Острів Тамбукту

Марчевски Марко

— Ось бачите! — вигукнув капітан. — Я вам казав, що в лісі повно озброєних дикунів!..

— А чому б їм там не бути? Вони роблять те саме, що й ви.

— А що я таке роблю? — здивувався капітан.

— Сидите в човні з гвинтівкою в руках і стережете мене від них, а вони ховаються в лісі, щоб допомогти своїм товаришам, якщо ми нападемо на них.

Плантатор уже чекав нас на палубі. Углядівши дині й кокосові горіхи, він вигукнув:

— Ого, торгівля, бачу, йде непогано! За метр ситцю — п'ять кокосових горіхів і стільки ж динь. Чудово! — І, посміхнувшись іронічно, додав: — З вас вийде неабиякий комерсант, сер!

На Кокосових островах я змушений продавати ситець вдвічі дешевше.

— Це не торгівля, — заперечив я.

— А що ж це таке?

— Обмін подарунками.

— Дурниці! — засміявся плантатор, але, згадавши щось, трохи лагідніше додав: — Не гнівайтесь на мене, сер, я не хотів вас образити. А щодо торгівлі, то вона скрізь однакова. Ось тільки що ми будемо робити, коли скінчиться весь ситець і намисто?

— Їстимемо дині, які самі виростимо, — відповів я.

II

Цілий тиждень я не бачив своїх друзів з племені бома. Скучив за Лахо, за старим Габоном. Мабуть, бідолахи, виглядають мене щодня біля гирла, а може, вже вирішили, що я залишусь у їхніх ворогів. Треба неодмінно побачити їх. Адже я дав слово повернутися до них…

Одного разу ми з капітаном налаштувались іти до племені бома. Почувши, що ми збираємось до далекого лісу, Сміт сказав:

– І я з вами, сер. Але з умовою: якщо дозволите взяти з собою двостволку.

— То беріть, — погодився я. — Якщо моїх друзів там не буде, стріляйте, скільки завгодно, але якщо вони там — ні в якому разі.

— Якщо вони там, то я й на берег не вийду, — перебив мене Сміт.

— Чому? Вони люди сумирні, запевняю вас. Тільки стріляти не треба: повтікають і ніколи більше не прийдуть. А нам, може, доведеться ще й жити з ними…

— В горах? Не згоден, — заперечив Сміт. — Ні в якому разі не слід залишати затоку. Може, тут випадково пройде пароплав, який врятує нас!

— Я теж не згоден зміняти яхту й затоку на джунглі, — обізвався й собі капітан. — Для мене це була б смерть.

Англійці мали рацію. Плем'я бома жило високо в горах, далеко від океану. Там не завжди буває навіть морська вода, і нам би довелось їсти таро та ямс прісними. Не мали б де й купатися: у струмочку, що протікає неподалік од села, старій жабі по коліна. Інша справа — океан. Крім цього, повз острів справді міг коли-небудь пройти пароплав і забрати нас звідси…

Лахо з людьми на умовленому місці ми не застали, але горіхи стриміли на тому самому дереві. З цього я зробив висновок, що вождь іще не втратив надію, що я повернуся до них.

Зарядивши двостволку, Сміт ввійшов у ліс. Незабаром звідти пролунав постріл, трохи згодом — ще один. З'явився й сам плантатор, збуджений і радий. У руках у нього був великий гамрай з чорно-білим пір'ям і рябенька банківська курочка, значно менша за свійську, але дуже красива.

— На мою думку, тут не так уже й погано, — сказав Сміт, задоволений удачею. — Ліс прямо кишить дичиною. Невже ці чорношкірі не полюють?

— Полюють, — сказав я, — але списом чи стрілою не так легко вбити птаха.

— Маєте рацію, — погодився плантатор. — Ось ця дика курочка живе в найнепролазніших хащах і тікає від найменшого шелесту.

— Ви тільки це й знаєте про курочку? — запитав я.

— О, не тільки це, — посміхнувся Сміт.

— А що ж іще?

—

Знаю те, що в неї дуже смачне м'ясо, і сьогодні ви самі переконаєтесь у цьому. Звичайно, з умовою, якщо Стерн візьметься її приготувати…

— Оце і все?

— А що про неї ще можна сказати? — здивувався Сміт.

— Хоча б те, що вона є прабабкою свійської курки; кілька тисяч років до нашої ери її було приручено в Індії і звідти розвезено по всьому світу…

— А хто ж її привіз сюди, якщо ми тут перші білі люди? — запитав Сміт. — Може, скажете, матроси Магеллана?

— Не думаю. Матроси Магеллана навряд чи займались розведенням птиці. Я вважаю, що банківська курочка, як і всі інші тварини, живе на цьому острові ще з тих часів, коли Тамбукту мав зв'язок з Африкою та Індією.

— З Африкою та Індією? — лупнув очима Сміт. — Хіба Африка колись була з'єднана з Азією?

— Так, — кивнув я головою. — І не тільки з Азією, а й з Америкою. Але протягом багатьох мільйонів років вода зробила своє: хвилі поступово зруйнували частину суші, а частина осіла на дно океану. Вам ніколи не доводилось чути про Атлантиду?

— Доводилось, — невпевнено промовив Сміт, — але вже не пам'ятаю, що саме.

— Атлантида займала велику площу в Атлантичному океані: від дванадцятого до сорокового градуса північної широти. Стародавній філософ Платон пише, що цю велику землю населяв войовничий і хоробрий народ — атланти, які ворогували з древніми еллінами, а їхня влада поширювалась аж до Єгипту. Але якось над Атлантидою нависло лихо: страшенний землетрус і небачена повінь за один день і одну ніч стерли цей материк з лиця землі. Тільки найвищі вершини гір і досі здіймаються над океаном. Це теперішні Азорські й Каролінські острови, Мадейра і Зелений мис. Деякі вчені як, наприклад, Ориген, Порфір, Ямблік, Гумбольд та інші заперечують існування Атлантиди, але такі, як Пліній, Атлан, Енгель, Турнафор та Бюффон визнають її. І коли Платон та інші мають рацію, доведеться погодитись, що колишня Атлантида справді зв'язувала Африку з Америкою. Дехто з учених вважає, що така сама суша сполучала Південну Африку з Індією і теж потонула, як і Атлантида. Можливо, наш острів і є залишком цієї суші.

— Ми з вами далеко забрели, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Від якоїсь курочки аж до затонулого материка. Те, що ви розповіли про Атлантиду, — казка чи наукова теорія?

— Наукова гіпотеза, сер.

— В науку я вірю, — заявив Сміт, — а в «наукові» гіпотези — ні. А що це за птах?

— Це гамрай, з родини птахів-носорогів, — відповів я. — Бачите, який у нього дзьоб? Одним ударом у голову може вбити людину.

— Небезпечний птах! — вигукнув капітан. — А чим він живиться? Сподіваюсь, не людським м'ясом?

— Звичайно, ні. Він не дуже вередливий. Живиться плодами та дрібними тваринами. Але знаєте, що в ньому найцікавіше? Це те, що він схожий на середньовічних феодалів, які тримали своїх дружин за кріпосними мурами.

— Нічого не розумію, — знизав плечима капітан.

— Можу пояснити, — повернувся я до Стерна, бо плантатор уже не слухав. Сівши навпочіпки, він розглядав строкатого гамрая. — Самка знаходить собі затишне дупло в якому-небудь сухому дереві, обскубує з себе пух, робить з нього пухке й тепле кубельце, зносить п'ять-шість яєць і сідає, а самець замуровує її в дуплі, залишаючи тільки невеличкий отвір, щоб подавати їй і пташенятам їжу.