Остання любов Асури Махараджа
Шрифт:
— Ви були щасливі у шлюбі, отче О’Ніл?
— Та як тобі сказати, сину, — пастор О’Ніл розвів руками. — Не більше щасливий і не менше щасливий, ніж усі інші, я так гадаю. Я не знаю, правду кажучи, чому Еллін вирішила піти. Мабуть, я ще дуже багато не знаю про себе, раз люди влаштовують мені такі сюрпризи, еге ж? Як ти гадаєш?
— Я думаю, ви благородний чоловік, пасторе О’Ніл. Я не так довго у Сполучених Штатах, але ви змушуєте мене вірити, що ця країна буде колись врятована.
— Цю країну не врятує вже ніщо, — сказав пастор О’Ніл. — У 1979 році я почав свою проповідницьку діяльність. Був розпал енергетичної кризи. Я був молодим, повним надій і ентузіазму, ми переїхали у ту кляту діру Ґетсбі в Іллінойсі, і я відкрив там проповідницький центр. До мене приходив один молодий юнак,
— Що?
— Він сказав: «Дякую, отче, але моя компанія оплачує мені тільки ці недільні проповіді». «Компанія? — сказав я. — Яка ще, до біса, компанія?». «Ми молода перспективна команда, яка хоче зробити щось хороше для людей». «Наприклад, що? Продати їм пиво?». «Ні, ми займаємось канцелярією. Ми хочемо забезпечити людей якісною канцелярією, і ми бачимо велику перспективу в тому підході, який демонструєте ви, отче. У вас чудові якості промовця. Ви не хотіли б долучитися до нашої компанії в ролі бренд-менеджера? Ми потребуємо людей, котрі вміють добре говорити. Можу посперечатися, наша фірма запропонує вам більший оклад, ніж ви отримуєте тут». Я подивився на нього й сказав: «У 1957 році на моїх очах федерали убили комуністичного агента, сину. Це я здав їм цього агента, і був гордий з того, що врятував Америку від комуністичної змови, що врятував її для свободи підприємництва, вільного ринку і традиційних сімейних цінностей. Коли у 1965-му році я побачив цих так званих хіпі, цю обкурену лівацьку молодь, я подумав, що Господь направив мене вірним шляхом, і я повинен голосувати за республіканців, за партію білих підприємців із Середнього Заходу. Однак, коли у 1981-му році я побачив, хто прийшов після цих обдовбаних лівих, такі ж самі молоді люди, як оце ти, які намагаються впарити мені канцелярію, порохотяги, і що тільки ні, я перехрестився, сину, і вирішив, що стану проповідником. Іди звідси геть і більше не приходь». Ось так.
— Ви знаєте, я теж часом почуваю провину, отче. Мені здається, я зробив багато лихого для цього світу… — сказав Асура обережно.
— Ти? Ти ще занадто молодий, щоб розуміти, добре ти зробив, чи погано. Життя покаже.
— Так. Я сумую за своєю нареченою.
— Тією, що втекла від тебе?
— Вона змушена була зробити це. Очевидно, вона зрозуміла, що я не ангел. Вона дала мені натяк, що хотіла б, аби я якось змінився, очистився. Це серйозний виклик. Все життя я робив одне, а тепер мене змушують стати іншим.
— Ти шукатимеш її?
— Так, тільки ж як знати, де?
— Звернись у поліцію.
— На жаль, це відпадає. Я знаходжусь у вашій країні нелегально.
— Ти можеш описати її?
— О, так. Досить висока. Каштанове волосся. Сліпа дівчина років тридцяти. Її звати Дарія Стефанівська.
Пастор О’Ніл витягнув ще одну сигарету з пачки, покрутив її і запалив. Немовби вагаючись, він витяг із-під поли піджака дешевий мобільний телефон і набрав якийсь номер. Асурі він кивнув, мовляв, зараз.
— Алло? Ленні? Привіт, Ленні, алилуя, брате, Господь із тобою. Вибач, що так пізно… Що, ти вже спав? Одному нашому братові потрібна допомога… Ага, прямо зараз… Він розшукує свою наречену…
— Поїхала сьогодні з Нью-Йорка в невідомому напрямку… — підказав Асура Махарадж.
— Так… ага… можеш записувати… поїхала сьогодні в невідомому напрямку… Ріст середній…
— Як молоде деревце вишні…
— Ага… Як молоде деревце вишні… — пастор О’Ніл прикрив мікрофон рукою. — Що за дурню ти мені верзеш? — спитав він в Асури.
— Це вона! Вони впізнають її!
Пастор О’Ніл подивився на Асуру Махараджа і продовжив:
— Ріст середній, як молоде деревце вишні, так, Ленні, хай тобі трясця, так і пиши… Волосся каштанове…
— Медово-каштанове, ніби підсвічене світанковим сонцем… —
— Медово-каштанове. Ніби підсвічене світанковим сонцем, Ленні, ти пишеш? Шкіра світла…
— Світла, як пряжене молоко, — уточнив Асура.
— Світла, як пряжене молоко триклятої фірми «Нестле», Ленні, наш брат виявився поетом, так що май терпіння… Очі…
— Очі зелені, цикорієво-зелені.
— Очі цикорієво-зелені… вік тридцять років, звати Дарія Стефанівська.
— І схожа вона на вічну весну в серці.
— Кажуть, схожа на вічну весну в серці. Запиши. Це може бути важливо. Слухай, Ленні, перекажи нашим хлопцям. Нехай приглянуть за цією кралею. Наш південний брат заслужив, я думаю, на невеличку підтримку від друзів. Як тільки що, дзвони. Давай, Ленні, алилуя, брате. З Богом! Алилуя!
Пастор О’Ніл вимкнув мобільний.
— Твоя пташка у нас, — сказав він. — Ленні — мій старий друг, ветеран в’єтнамської війни. Він знає, що таке пекло, сину. Ми познайомилися з ним на початку вісімдесятих, я зустрів його на вулиці, було Різдво, падав сніг, і я побачив цього здорованя з милицями, на одній нозі, який стояв у переході і просив милостиню. Я сказав йому: «Свята Діво Маріє, сину, хто дозволив тобі стояти на цьому холоді у переході, жебрати дріб’язок? Де твоя честь, де твій полк, солдате?» А він подивився на мене втомлено і сказав: «Отче, я лейтенант 264-ї бригади 5-ї піхотної дивізії сухопутних військ США, і весь мій батальйон було знищено у засідці при Меконгу. Мене було поранено, взято в полон, звільнено і депортовано у Сполучені Штати Америки. Моя дружина пішла від мене, моя мати померла від раку, а батько спився. Банки забрали у нас будинок за невиплачений кредит, а сам я залишився на державній підтримці. Я знаю, Господь справедливий, отче, і я не скаржусь, ні разу не скаржився на життя, Ісус свідок, може, я змарнував своє життя в джунглях, воюючи заради Батьківщини, але я не збираюся марнувати своє життя на таких пустодзвонів, як ви, отче. Тому шкандибайте собі далі, отче, Бог на поміч». Я забрав його із собою, бо хто ще міг би мене назвати пустодзвоном із таким смаком, як це зробив Ленні? Якийсь час він жив у мене, а за півроку, з Божою поміччю, ми організували товариство для ветеранів, де кожен міг отримати трохи їжі, одягу чи місце для нічлігу. Ми назвали наше товариство «В’єтконзькі пси», знаєш, у дусі бейсбольних команд, тому що ми команда, і тому що там, у пеклі, хлопців рятували трансляції бейсбольних матчів. Зараз Ленні уже за сімдесят, але він залишається таким самим славним скурвим сином, яким був у сорок, коли ми тільки познайомилися. Знаєш, є дружба, котра проходить через усе, їй не страшні жодні випробування. Ленні для мене — саме такий друг. За ті тридцять років, що існує наше товариство, до нього приєдналося тисячі, та що там, десятки тисяч таких, як Ленні. Так насправді, я навіть не знаю, скільки нас є, я знаю одне: ми скрізь. До нас приєднуються не тільки ветерани. Це велетенська невидима мережа, яку зробив Ленні. Так, це все його заслуга. Бездомні, каліки, ветерани — ми всі поєднані однією ниткою, хлопче. Ми — як ті намистини, хлопче, всі пов’язані одною ниткою. Ми малі люди, пригнуті низько до землі, ти ніколи не звертав на нас уваги, не помічав нас. Але ми бачимо все. Тисячі очей, сину, тисячі рук. Це жива пошта, від людини до людини. Клянусь, сину, за тиждень вся Америка буде знати про твою кралю. За нею будуть видивлятися на вокзалах і автостанціях, у супермаркетах і переходах. Віриш, сину, що з Божою поміччю за тиждень твоя краля буде у тебе?
— Вірю, отче, — сказав Асура Махарадж і йому здалося, що з грозових хмар, які згустилися над пустелею його серця, упали перші важкі краплі дощу.
Пастор О’Ніл подивився йому в очі.
— Добре, сину, — сказав він. — Ти славний хлопець. А тепер іди відпочинь, а я ще посиджу. Мені є над чим подумати.
Асура Махарадж покірно піднявся на другий поверх, де знаходилася спальня Джонні, й ліг у ліжко. За добу, впродовж якої він перебував серед людей, він наче прожив не одне, а двадцять життів. Що він знав на своїй Паталі, крім жарких садів і холодної науки? Він лежав на ліжку в темній кімнаті, дивився у темряву і з усіх сил вірив у те, що зараз Даша теж дивиться у свою темряву, і теж згадує його.