Остання любов Асури Махараджа
Шрифт:
ПЕРЕТИН 59 АВЕНЮ І 6 СТРІТ, НЬЮ-ЙОРК, ЗЕМЛЯ, 6 КВІТНЯ 2012
У перукарні на розі 59 авеню і 6 стріт ополудні панував неспішний ритм, який буває у робочі дні, коли кожен зайнятий своїми обов’язками. Вуличний рух, хоч і був ожвавлений, мало турбував малюка Джонні, котрий нудився без роботи від самого ранку.
— Гей, Джонні, поглянь, хто прийшов, — кинув йому Бред, його чорношкірий напарник. Бред вишкірився у посмішці й зробив характерний рух бровами, мовляв, пильнуй своє серце, голубчику. Джонні відвернувся. Він не хотів показувати Бредові, що йому ті підколюваня
— Ви вільні? — спитав екзотичний незнайомець, дивлячись Джонні просто в очі. Джонні не зауважив у погляді слідів агресії, тільки глибоку цікавість, від якої ставало трохи незручно.
— Прошу, сер, — Джонні, витримавши погляд, запросив незнайомця до крісла. — Що будемо робити? Класику чи щось експериментальне? Ми робимо дуже цікаві художні зачіски. Зараз користується популярністю «Блакитний Гонг-Конг». Що скажете, сер?
— Дякую, — м’яко усміхнувся незнайомець, дивлячись на Джонні в дзеркало. — Мені класику, будь ласка. Підрівняйте те, що є, приберіть трохи над вухами… е-е-е… як вас звати, перепрошую?
— Джонні, сер. Буде зроблено, — озвався Джонні й зайшовся ладувати своє причандалля.
— Дякую, Джонні.
Бред, що працював над волоссям якоїсь пенсіонерки, білозубо шкірячись, знову зробив цей багатозначний жест бровами.
Незнайомець привертав увагу своєю зовнішністю. Виразне обличчя, масивні брови, рельєфні вилиці. Від усього вигляду незнайомця віяло чимось південним. Особливо приваблювали очі — вони були зелено-жовті, трохи нагадували очі не то кота, не то змії. Однак у них не було байдужого холоду, що застиг у погляді тварин — то були напрочуд живі, сяючі очі, вони вивчали Джонні.
Джонні, аби заповнити тишу, яка раптом видалася важкою, ввімкнув ефем-станцію з музикою.
Від клацання ножицями він швидко відчув себе знов у своїй тарілці, і запитання незнайомця спершу сприйняв наче адресованим не до себе:
— Як тобі живеться у Нью-Йорку, Джонні? Тобі не самотньо в цьому місті?
«Клеїть», — подумав Джонні і відчув відразу до себе від тої суміші почуттів, що піднялася у нього в грудях у відповідь.
— Я приїхав у це місто сам відносно недавно, — немовби пояснюючи, сказав незнайомець. — Десь із півроку тому. У перші дні мені здавалось, що це місто поглине мене. Але добрі люди допомогли якось… Мене звати Асура Махарадж, Джонні.
— Дуже приємно, сер. Чим ви займаєтесь у Нью-Йорку? Звідки ви приїхали? З Індії?
— Я приїхав із королівства Патала.
— Вперше чую.
— Не переймайся, практично ніхто з американців не чув про нього. Я написав книгу про це королівство.
— О, ви письменник?
— Думаю, це з розряду тих книг, які може написати кожна людина — книга про власне життя.
— Дуже цікаво, сер.
— Авжеж, Джонні. Для мене це — як мандрівка назад, у всі ті події, які зі мною відбулись. У вільний час я допомагаю одному знайомому пастору. Якось кінці з кінцями стягуємо. А ти? Ти не відповів на моє запитання, Джонні — тобі самотньо в цьому місті? Мені здається, самотність — це те, що з’їдає зараз цілий світ.
Джонні подивився покрадьки на свого клієнта.
— Не часто, сер. У мене багато роботи, багато друзів, різні інтереси.
— Я знаю одного чоловіка, Джонні, людину з золотим серцем. Скажи мені, чому чоловік,
— Я не знаю, сер, вибачте, я не дуже розумію, про що ви питаєте мене. — Джонні пильно подивився в дзеркало на чоловіка. Він відчув, як ці котячі очі все ж виконують свою функцію, і чоловік ходить довкола нього тигром, обвивається, немов кобра.
— Він плаче від самотності, тому що думає, що завинив своєму синові і не зміг йому дати того, що мав би дати. Він звинувачує себе в тому, що не сказав синові того найголовнішого, що мав би сказати. А син уже півроку не дає про себе чути. Не приїздить до нього. Не дзвонить. Не питається, як у нього справи.
— Сер, хто ви? — тихо сказав Джонні, аби не чув Бред.
— Я твій друг, Джонні. У тебе є час поговорити зі мною за чашкою чаю?
Джонні відчув, як він увесь дерев’яніє. Паніка охопила його. Він приготувався оборонятися, коли ж раптом тихий голос у серці наче сказав йому щось — не те, щоб сказав, але дав щось зрозуміти. І Джонні, стримавши гнів, який почав було підійматися в ньому, неголосно, аби не чув Бред, сказав:
— Добре, тільки ви йдіть перші, я підійду за якийсь час. Тут поруч є кав’ярня, «Жовтий дім», чекайте мене там.
Джонні закінчив стригти чоловіка, скинув із нього пелерину, струсив йому пензликом залишки волосся з шиї.
— Чудово! — озвався чоловік, роздивившись себе з усіх боків. — Браво, Джонні!
Коли чоловік пішов, Джонні вийшов через чорний вихід на глуху вуличку і тремтячими руками дістав із кишені пачку з сигаретами. Запалив і трохи заспокоївся. Його руки, вкриті по лікоть рукавами з татуювань, набитих за останні місяці, стрибали, як ненормальні, навіть у кишенях. Йому раптом стало ніяково за свою проколоту губу, і за татуювання, і за пофарбоване у блакитно-зелений колір волосся.
Батько знайшов його.
Він надто довго йшов до цієї свободи, до цього права бути собою, аби тепер взяти і здатися. Якщо батько думає, що якимись своїми хитрощами зможе заманити його назад, у своє пекло, він дуже помиляється. Джонні сплюнув гіркоту від сигарети, роздавив ногою недопалок і пішов у кав’ярню до клієнта з королівства Патала.
Навпроти перукарні, де працював Джонні, знаходилася кав’ярня «Жовтий дім», вони часто заходили туди з Бредом та іншими колегами по роботі на обідню каву. Кав’ярня вважалася місцем, де збиралася інтелектуальна публіка — хіпстери, богема, художники. Джонні, накинувши капюшон спортивної роби на голову, аби його не впізнали часом хтось із знайомих, заклавши руки в кишені, перейшов вулицю і рушив до кав’ярні.
Чоловік, якого він щойно стриг, сидів, тримаючи газету, в затишному алькові під сходами. Із трьох сторін він був відгороджений від залу стелажами з книг. Чоловік, прихилившись до вікна, читав у світлі вулиці літературний додаток «Віллидж войс».
— Сер, — сказав Джонні, опинивишись біля чоловіка. — У мене всього п’ятнадцять хвилин, вибачте, я не можу виходити надовго.
Асура Махарадж відклав газету в бік і запросив жестом Джонні до столу.
— Каву? Чай? А може, пригостити тебе обідом?