Острів Тамбукту
Шрифт:
Якось старик запитав, чи можу я попередити землетрус.
Я заперечно похитав головою.
— А дощ нагнати можеш?
— Не можу, — відповів я.
— А прогнати рибу з моря?
— Не можу.
— А мертвого воскресити?
Я замислився.
— Ну, скажи, можеш? — наполягав Гахар.
Я не люблю брехати, навіть коли брехня, як говорив Мехмед-ага, краща за правду. Мені не хотілось дурити цього хорошого старика, тим більше, що таку брехню можна легко викрити: хтось умре, і, чого доброго, Гахар прийде по мене. Я пояснив йому, наскільки мені дозволяло знання мови, що мертвого воскресити неможливо,
— А в тебе є кобрай проти кадіті?
Я кивнув головою:
– Є.
Старик, певно, подумав, що я не зрозумів його, і почав пояснювати знову, що «кадіті» — це зміїна отрута, що на острові багато кобр і від їхніх укусів умирає чимало людей. І знову запитав мене, чи справді я можу врятувати укушеного коброю.
— Можу, Гахаре, можу. Невже не віриш?
— Вірю, — кивнув старик. — Пакегі завжди говорить правду.
Відтоді я почав носити мри собі ампули з протизміїною вакциною, придбані містером Смітом в Александрії.
Одного разу, знайшовши мене в малій затоці, Гахар схвильовано сказав:
— О Андо! Уїн-уїн! Дуже погано!
— Що трапилось, Гахаре?
— Амбо гуна! Амбо вмирає!
— Хто такий Амбо!
— Син тани Боамбо! Боамбо!
Я не забув його ім'я. Воно нагадувало мені той день, коли ми вперше після катастрофи потрапили на Тамбукту. Тоді ми ще не знали, що на цьому острові немає «білих господарів», і сміливо попрямували до селища. Боамбо — так звали того велетня з орлиним владним поглядом, підперезаного трьома поясами, того самого, що наказав спочатку зачинити нас в хатині, а потім щотижня визначав, кого кидати в океан. Відтоді ми з ним не стрічались. Якось я запитав у Гахара, чому не приходить до затоки тана Боамбо, мовляв, я маю для нього подарунки. Старик на це відповів:
— Тана Баомбо — каліман біля. Вождь Баомбо — велика людина.
А ось тепер Гахар говорив про хворобу його сина.
— Що ж у нього болить? — запитав я.
— Нога, — відповів Гахар.
— А що з ногою?
— Черепаха роздерла, хіба ти забув?
Я добре пам'ятав відважного юнака, що першим кинувся на марангу і, схопивши її за шию, перекинув черевом догори. Але чому Гахар не сказав мені тоді ж, що це син вождя? Чому й сам Амбо приховував це і не дав перев'язати рану? Яка причина того, що ніхто з тубільців не сказав, хто він? Відповідь могла бути лише одна: вони не довіряли мені, більше того — боялися. Для них я був «пакегі гена» — «біла людина з місяця», власник дивовижних дзеркал і яскравого намиста, барвистих стрічок і «кобраю» в чудних скляночках. Для них я був людиною, яка може добувати вогонь без допомоги двох сухих деревин і вміє робити ще багато чудес…
І все-таки я переконав Гахара в тому, що коли син тани Боамбо прийде сюди, я дам йому «нанай кобрай» — найкращі ліки, і юнак за кілька днів одужає.
Гахар щодуху побіг до села, і за десять хвилин з'явилось четверо тубільців, які несли на руках пораненого.
Я сидів, як завжди, під величезним баніаном на березі малої затоки, трохи осторонь від човнів. Це було моє улюблене місце. Звідси, не заважаючи нікому, я спостерігав, як тубільці збираються на рибну ловлю. Я уникав усього, що
Тубільці підійшли до баніана й поклали юнака на пісок. Я одразу помітив, що хворий у дуже тяжкому стані. Сіль морської води роз'ятрила рану, вона кровоточила і гноїлась. Всередині кишіли черви. Нога навколо рани посиніла і вся опухла, мов колода. Хворий не міг навіть ступити на неї.
Я не розпитував, чому він утік, коли я хотів зробити йому перев'язку. Це було зайве. Треба будь-що вилікувати хворого, тоді він сам зрозуміє, ворог я йому чи друг. Обережно промивши рану риванолом, я забинтував її. А юнакові наказав, щоб не вставав з постелі, не знімав пов’язки і не мочив рану водою, особливо морською.
За весь час Амбо не промовив жодного слова. У нього було досить красиве обличчя: правильні риси, соковиті губи, чорні очі і не менш чорні брови, що зрослися на переніссі. Шкіра у юнака була не така чорна, як у інших тубільців, ніс — рівний, майже римський. Коли я сказав йому, що він мусить приходити на перев'язку щоранку, Амбо кивнув головою:
— Нана. Добре…
Подарувавши хлопцеві дзеркальце, я наказав тубільцям однести його додому. А Гахар з Таноєм залишилися. Старик витяг з кисета своє дзеркальце і дві добре відшліфовані черепашки й почав, мов щипчиками, вискубувати собі вуса. Він виривав тільки ті волосинки, які никали над губою і заважали їсти. Таной теж витяг дзеркальце й почав зазирати в нього. Поправивши бамбуковий гребінець, що стримів у нього над лобом, він добув з кисета дна мотузочки, склав їх докупи й почав крутити біля підборіддя. Довші волосинки вкручувались у мотузочки, і Таной вискубував її з корінням. Це було своєрідне «сухе гоління».
Покінчивши з туалетом, Гахар сумно зітхнув:
— Уїн-уїн! Дуже погано! Арикі говорить, що пакегі — небезпечні люди.
— А хто такий Арикі? — поцікавився я.
Старик здивувався. Невже я не знаю, хто такий Арикі?! О! Арикі — «каліман біля» — велика людина! Арикі «рапуо»! Арикі може відгадувати думки людей. Арикі може прогнати всю рибу з затоки у Велику воду. Арикі може викликати дощ і арамру…
— О! Арикі — велика людина. Арикі — велика людина! — торочив Гахар.
Я запитав старика: хто головніший — тана Боамбо чи Арикі?
Гахар задумався і, не знаючи, що відповісти, тільки плечима знизав. З його слів я зрозумів, що Арикі — жрець племені.
— А що він ще говорить? — запитав я старого тубільця.
— Арикі каже, що білі люди з місяця виженуть рибу з затоки.
— А не говорив він, що пакегі зроблять арамру?
— Говорив. Арикі каже, що Дао нашле кадіті на кожного, хто ходить до пакегі.
— А хто такий Дао?
— Це не людина.
— А що?
Гахар пояснив, що Дао — їхній ідол. Зроблений з дерева. Стоїть в «лібаті гаолані» — в хатині вічного вогню. А ця хатина — за селищем, у лісі. В ній горить вічний вогонь. Підтримує вогонь найстаріша жінка племені. Вона постійно живе в хатині вічного вогню й ніколи не виходить звідти.
— А де живе Арикі? — запитав я.
— В селищі.
— А тана Боамбо?
— Теж у селищі.
Слова Гахара розпалювали мою цікавість, і я вдруге запитав: