Острів Робінзона
Шрифт:
Лише коли зійшло сонце, ми відважились і вилізли з печери. Серце обливалося кров'ю від жалю. Клітка була розбита, дошки поламані, яма розвалена, всі зайчики — мертві, хоч розбійник зжер тільки половину; курінь зруйнований, земля скрізь страшенно порита. Хижак несамовито глумився над усім, що нам належало, побив частину горшків, навіть розгриз готове весло Арнака, яке хлопець так ретельно вистругував ножем на протязі кількох днів.
Охоплені безумним страхом, ми побігли до струмка, де стояв уже наполовину збудований наш пліт. Він був неушкоджений. Видно, ягуар руйнував
Кілька папуг, які пережили нічну катастрофу, товклись поблизу. Вони були вже трохи приручені, і спритні хлопці впіймали їх на деревах.
Ягуари мають звичку наступної ночі повертатися до решток свого бенкету. Щоб запобігти цьому, ми закопали глибоко в землю недоїдених зайчиків, а також рештки роздертих папуг. Потім з розбитої клітки вийняли цілі дошки. Їх ще могло вистачити на пліт. Нового куреня ми не будували. Протягом тих кількох чи кільканадцяти днів, які залишалося нам провести на острові, хлопці мали спати у мене в печері.
Я одразу ж узявся за роботу по спорудженню плота, витісував весла, а індійці тимчасом вирушили на полювання. Нам треба було не тільки добути м'яса, але й зібрати таких коренів і плодів, які можна було б узяти в дорогу. Надвечір ми всі знову були в печері.
Як ми й передбачали, ягуар з'явився цієї ночі. Ходив по галявині, гарчав, непокоїв нас, то ламаючи гілки, то якимсь шарудінням, то ревом своїм. Ми й повік не стулили. Опівночі скочив на горб над нашою печерою і пазурями почав шарпати землю. Ми виразно чули його над собою. Хотів зверху дістатися до нас. Нічого не добившись на твердій скелі, ягуар перестав шкрябати і намагався вдертися до нас через вхід. Але хитро складене каміння й тут було для нього непереборною перешкодою.
Агресивні дії чотириногого мисливця, його кровожадна впертість по відношенню до нас мали в собі щось надприродне. Ми намагалися відігнати його, налякавши диким криком і стрільбою з лука крізь щілини між каменями, — смішні зусилля. Для нього це було наче дзижчання мухи. Спокійно, терпеливо, завзято робив далі своє.
Лише світанок охолодив його апетит на людське м'ясо. Звір, гнівно заревівши, немовби на прощання, відступив од нас і дав нам спокій. Сховався в гущавині.
Після двох безсонних ночей ми зрозуміли, що треба вжити рішучих заходів до порятунку, інакше нам раніше чи пізніше загрожувала загибель від цього запеклого ворога. Це вже не був рівний бій. Сильніший за нас хижак накидав нам свої умови боротьби. Нам залишалося тільки захищати власне життя.
Сидячи вранці біля вогнища, ми розклали на землі всю свою зброю і критично оцінили її. То був винятково дужий ягуар, самі індійці це визнавали, а зброя, яку ми мали, — луки, стріли, списи, палиці, ніж, — зовсім нікчемна. Сумно дивлячись на цей примітивний арсенал, я пригадував способи південноамериканських індійців, про які колись чув.
— Чи це правда, — відозвався до індійців, — що ви знаєте отрути, які негайно вбивають?
— Так, пане, є такі отрути, — пожвавішали хлопці.
— Ви отруюєте ними стріли, і досить ними дряпнути тварину,
— Так, пане, це правда.
— А ви вмієте готувати ці отрути?
— Я вмію, — відповів Арнак.
— З чого їх роблять?
— З плодів однієї ліани. Варять їх…
— А тут, на острові, ростуть ці ліани?
— Ростуть, пане, ми бачили їх.
— Ну, то швидше біжіть по них!
Хлопці радісно схопилися з землі. Проте запал їх швидко згас.
— Отрута, — обізвався Арнак, — потрібна буде сьогодні вночі?
— Так, сьогодні!
— Не вдасться, пане! Плоди треба варити на протязі кількох днів, бо інакше отрута не матиме сили…
Це, на жаль, була непереборна перешкода. Питання про отруйні стріли поки що відпало. Ми шукали іншого виходу. Я випитував у хлопців, як їх плем'я полювало в лісах на ягуарів.
— Моє плем'я не полює на них, — відповів Арнак серйозно. — Моє плем'я боїться їх і вважає за божества… Ми приносимо їм жертви…
— Людьми?
— Ні, пане, якого-небудь собаку, коли він здохне, або частину дичини, якщо багато вполюємо…
— А чи допоможете ви мені вбити цього ягуара?
— Так, пане, допоможемо.
— Не боїтесь божества?
— Ні, ми вже не віримо в такі божества…
Я зацікавлено глянув на хлопців. Ніколи до цього часу нам не доводилося розмовляти про їх релігійні вірування. Може, чотирилітня неволя й ознайомлення з широким світом мали хоч той позитивний вплив, що розвіяли їх забобони?
— І ніхто з вашого племені не полював на ягуарів, зовсім ніхто? — допитувався я.
Виявилося, що одному чаклунові для його обрядів потрібні були шкури, кістки та ікла ягуарів, але сам він не полював. Наказував воїнам племені копати глибокі ями-пастки і прив'язував біля них для принади живого собаку. З'являючись поблизу, ягуари часом падали в ями, з яких не могли вибратися. Тоді чаклун убивав їх списом.
— А ти, Арнак, копав такі ями?
— Копав, пане.
— Значить, вирішено. Спробуємо.
Думка викопати яму-пастку здалася нам чудовою. Для принади ми мали рештки зайчиків, пастку ж можна було зробити, поглибивши яму, де досі жили зайчики. Було в нас і кілька лопат з панцирів черепах.
Не відкладаючи, ми взялися до роботи. Яма для зайчиків була завглибшки в півтори людини. Треба було поглибити її майже в три рази, причому так, щоб вона була схожа на лійку, звужену донизу. Якби ягуар впав у таку яму, то глибока і тісна з самого низу діра заважала б йому рухатись.
Змінюючи один одного, ми працювали без відпочинку майже цілий день. Спочатку копати було легко, але незабаром місця в ямі залишилося стільки, що копати міг тільки один чоловік.
Двоє ж, стоячи на поверхні землі, за допомогою ліан витягували в кошику викопаний пісок. Вагура, як найслабший з нас трьох, працював тільки на верху.
Десь після обіду ми вже майже закінчили роботу. Справжнє провалля розкривалося перед нами. Воно було таке глибоке, що на перший погляд здавалося бездонним. Сповнені надії, так само як і завзяття, ми з задоволенням дивилися в глибоку яму, знаючи, що, провалившись туди, не скоро виберешся.