучмою густого волосся, в яке набилося гілочок, із замурзаним обличчям і великими очима. Хлопчик так довго йшов лісом, що потроху вже розучився говорити. Одного дня він відчув страшенну втому від своєї мандрівки. Хлопчик сів під деревом і задумався над тим, для чого він іде. Адже він залишив усе — батьків, родину, хатні вигоди і смачну їжу. Його цікавила тільки правда — а саме, він хотів пізнати, навіщо він з’явився на цей світ, для чого йому був даний розум, здатний пізнавати, і який сенс у всьому тому, що відбувалося навколо. Хлопчик так довго і так зосереджено думав над цими запитаннями, що в один момент перед ним з’явився чоловік надзвичайної вроди — він був одягнутий у золоті шати, що сяяли, наче блискавка, прикрашений гірляндою з духмяних квітів, на голові у нього була золота діадема, а в руках він тримав горнятко з молоком і тарілку з їжею. Від чоловіка струменіло таке сяйво, що хлопчик затулив обличчя руками. Прекрасний чоловік простягнув йому тарілку з їжею і горнятко з молоком і мовив: «Джонні, ти не їв уже стільки часу, візьми, будь ласка, я приніс тобі цей солодкий рис і молоко». «Хто ти? — спитав Джонні. — Я ніколи не бачив таких красивих істот! Ти сяєш, наче сотні тисяч сонць, твоя усмішка подібна до вигину овиду, який мені відкривався, коли я підіймався на вершини гір, а твої очі нагадують мені прозорі безодні озер, які я минав у долинах. Будь ласка, скажи мені, незнайомцю, як тебе звати і чому ти з’явився мені?». «Я Правда Істини, — сказав прекрасний прибулець. — Я прийшов до тебе, тому що більше не міг дивитися, як ти босий продираєшся крізь ці зарості, не зважаючи на порізи, які залишало тобі на шкірі гостре листя, не звертаючи уваги на колючки, які впивалися тобі в п’яти. Ти шукав мене, і ось Я перед тобою». Хлопчик був настільки вражений, що з очей у нього полилися сльози. Він упав на коліна перед Правдою Істини і став молитися до Нього: «Будь ласка, не йди, залишайся завжди зі мною». Але Правда Істини тільки усміхнувся і сказав йому таке: «На жаль, більше ми з тобою в цьому місці не зустрінемося. У мене справи, і мені час іти. Але я благословляю тебе все життя пам’ятати про Мене, і наступного разу, уже в кращому місці, ми зустрінемося знову, і ти впізнаєш Мене». Сказавши це, Правда Істини щез, і хлопчик заголосив від горя на весь ліс. А коли трохи заспокоївся, то з’їв солодкий рис, запив його молоком, розбив на дрібні шматки глиняне горнятко і тарілку, яку приніс йому чоловік, і з’їв їх теж. Він продовжив свій шлях, і кожного разу, коли він згадував прекрасного Правду Істини, очі його мокріли від сліз, а серце розривалося від розпуки. Через кілька днів він вийшов у маленьке селище, де жили дуже прості люди. Біля селища протікав струмок, і він побачив, як у струмку, стоячи по коліна у воді, молода дівчина прала одяг. Хлопчик замилувався цією дівчиною, бо в її юній вроді він побачив відблиск краси Правди Істини, і він вирішив, що через неї зможе знову наблизитись до того прекрасного чоловіка. «Хто ти?» — спитав він у юнки. Дівчина злякалась його, тому що хлопчик був геть чорним після стількох місяців блукань, тільки очі блимали на обличчі. «Не бійся, — сказав він. — Я син заможного купця, на церемонії повноліття я сказав своїм наставникам, що хочу відректися від світу, аби пізнати Правду Істини, і пішов у джунглі. Я довго блукав джунглями й одного дня Правда Істини прийшов до мене. Тепер я хочу повернутися до людей і робити те, що мені належить робити. Стань моєю дружиною, о прекрасна, хоч ким би ти була». Дівчина вислухала його і по його вченій мові зрозуміла, що хлопчик справді був із хорошої родини. Вона сказала йому: «Мене звати Дженні. Я донька вчителя англійської мови при євангельській місії в нашому селищі. Ти говориш як учений чоловік, і судячи з твоїх слів, тебе не цікавлять матеріальні здобутки. Отже, ти звільнився від хтивості, заздрості, гніву, жадібності, омани й безумства. Я схиляюсь у поклоні перед твоїми піднесеними якостями, незнайомцю, але, перш ніж дати тобі відповідь, я повинна спитати згоди у свого батька. Зачекай мене тут наразі. Поки мене не буде, о достойний, ти можеш прийняти омовіння у теплих водах цієї річки». Сказавши це, дівчинка пішла у село, а Джонні, як і попросила його Дженні, прийняв омовіння, змиваючи з себе бруд усіх місяців своїх блукань. Коли води річки очистили його, він сів на березі й узявся витягувати зі свого волосся кору і галузки. Нарешті, з’явилася дівчина зі своїм батьком, вчителем англійської мови у євангельській місії. Батько привітав малого мандрівника і сказав, що перш ніж він віддасть свою доньку йому в дружини, той має відповісти на три його запитання. «Я слухаю», — сказав Джонні покірно. «Мої три запитання такі, — сказав батько Дженні. — Що найважче у світі, що найлегше у світі, і в чому щастя для людини?». Джонні вклонився батькові Дженні й сказав: «О, шановний батьку, відповіді на твої запитання такі: найлегше у світі — чисте серце, найважче — сльоза голодної дитини, а щастя людини в тому, щоби після цілого дня чесної праці вдома його чекала любляча дружина і трохи теплої їжі на вечерю». Почувши ці слова, батько Дженні обійняв малого Джонні як власного сина, і віддав йому свою доньку за дружину. Того ж вечора у місцевій протестантській церкві вони повінчалися, і Джонні став жити разом із Дженні і її батьком у євангельській місії. Роки йшли за роками, Джонні дорослішав, у них із Дженні з’явилися діти. Джонні влаштувався на роботу в місцеву школу. За час, поки вони жили у селищі, селище розрослося, у нього приїхали нові люди, і скоро на місці невеликого поселення виникло місто. Джонні працював у євангельській школі, яку вони відкрили разом із батьком Дженні, а після роботи приймав людей, аби дати їм мудру пораду. Згодом слава про мудрого хлопця поширилася по країні і дійшла до столиці. Губернатор округу запросив Джонні стати його радником, і Джонні разом із Дженні переїхали у столицю.
— Гроші псують людину, — озвався раптом пастор О’Ніл. У барі залишилося вже зовсім небагато людей. — Я думаю, твій Джонні порядно скурвився, коли переїхав у велике місто.
Асура Махарадж ніяк не відповів на це твердження панотця, лиш продовжив:
— Джонні став спілкуватися з найбагатшими людьми столиці, його запрошували на всі бенкети й учти, і губернатор радився з ним із кожного питання. Чутки про знаючого радника губернатора дійшли до самого царя, і той наказав привести Джонні до нього. Цар був людиною широких поглядів, але надміру любив усілякі нововведення. Отож, він спитав Джонні: «Що повинен робити цар, аби його підданим у царстві жилось якнайкраще?», і тоді Джонні відповів цареві: «Цар повинен служити своїм підданим, відректися від усіх насолод, які в нього є, і віддати всього себе керуванню країною. Він повинен їсти мало і спати мало, бути правдивим і тримати слово, здійснювати покаяння, щедро обдаровувати святих, дбати, аби в країні не було голодних і бути прикладом найвищих чеснот». Цар, почувши це, закричав: «Як може цар відректися від усіх насолод? На те він і цар, аби царювати, насолоджуватись наложницями і розкішними видовищами! Ти говориш нісенітниці! За те, що ти обманюєш людей і видаєш себе за мудреця, наказую кинути тебе у тюрму, а твою жінку віддати в гарем до інших наложниць!». І цар, задоволений із такого мудрого вчинку, пішов у свої покої, а Джонні кинули до в’язниці.
— Так, тепер скрізь так, — зауважив пастор О’Ніл, — проповіднику ніде не солодко. Ніхто не хоче слухати про те, як належить поводитись. Усі знай лиш виборюють власні права.
— Мабуть, — погодився невизначено Асура Махарадж. — Отож, Джонні опинився на самоті й став гірко плакати і голосити: «Правдо Істини, чому Ти такий несправедливий до мене? Я служив Тобі й віддавав усе, що в
мене є, натомість Ти дав мені цю темну в’язницю. Мою дружину зараз приведуть цьому безчесному чоловікові, а мої діти пропадуть із голоду. Мій названий батько, коли почує про нашу лиху долю, помре від розпуки, проклинаючи день, коли дозволив нам із Дженні поєднати наші долі. Невже така плата тому, хто присвятив всього себе Тобі Єдиному?». Тим часом цар усамітнився у своїх покоях в очікуванні на нову наложницю. Коли ж раптом страшний голос пролунав із-під землі: «О негіднику! Як смієш ти зневажати цього святого? Через тебе ми, твої пращури, упали з райських садів на саме дно пекла і мучимося зараз в озері з киплячою смолою. Наші язики пересохли, як пересохнуть ріки в твоєму царстві, якщо ти не відпустиш Джонні та Дженні». Почувши ці страшні слова, цар почав бігати по покоях, шукаючи того, хто намагався поглузувати з нього в такий спосіб. У покоях не було нікого, однак і бажання насолоджуватися з жінкою Джонні пропало, і цар ліг спати. На ранок страшна звістка облетіла все царство — усі колодязі, усі ріки, усі озера в царстві пересохли, і в цілому царстві не залишилось ані краплини води. Цар страшно розгнівався на таку новину і наказав відрубати голову тому, хто приніс цю звістку, а сам замкнувся у себе в кімнаті з найкращими наложницями і найвишуканішими стравами, аби перечекати посуху. Цілий день цар розважався з жінками, милувався їх танцем, їв фрукти й халву, пив вино, а надвечір, коли сонце тільки зайшло за обрій, знову почув із-під землі страшний голос: «Клятий негіднику! Як смієш ти насолоджуватися тоді, коли всі твої піддані страждають від спраги? Як смієш ти утримувати в темниці Джонні й не пускати до нього його дружину Дженні? Ми, твої предки, упали ще глибше — в холодні пекла, і мороз сковує нас так само, як завтра скує всі твої землі й виб’є весь твій урожай». Цар закричав гнівно: «Хто так жартує з мене?» — і наказав усім наложницям повідрубувати голови і, знесилений, ліг спати. На ранок цар побачив, що все його царство скував лід, і все, що було їстівного в садах і полях, померзло. Померзла вся трава на полях і вся живність у лісах, і тоді цар наказав замкнути всі вікна у замку, а сам зачинився в тронній залі з улюбленим папугою і вирішив перечекати морози там, розважаючи себе розмовами з ученою птахою. Уночі, коли цар хотів уже лягати спати, він втретє почув страшний голос із-під землі: «Мерзенний покидьку, за те, що ти не слухав наших криків, за те, що ти забув про своїх підданих, і за те, що ти й досі утримуєш у темниці Джонні й не даєш Дженні зустрітися з чоловіком, ми проклинаємо тебе на таку ж скрайню темряву, в яку впали ми, і нехай десять мільйонів років ти блукатимеш у ній, не знаючи шляху, і гадюки, павуки, сколопендри та скорпіони жалитимуть тебе в ній без перерви!» Почувши це страшне прокляття, цар закричав із жаху, тому що раптом геть осліп. Він гукнув сторожу, однак ніхто не прийшов, бо всі боялися втратити голову на пласі. Тоді цар крикнув до своїх радників, але жоден не явився на його клич, бо всі боялися за своє життя. Тоді цар гукнув свою найулюбленішу наложницю, але навіть та не з’явилася, бо теж боялася смерті. І тоді цар зрозумів, що залишився сам, цілком безпорадним, у темряві. Він став голосити: «О предки, за що ви так страшно проклинаєте мене? Невже я не мав права насолоджуватися цим царством, владою і могутністю? Невже я не мав права на наложниць, видовища і їжу?». Але ніхто не відповідав йому. І тоді цар закричав: «Приведіть до мене Джонні!». І коли Джонні увійшов до покоїв царя, цар кинувся йому в ноги і став молити, аби той повернув йому зір. Але Джонні сказав: «Не я взяв, не мені віддавати. Відпусти мою дружину, і тоді поговоримо». Цар наказав повернути Джонні його дружину, і тоді Джонні сказав: «Нехай хтось із твоїх слуг візьме на себе твої гріхи, тоді зір повернеться до тебе, і ти знову зможеш правити царством». Тоді цар звернувся до своєї дружини, до свого єдиного сина, до своїх слуг із проханням, аби ті взяли на себе його гріхи. Але ні дружина царя, ні єдиний улюблений син його, ні слуги не захотіли брати на себе таку ношу. Тоді цар закричав: «Віддаю пів-царства тому, хто візьме на себе мої гріхи!», але ніхто не захотів брати на себе гріхи царя. Тоді цар закричав: «Віддаю пів-царства і ще половину від половини тому, хто візьме на себе мої гріхи!». Але знову ніхто не захотів. Тоді цар у розпачі заволав: «Усе царство, усе, що маю, віддам тому спасителю, який забере в мене всі гріхи!», і заплакав. Коли ж раптом, звідки не візьмись, з’явився в палаці один чоловік, згорблений і покручений, і сказав цареві: «Я заберу в тебе всі гріхи. Тільки не треба мені твого царства. Віддай мені лиш свого сина». І цар кинувся в ноги тому покрученому старому: «Забирай, забирай! — кричав він. — Тільки, благаю, витягни мене з цієї темряви!» І цар віддав свого єдиного улюбленого сина старцеві. Тільки той старець і юний царевич пішли із палацу, як одразу ж зір повернувся цареві, й він побачив, що холод минув і над царством почав лити теплий дощ. Цар відпустив Джонні й Дженні, й вони оселилися в скромному будинку за містом зі своїми дітьми. З того часу цар правив мудро й обачно, але не довго. Трохи згодом він запровадив демократичні реформи в країні, але більше не було нікого, хто узяв би на себе його гріхи за цей вчинок. А до Джонні й надалі приходили люди. Цар призначив йому пожиттєву пенсію. Але порад його слухати більше не наважувався.
— А що ж сталося з сином царя?
— Цього ніхто не знає, отче О’Ніл. Кажуть, одного дня він прийде в царство і посяде престол на місці свого батька, і все зміниться в нашому царстві. Але так тільки кажуть, а як воно буде насправді — невідомо. А Джонні мав багато власних дітей, і я сам товаришував із його внуком, а Джонні був мені як наставник, тільки називав я його не «Джонні», а «сваміджі», як ото вас, — сказав Асура Махарадж і пильно подивився на пастора О’Ніла.
Пастор О’Ніл задумано глядів кудись у вікно. Була вже пізня година. У його запалених очах застиг якийсь особливий, сухий біль.
— Знаєш що, хлопче, це непогана історія, — сказав він. — Хоч, мені здається, ти добряче прибрехав…
— Клянусь, саме так сваміджі й розказував мені цю історію!
— …хоч ти й добряче прибрехав, мені сподобалося. Даю голову на відсіч, тобі ніде переночувати сьогодні. Я вгадав?
— Як ви дізналися?
— З такими, як ти, я все життя провів, синку. Але ти, мушу сказати, вмієш розказувати. Я ціную це в людях. Гаразд, переночуєш у мене. Думаю, мій Джонні не буде проти, якщо я постелю тобі в його кімнаті.
Асура Махарадж склав руки в подяці:
— Це дуже щедро з вашого боку, сваміджі… тобто, падре О’Ніл.
— Подякуй тому негіднику на небі за те, що вставив мені в груди цей шматок м’яса, який не дає мені спокою, — і пастор О’Ніл хрестиком позначив, де у нього було серце. — Сонні! Скільки з мене?
— Дванадцять вісімдесят, отче, — відгукнувся бармен. — Дощовитий вечір, чи не так, отче?
— Так, так, — прокректав пастор О’Ніл, злізаючи з високого табурета, і ледь не упав, захитавшись, коли став на рівну землю. — Здається, сьогодні на морі шторм. Допоможи мені, хлопче, — звернувся він до Асури. Асура подав йому руку. — Нам недалеко, якихось сорок хвилин на метро… Уфф, Ісус на ослиці, алилуя! Алилуя!
***
У домі пастора О’Ніла тхнуло сигаретами і було неприбрано. Пастор зайшов на кухню, де на стіні висіло велике розп’яття, і швидко сховав пару порожніх пляшок із шинкваса до кошика. На столі лежали рештки якоїсь їжі.
— Я, знаєш, не дуже-то й слідкував за чистотою, відколи пішов Джонні. Ти можеш скористатися ванною, коричневий рушник іще досить свіжий.
— Дякую, отче, — сказав Асура Махарадж.
Пастор О’Ніл сів за кухонний стіл перед повною недопалків попільницею і запалив. На подяку Асури Махараджа він тільки махнув рукою, мовляв, «не надокучай».
Душ приніс полегшення після довгого дня. Асура Махарадж подивився на свої стопи і з подивом побачив, що на них натерлись мозолі, які вже встигли потріскати. Людське тіло мало підходило для життя.
Він повернувся на кухню, де все ще сидів, задуманий, пастор О’Ніл.
— Знаєш, — озвався пастор по хвилі мовчання. — Мені страшенно шкода, що так вийшло з Джонні. Мабуть, я би мав бути кращим батьком для нього. Більше любити його, чи що?
— Я думаю, в нього попереду великий шлях, отче.
— Шлях у нікуди. Цей світ не призначений для розваг, хлопче. Це місце страждань і поневірянь, і мені шкода, що Джонні доведеться відчути це на власній шкурі. Я б не хотів, щоби він повторив мої помилки, сину, розумієш? Ось чому я так переживаю за нього. А в усьому іншому він дорослий хлопець.
Пастор О’Ніл виглядав постарілим. На його щоках прорізалися вертикальні зморшки, які бувають у людей, які довго й рішуче йдуть до цілі, гублячи по дорозі соратників і складаючи жертви більші, ніж сподівалося на початку.