Остання любов Асури Махараджа
Шрифт:
«А в мене він брав овочі й рис!» — сказав другий.
«А в мене він ледь не забрав найкраще незбиране молоко! Побиймо цього обманщика!»
Почувши це, Тедді став будити Акбара: «Тату, тут зібралися якісь люди, здається, вони хочуть побити тебе! Прокидайся!»
Акбар розплющив одне своє косе око, подивився на них і сказав: «Нехай спершу розберуться з моєю сторожею». І коли він сказав це, раптом з’явився продавець фруктів із сусідньої крамниці, який прийшов на шум натовпу подивитися, що робиться. Коли він почув, що Акбара збираються убити, він закричав: «Зупиніться, ви не
«Слухай, — сказав один із розлючених торговців, — поясни, в чому справа, чому ти захищаєш цього волоцюгу, який видурює у нас наш товар?»
«О шляхетний, — сказав продавець фруктів. — Цей чоловік — воїстину цар усього, і якщо ми спробуємо завдати йому кривди, велика біда спіткає нас і наші сім’ї. Цей чоловік нічого не має, і дурному здаватиметься, що він — найбільший жебрак, який тільки може бути. Однак той, хто має розум, може зрозуміти, що цей чоловік — найбагатший чоловік у нашому місті».
«Поясни, що ти маєш на увазі, — погрозливо сказали йому чоловіки. — Бо якщо не поясниш, ми поб’ємо за компанію ще й тебе».
«Ніякого обману тут немає, — сказав подавець фруктів. — Поміркуйте самі. Хіба наш товар належить нам? Сьогодні він цілий, а завтра він зігниє, або засохне, або його з’їсть міль. Далі, хіба належить нам наш дім? Може прийти буря, або землетрус, або повінь, і забрати у нас наші доми. Або наші сім’ї — може прийти хвороба, або якесь нещастя. Або статися війна і всі, кого ми любили і вважали своєю сім’єю, помруть. Тому, насправді нам нічого не належить. Але й це ще не все. Насправді ми самі теж не належимо собі. Наше тіло старіє і врешті помре, і нам доведеться розпрощатися з ним. Наша пам’ять слабне і в якийсь день вона підведе нас. Наш розум в один момент може зрадити нас, і ми не будемо знати, що зробити, коли він покине нас. Навіть повітря, яке ми вдихаємо, не належить нам, бо ми мусимо його видихати. Так?»
Всі чоловіки почали гомоніти між собою і врешті погодилися: «Так».
«А цей чоловік, — продовжив далі продавець фруктів. — Найбагатший серед нас. Він відмовився від свого розуму, і тому він опанував свій розум. Він відмовився від своїх почуттів, і тому він опанував свої почуття. Він відмовився від усього, і тому він панує над усім. Такому чоловікові треба поклонятися як святому, і той, у кого є розум, побачить, що перед ним великий володар, а в кого розуму немає, той буде міряти могутність іншого грошима та іншим багатством».
Чоловіки почіхали голови і розійшлись.
Тоді Акбар прокинувся, подивився, що розлючених продавців з ринку вже немає, позіхнув і сказав: «Ну от, бачиш, моя сторожа сама справилася з цим військом». Тоді Тедді спитав у продавця фруктів: «Скажіть, а як ви зрозуміли, що мій батько — такий великий цар?»
Продавець фруктів усміхнувся: «Я побачив, що твоє серце чисте, а серце очищується у спілкуванні зі святою людиною. Святий — це той, хто розуміє, що все в руках Бога. Так я зрозумів,
Асура Махарадж усміхнувся.
— Оце все, що я хотів тобі сказати, Джонні. Сподіваюся, ти не шкодуєш, що заглянув сюди на п’ятнадцять хвилин? Мені вже час іти, — Асура Махарадж поклав пару дрібних купюр на стіл і взяв коричневий поштовий конверт із чимось ваговитим всередині. — Приємно було познайомитись, Джонні. Щасти тобі! — Сказавши це, Асура Махарадж вийшов із кафе і мружачись від яскравого весняного сонця, попростував по вулиці, ідучи геть від «Жовтого дому».
Джонні сидів, усе ще не розуміючи до кінця, що сталося з ним. Він витягнув сигарету, запалив і зрозумів, що той чоловік виявився не меншим злодієм, ніж герой його історії.
Він ішов на зустріч із болем у серці, знайомим вугляним розпачем, що пік його вдень і вночі, від якого він утікав, скільки пам’ятав себе.
І тепер цього розпачу не було. Чоловік із очима кобри вкрав увесь його розпач. Джонні, відчуваючи, як незнайома, забута вже радість поступово входить йому в груди, кинув банкноту на стіл, поклав сигарети в кишеню і з почуттям якогось особливого задоволення вирушив назад у перукарню. По дорозі він йшов і усміхався.
Центральний парк входив у свою найніжнішу пору — пору весняного цвітіння. Був пообідній час, коли більшість людей ще залишалися на своїх робочих місцях, і парк належав матусям із дітьми, продавцям гарячих сосисок і пенсіонерам, котрі вийшли на сонце погріти кості.
Асура Махарадж очікував на лавці біля озера, коли сонце стане в потрібному положенні, аби професор літератури Семюель Бартлебі відчув, що йому пора вийти на свіже повітря, випити кави і прочитати пару сторінок «Віллидж войс».
— Ну, і що ти про все це думаєш? — спитав у Махараджа його кузен Чапака, що сидів на лавці поруч і теж мружився від яскравого, незвичного для мешканців підземних світів весняного сонця.
Асура Махарадж знизав плечима.
— Я не шкодую ні про що, якщо ти про це.
— Але ти не знайшов своєї Даші, — зауважив Чапака. — Хіба вона не була метою твоїх пошуків?
Махарадж подивився на кузена. Того справді цікавила відповідь — оце дивувало. Кузен сильно змінився з часів, відколи Махарадж залишив Паталу. Здається, він став глибше зазирати в себе, і, хоч не показував цього, за маскою цинізму, схоже, став приховувати щось дуже потаємне.
— Іноді мені здається, сама подорож і була моєю ціллю. Все те, як воно відбувалося. Кожна хвилина. Я відчував кожну хвилину так, ніби вона і є кінцевою метою моїх змін. І це найкраще, що зі мною могло статися.
— А Даша?
— Плани цього світу мені не відомі. Можливо, колись ми зустрінемося. Зрештою, та одна коротка зустріч змінила мене дужче, ніж усе моє попереднє життя. Я не смію надіятися на більше. А, крім того, який інтерес знати все наперед? Я розчарувався у плануванні, Чапака, мені більше не цікавить, що буде. Я почуваюся щасливим від того, що стається прямо зараз, тут. Розумієш, у тому вся інтрига, що ти на волосині.