Острів Тамбукту

Марчевски Марко

— Уда.

— А це? — показав я на пояс.

— Саронга, — відповів Лахо.

Я раз у раз повторював за ним кожне слово, і вождь ствердно кивав головою.

Так, слово за словом, почав я вивчати їхню мову. Показуючи рукою на що-небудь: камінь, траву, воду, дерево, — я запитував у тани Лахо:

— Як це зветься?

І Лахо відповідав мені. Він уже знав, що означають слова: «Як це зветься».

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

У

селищі племені бома. Я небажаний гість. Нічне свято. Мій календар. Мій друг Лахо. Каша з кокоювих горіхів.

І

Двічі й тричі на день приходили тубільці по джерела по воду, і ми щоразу «розмовляли», здебільшого за допомогою міміки та пальців. А набравши в свої «бутлі» води, вони мовчки, не сказавши жодного слова на прощання, не зробивши ніякого жеста, повертались додому. Але ще дивніше було те, що вони й досі не запросили мене її своє селище, та й до мого куреня не заходили.

Так минув місяць.

Якось моїх нових друзів не було два дні зряду. Вирішивши, що з ними щось трапилось, я наступного дня ще зранку пішов до селища провідати їх. Сонце ще не встигло піднятись, але для людини, яка звикла до помірного клімату Європи, спека навіть тепер здавалася нестерпною. Особливо жарко стало, коли я вийшов з лісу й попростував попід садами та городами, де не було високих дерев. Різниця між температурою в тінистих лісах і на відкритому місці була разючою. Добре, що я додумався зробити собі капелюха з широкого пальмового листя. Без нього, напевне, дістав би сонячний удар. Тубільці, правда, ходять простоволосі, але їхні досить довгі кучері надійно оберігають голову від сонячних променів. І все-таки дивно: як вони, майже голі, витримують таку спеку? Особливо жінки, які з ранку до вечора працюють на городах…

Стежка привела мене до самого селища. І тут, як і на побережжі, хатини стояли півколом на невеликому майдані. Такі самі гострі покрівлі, що опускаються майже до землі, такі ж маленькі, високо навішені двері, в які доросла людина може пролізти тільки зігнувшись. Двері закривались матами або рогожами.

Біля кожної хатини горів вогонь. Навколо вогнищ сиділи чоловіки, жінки, діти. На жару щось варилось у горщиках. Біля стежки, де я зупинився, чорна свиня з поросятами їла лушпиння. Два собаки, низьконогі й каплавухі, обнюхували свинячу їжу. Якась жінка висипала їм з горщика рештки сніданку.

Собаки перші почули чужого й тривожно загарчали. Жінка, що стояла до мене спиною, обернулась. Побачивши мене, вона з переляку впустила горщик на землю і несамовито заверещала. Ще якусь мить дивилась на мене, широко розплющивши очі, потім отямилась і щодуху побігла до лісу, не перестаючи верещати. Всі тубільці — чоловіки, жінки, діти — посхоплювались і, помітивши мене, з нестямним галасом порозбігались хто куди. На майдані не лишилося живої душі…

Так само зустріли нас і в той день, коли ми з капітаном та поваром Греєм забрели з селище на побережжі. Спочатку всі порозбігались, а потім оточили нас і посадили в окрему хатину. Згадавши це, я повернувся й поспішив стежкою назад…

Наступного ранку Лахо з двома іншими тубільцями принесли мені їжу й посідали неподалік. Довго мовчали, зрештою Лахо заговорив. З жестів та міміки я зрозумів, що коли ще раз прийду до них (він показав рукою в бік

селища), то мене вб'ють (він направив спис собі в груди). Я дивився йому в очі й посміхався. Але моя безтурботність не сподобалась Лахо, і він знову почав пояснювати, що коли я вдруге піду в селище, мене вб'ють. Цього разу він направив спис уже не на себе, а на мене і кілька разів повторив цей красномовний рух.

Я зрозумів: тубільці не хочуть бачити мене в своєму селищі. Але навіщо ж тоді годують? Невже тільки для того, щоб не блукав сам по садах і не лякав жінок та дітвору?.. Хіба я така потвора?

Страх тубільців остаточно переконав мене, що білу людину вони бачать уперше.

Якось увечері, після заходу сонця, коли на обрії з'явилось рожеве коло місяця, з селища долинули голосні вигуки. Я саме сидів біля куреня й підкидав у вогнище сушняк. Вигуки повторились. Невдовзі пролунали удари в бубон і пронизливий вереск, який мені вже не раз доводилося чути й раніше, коли ми сиділи з капітаном та Греєм у темній хатині. Ці звуки роз'ятрили в пам'яті жахливі переживання. І я подумав: хто ж сьогодні жертва? Чи, може, ніякої жертви й немає, а дикуни просто розважаються?

Не довго думаючи, я попрямував до селища. В лісі було дуже темно, і навіть знайомою стежкою доводилось просуватися навпомацки. Підходячи до селища, я ще здалеку помітив червону заграву. То серед майдану палало велике вогнище. Навколо нього стрибали чорні постаті тубільців. Пронизливо вищали кокосові сопілки, гупав дерев'яний бубон. «Хто ж сьогодні жертва?» — подумав я знову, пробираючись усе ближче й ближче до світла. Потім зліз на не дуже високе, але крислате дерево. Звідти майдан був як на долоні.

Буйно палахкотіло вогнище, відбиваючись на блискучій чорній шкірі тубільців. Усі захоплено танцювали. Один чоловік щосили гатив двома бамбуковими кийками по великих «ночвах», душ п'ять чи шість грали на кокосових сопілках. Кілька чоловік грали на довжелезних, метрів по два, бамбукових трубах. Вірніше, вони просто кричали в порожні стебла, але їхні голоси лунали, мов справжні ієрихонські труби. Ця какофонія не підлягала ніяким музикальним канонам, кожен дув у свій інструмент, як йому заманеться, намагаючись перекричати інших. І лише барабан відмірював такт, під який тубільці танцювали.

А танцювали всі: жінки й чоловіки вишикувались по двоє в коло. Люди рухались під звуки бубна, ледь згинаючи в колінах ноги, інколи нахилялись трохи вперед, похитуючи в такт головами, й протяжно вигукували:

— Хе-хо! Хе-хо! Бозам-бо! Бозам-бо!

У декого з чоловіків на шиї висіли невеличкі шкіряні барабанчики, в які вони били долонями. Але удари цих барабанчиків перекривались громом великого дерев'яного бубна-ночов. Раз у раз танцюристи зупинялись, тупцювали на місці й співали. Тоді «музика» й бубон на мить замовкали.