Острів Тамбукту
Шрифт:
Обличчя чоловіків були намазані чорною та білою фарбами. А на шиї у всіх висіло намисто з черепашок та зубів різних тварин. З-під браслетів стирчали зелені гілочки.
Весь час підходили нові й нові люди, — певно, з інших селищ. Я поквапливо зліз на землю й подався до свого куреня. Тут мене могли помітити.
Наступного дня до-джерела ніхто не приходив. Довелось лягати не вечерявши. Аж на третій день вранці прийшов Лахо з якимось тубільцем. Це був невисокий, але кремезний чоловік. Вони принесли смаженої риби та перепічок з плодів хлібного дерева. Обличчя в обох були намазані білою й чорною фарбами. Лахо, певно, начепив на себе всі свої прикраси: браслети на руках і на ногах з зеленими гілочками та квітами, намисто
Я не знав, що означають перші два слова: «арамаха» і «орінхо», але слова «уда» і «гом» мені були вже відомі, і я дивувався, чому разом з словами «стріла» і «спис» Лахо вплітає в пісню й моє ім'я.
Спливали дні, одноманітні й задушливі. На гладенькій корі дерева я відмічав капітановим ножиком кожен день коротенькою рискою, тиждень — довшою, а місяць — хрестиком. Ці рисочки й хрестики свідчили, що відтоді, як я потрапив на острів, минуло рівно чотири місяці й дванадцять днів. З них майже чотири місяці я провів у горах. Тепер я вже знав чимало слів з мови тубільців, але зв'язаної розмови ще не міг вести. Я вже знав, що місяць вони називають «гена», сонце — «ябом», рибу — «мар»; знав, як звуться всі органи людського тіла, вода, ліс і багато інших предметів; але спробуй-но дізнатись, як буде по-їхньому вечір, ранок, обід, сьогодні, вчора, завтра, біль, радість, сум! Важка проблема. Мені здавалося, що я й за десять років не вивчу мову тубільців настільки, щоб вільно розмовляти з ними. Бувало, махнувши Лахо рукою, я говорив: «Іди сюди!»
Він підходив, повторюючи за мною «іди сюди». Я запитував: «Як сказати «іди сюди»? Він відповідав: «Іди сюди». Просто повторював те, що чув. Якось і він мене гукнув, сказавши: «Каа ну!» Я повторив ці слова, і він підійшов до мене. Тоді я зрозумів, що «каа ну» це й є «іди сюди».
Та як не важко було вивчати мову без перекладача, я не здавався, і з кожним днем все легше й легше знаходив потрібні слова, щоб поговорити з Лахо.
Одного разу, набалакавшись досхочу, вождь підвівся й почав збиратися додому. Посміхнувшись привітною відкритою посмішкою, потис лівою рукою мою праву руку трохи вище ліктя й сказав:
— Тауо ала!
— Тауо ала! повторив я.
Перестрибнувши через струмок, Лахо ще раз повернувся:
— Тауо ала! — і попростував стежкою до села.
Я вирішив скористатись його хорошим настроєм і пішов за ним. Це дуже здивувало Лахо, але він нічого не сказав і не зупинив мене.
Так ми дійшли до самої верховини, де були їхні сади й городи. Зупинились аж біля хвірточки з бамбукового пруття. Лахо відчинив її, зайшов сам і покликав мене:
— Каа ну.
На городі працювало кілька жінок і дітей. Побачивши мене, вони заверещали й кинулись було тікати, але вождь щось гукнув до них, і всі нерішуче зупинилися.
— Каа ну! Каа ну! — покликав він.
Жінки й діти повернулись назад і знову взялися до роботи.
Дорослі жінки носили саронги з довгими торочками, а діти бігали зовсім голі. Серед них було двоє старших: дівчинка й хлопчик. На вигляд їм можна було дати років по дванадцять-тринадцять. Хлопець був
Жінки і діти пололи грядки. Вони виривали бур'ян і складали його під огорожею.
Ми з Лахо посідали під динним деревом. На стовбурі цього дерева росли плоди, схожі на наші дикі, але набагато більші. Лахо зірвав одну диню і, витягши з кисета відточену черепашку, вправно, мов ножем, нарізав її скибками.
Диня на смак була дуже схожа на звичайну, але значно солодша. Динне дерево росте без гілля. Лише вершина його увінчана густою короною лапатого листя на довгих ніжках. Цвіте дерево жовтувато-білим цвітом, а його листя має чудову властивість. Досить залити м'ясо водою, в яку капнули кілька краплин білого, мов молоко, соку з листя, або прямо загорнути його в листок, і найжилавіше м'ясо стає м'яким.
В саду росли й інші дерева. Ось хлібне дерево. Воно вічнозелене, з сірувато-коричневим стовбуром. Крупні плоди висять прямо на стовбурі або на найтовщому гіллі. Трапляються плоди вагою до двадцяти кілограмів. У сирому вигляді вони мають неприємний запах, але тубільці роблять з них тісто і печуть смачні перепічки. [12]
Крім хлібних і динних дерев, на городі росло кілька кокосових пальм. Але фруктових дерев тут було не так багато. На своїх городах тубільці вирощують просапні культури: ямс, таро, батати. Для садів у них відведено місце навколо житла.
12
Відомий англійський мореплавець Джемс Кук (1728–1779) пише: «Людина, яка за своє життя посадила десяток хлібних дерев, має право сказати, що вона виконала свій обов'язок у такій мірі, як, наприклад, європеєць, що все життя орав і сіяв хліб. А жителі острова Таїті запевняють що три хлібних дерева можуть прогодувати людину протягом усього життя».
Лахо покликав хлопчика й наказав йому дістати кокосових горіхів. Хлопчик прив'язав собі до ніг під кісточками коротенький мотузок і, хапаючись руками за гладенький стовбур та підпихаючись ногами за допомогою мотузка, миттю здерся на вершину найвищої пальми. Він зірвав нам по горіху. Лахо обдер їх маленькою кам'яною сокирою і розколов обушком навпіл. Тим часом хлопчик приніс дві кокосові шкаралупини, які правили за миски. Лахо вилив сік горіха в мисочку, вирізав і м'якоть. Переді мною стояла повна миска смачної білої каші, яку я з'їв імпровізованою черепашковою ложкою. Проробивши те саме з другим горіхом, Лахо теж почав їсти.
У кокосового горіха дуже міцна шкаралупина, вкрита зверху товстою волокнистою шкіркою. Молодий горіх наповнений молочним соком, а коли він достигає, цей сік перетворюється в тверде ядро.
Хоч кокосовий горіх дуже важкий, проте він не тоне, а волокниста шкаралупа надійно оберігає ядро від морської води.
Потрапивши в море, горіх може довгий час плавати, підхоплений течією, аж доки хвилі не викинуть його на берег. Потрапивши в сприятливий грунт, горіх проростає і за два-три роки перетворюється у високу струнку пальму.
Попоївши, ми вийшли з городу. Лахо сказав мені «тауо ала» і попрямував до селища. Я теж хотів піти з ним. Помітивши це, він зупинився і досить сердито почав щось говорити, показуючи в бік мого куреня. Мені стало зрозуміло, що я для них — небажаний гість, і я почвалав до своєї господи.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Летючі дракони та жаби. Знову голод. Ворожа зустріч. Лахо влаштовує мене в хатині для гостей. Біла людина з місяця. Бенкет з танцями.