Острів Тамбукту
Шрифт:
Минуло ще два місяці. Настав листопад. Щовечора небо вкривалося густими хмарами. Часто йшли короткі зливи. Вранці хмари розходились, але надвечір знову застилали все небо і знову йшов дощ.
Якось уночі я прокинувся весь мокрий. Виявилося, що мій курінь почав протікати. Вдень одяг висох на сонці, а вночі знову намок. Треба було полагодити стріху. Нарвавши трави, я вкрив курінь і ув'язав стріху тонкими ліанами. Тепер зверху вже не протікало, але тієї ж ночі на дощі опинились мої ноги. Дверей у курені не було, і вітер задував краплини всередину. Це навело мене на думку зробити двері. Нарубавши сокирою очерету, я зв'язав мату. Для більшої
Коли йшов дощ, ночі ставали холодніші, хоч я не мерз, а вдень знову шалено припікало. Від частих злив і страшенної спеки повітря насичувалось парою і дихати було важко.
В моєму курені завжди було затишно. Тубільці й досі не наважувались заходити сюди. Але біля джерела з'являлись майже щодня, несучи на плечах свої довжелезні «бутлі». Якщо мене там не було, вони грали на кокосових сопілках або просто гукали, і я завжди приходив.
Не турбували мене й хижаки, яких я спочатку остерігався. Великий варан, якого я колись бачив, більше не з'являвся. В лісі найчастіше траплялись мавпи-гібони, маленькі безневинні істоти, що живуть стадами, прудко лазять по деревах, стрибаючи з гілки на гілку, й неприємно верещать. Інколи надвечір з'являлись летючі дракони. Цю «страшну» назву має зовсім не страшна ящірка, забарвлена в тон зеленого листя. У драконів дуже подовжені ребра, з'єднані тонкою плівкою. Перелітають вони з дерева на дерево на відстань щонайбільше двадцять метрів. Живляться комахами. Бачив якось і летючих жаб. У них замість крил теж плівка між пальцями задніх і передніх лапок.
З пернатих найпоширеніші тут красень фазан-аргус та птах-носорог.
Усі ці звірі й птахи не викликали в мене ніякої тривоги, і я почував себе в курені цілком безпечно.
Зливи майже щоночі гасили моє вогнище. Вранці я розводив нове від головешок, що їх приносили тубільці. Нарешті це мені набридло, і я вирішив спорудити для вогнища намет. Зрубавши чотири чималих гілки, я забив їх у землю, зробив з бамбука перекладини, вкрив зверху травою, і намет був готовий. Але вночі дощ все одно залив вогонь. Моя споруда звідусіль протікала, бо не було стін. Тоді я придумав інше. Виривши в кручі біля куреня глибоку ямку, я вкрив її зверху і розвів вогонь. Тепер ніякий дощ не міг його залити.
В курені у мене було сухо, в печі не потухав вогонь. І тільки їжу я мав не завжди. Траплялося, що злива не вщухала цілий день, і тубільці не приходили. Та я й сам не міг у такі дні вилізти з куреня. Доводилось лягати не вечерявши. А коли дощ лив два дні підряд, голод ставав нестерпним. Я вирішив набрати на городах плодів та овочів і зробити невеличкий запас.
Одного разу ледве дочекавшись, поки вщухне злива, я подався стежкою на верховину. Зайшов на той город, де ми вже були з таною Лахо. Там працювали жінки й діти. Цього разу вони не порозбігались, а спокійно копали таро та ямс і складали його в личані мішки. На спині в двох жінок сиділи в рогожових торбинах немовлята. З торбин виглядали тільки їхні кудлаті голівки. Коли якесь із немовлят починало плакати, мати колихала його, співала колискової, і дитина замовкала.
Я був дуже голодний. Зірвавши чималу диню, сів під деревом і нарізав її своїм ножиком. Диня видалась дуже смачна. Тим часом жінки
Незабаром ми дісталися галявини, серед якої стояла самотня хатина, яка була трохи більша від звичайної і нічим не відрізнялась від тієї, де ми з капітаном та Греєм чекали своєї смерті. Відчинивши двері, Лахо запросив мене всередину. По спині в мене полізли мурашки. Я запитливо глянув вождеві в очі: невже вони збираються мене заарештувати? Потім почав пояснювати, що ніколи більше не прийду в селище, що, мовляв, негайно повернусь до свого куреня і ніколи вже не турбуватиму їх. Але вождь наполягав на своєму, весь час повторюючи одне й те саме:
— Лібата орованда, лібата орованда…
Що «лібата» — це хатина, — я добре знав, але що
— Каа ну, каа ну…
Інші теж обізвались, показуючи рукою на двері:
— Вум, вум… Заходь, заходь.
Я глянув на тубільців. Тепер їхні обличчя вже не здавались такими похмурими, як щойно в селі. Дехто навіть дружньо посміхався. Ці відверті посмішки заспокоїли мене, і, зрештою, наважився. За мною ввійшло ще кілька літніх чоловіків, а молодші лишилися надворі.
У хатині були широкі нари з бамбукових планок, щільно пригнаних одна до одної, завдяки чому нари були гладкі. У стіни на нарах лежали «подушки» з добре виструганого дерева. Лахо ліг на нари, підклавши під голову «подушку», і сказав:
— Вамборо.
Я зрозумів: ці дерев'яні колоди дійсно служили подушками. Але хто ж спав на них? Чия ця либа орованда й чому вона побудована осторонь від селища? У стіни проти нар стояло довге дерев'яне корито-барабан. Лахо назвав його «бурум». Він показав мені й дудки з очерету — «хаух», засунуті під балки дахи, і великі кокосові горіхи із двома дірками — однієї зверху й іншою посередині шкарлупи, — які Лахо назвав "піу". Вони знаходилися на широкій полиці з бамбука. Лахо почав щось мені пояснювати, але я не зрозумів. Тоді він почав пританцьовувати й співати:
Гена-а-а, гена-а-а, Андо-о-о — пакегі-і Гена-а-а…Я насилу добрав, що біля цієї хатини тубільці збираються веселитися й танцювати. Зрозумів і слова пісні Лахо:
Місяць, місяць… Андо — біла людина з місяця…Невже ці люди й справді думають, що я звалився з місяця? Згадалися слова капітана Стерна, який, посилаючись на старого іспанського географа, розповідав, що буцімто жителі острова Тамбукту вважали колись Магелланових матросів за людей, що впали з місяця. Невже й ці тубільці знають, що тут уже побували «білі люди з місяця?»
До хатини зайшло троє юнаків. Двоє з них несли по дерев'яній таці, а в руках третього був кокосовий горіх. У першій таці виявився печений ямс та інша городина, а друга була порожня. Лахо взяв кам'яну сокиру, що висіла на стіні, обдер шкірку горіха, потім розколов його навпіл і вилив молоко в порожню тацю. Після цього він стулкою черепашки настругав у молоко м'якоті, і каша була готова. Лахо подав мені тацю, а сам одвернувся. Інші зробили те саме. І доки я не попоїв, жоден з них не повернувся обличчям до мене. Я дуже здивувався. Біля джерела вони так не робили. Навпаки: там усі з величезною цікавістю стежили за кожним моїм рухом. Якщо їхню поведінку тепер можна розцінювати як ввічливість і повагу до гостя, то вона була дуже доречна: я ще не звик користуватись їхніми ложками з черепашкових стулок і нерідко підносив до рота порожню «ложку», бо каша була рідка й виливалась.
Коли я пообідав, усі обернулись до мене. Лахо запитав:
— Андо — пакегі гена? Пакегі гена?
Дивлячись мені в очі, тубілець чекав відповіді. Інші теж мовчали. В хатині стало тихо-тихо. Що їм відповісти? І я згадав слова Мехмеда-ага: «Буває правда гірша за брехню, і брехня краща за правду». Не треба багато розуму, щоб збагнути це. Старий турок радив мені приховати від плантатора частину правди, коротше кажучи, збрехати йому. То була інша справа. А брехати тубільцям якось не дозволяло сумління. А чи не нароблю я собі шкоди, коли визнаю, що не впав з місяця, що я така сама людина, як і всі? Можливо, саме через те вони й бояться мене, чи не зроблять і вони те саме, що зробили кілька місяців тому їхні брати на побережжі?