Острів Тамбукту
Шрифт:
До вечора м'ясо було готове. Після заходу сонця з села долинули звуки бурума, що кликали тубільців на бенкет: їсти жарене м'ясо і танцювати до самого ранку.
Мені теж дісталось кілька шматків печені, обгорненої динним листям. Я взяв свою пайку і подався до яхти.
— Де ви пропадаєте! — напустився на мене Стерн.
Капітан турбувався. Але, почувши, що я полював на черепах, він полегшено зітхнув:
— А ми вже збирались поминки по вас справляти…
А Сміт, побачивши м'ясо, вигукнув:
— Чудово, сер! М'ясо черепахи дуже смачне. Але його їдять, доки воно тепле. Бо коли вичахне, робиться тверде, мов підошва,
Сміт мав рацію: м'ясо й справді було смачне, і ми добре повечеряли.
Всю ніч з берега долинали
Недовіра пораненого тубільця нагадала мені про плем'я бома. Спочатку й там зустріли мене з недовірою, а коли мені пощастило зламати кригу, я залишив їх. Останнім часом ця думка не покидала мене. Як там зараз Лахо та Габон? Що думають про мене мої друзі в горах? Чи виглядають мене й досі, чи вже втратили надію, що я колись повернуся до них?
І я вирішив ще раз навідатись на умовлене місце. Сміт з капітаном теж виявили бажання піти зі мною. Ми взяли свої двостволки й посідали в човен. Суденце легко пливло по гладенькій поверхні океану. В прозорій воді шмигляла велика й мала риба, дно попід берегом кишіло морськими тваринами найфантастичнішої форми: морські зірки, губки, їжаки, раки та безліч інших істот найрізноманітнішого забарвлення: червоні, жовті, оранжові, зелені… Життя в морі було не менш багате, ніж на суші.
Суденце човгнуло по піску, і я побіг до дерева, на якому друзі залишили колись для мене кілька горіхів. Дивно! Горіхів на дереві не було, але порожні консервні банки погойдувалися на тому самому суку, де я їх і повісив. І до ситцю, який я тоді міцно прив'язав мотузком до гілки, щоб не вкрали мавпи, — теж, видно, ніхто й не доторкався. Під деревом налилась тільки горіхова шкаралупа. Значить, тубільці на десятин день, як ми й домовлялись, приходили сюди, але, не заставши мене на умовленому місці, поїли горіхи й повернулися додому. Але чому ж вони не позабирали банок та ситцю? Це мене страшенно збентежило. Того разу вони так раділи, коли я подарував їм консервні банки, а ситцю вони і в очі ніколи не бачили, він не міг їм не сподобатися. Чому ж вони не взяли подарунків, які я залишив для них? І навіщо поїли горіхи, залишені для мене?
— Я все зрозумів, сер! — підняв пальця вгору Сміт, мов проповідник, який повчає свою паству. — Тубільці з'їли горіхи, бо були голодні.
Цей жарт мимоволі розсмішив мене.
— Чому ж вони в такому разі не забрали банок та ситцю? — запитав я.
— Боялися, що ці речі зачаровані, — відповів Сміт. — Ви ж самі якось скаржились, що дикуни відмовляються од ваших ліків, щоб, бува, не вмерти від них.
Сміт мав рацію. Якщо плем'я бома вважає, що я залишився жити в його ворогів, отже, і я став для них ворогом. А коли так, вони нізащо не візьмуть од мене жодної дрібниці, остерігаючись «уїн кобраю» — злих чар. Через те вони, певно, й не наважились забрати банки та ситець, а кокосові горіхи поїли, щоб не дістались ворогові.
Такий висновок засмутив мене. Я з болем думав про Лахо, Габона та інших хороших людей цього племені, які врятували мене від голоду й дали притулок. Я почував себе винуватим. Обіцяв повернутись до них у гори — і не дотримав свого слова…
— Ходімте, сер, — обізвався Сміт, — що тут роздумувати! Заберіть свої консервні банки й ситець і віддайте їх новим друзям. І більше користі буде: ви одержите за них банани й кокосові горіхи.
Ми пішли понад берегом. Які тут великі дерева! Дерева-велетні. Ось, наприклад, оцей баніан. Під його грандіозною кроною може сховатись від дощу ціле село. А стовбур такий товстий, що десять душ, взявшись за руки, не обхоплять його. І навіть цей велетень не вистояв би під напором бурі. Товсті повітряні корені, що підпирають дерево з усіх боків. Такі корені звисають з гілля банана, проростають глибоко в землю.
А ось тикове дерево. Вгору виростає до сорока метрів. У нього теж
— Перед нами велике багатство, сер! — захоплено говорив плантатор. — Душа плаче, коли дивишся, як воно гниє на пні!
Ми йшли стежкою, що вела до селища племені бома. Біля прірви стежка урвалась. Я відшукав те дерево, на якому колись висіла драбинка. Драбинку хтось зняв. Дорога до племені бома була відрізана. Отже, там уже мене не вважали за друга, і я, сумний і збентежений, пішов назад.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Старий іспанський географ мав рацію. Сумніви Гахара. Амбо, син вождя. Хто такий Арикі. Ідол племені занго. Гібон і мангуста. Стріла, що випускає блискавку.
Так минуло ще три місяці. За цей час нічого незвичайного не трапилось. Щоранку я сходив на берег до тубільців, а ввечері повертався на яхту. Спочатку капітан Стерн тінню ходив за мною: оберігав мене. Але згодом і він переконався, що його гвинтівка ні до чого. Тубільці були сумирні й дружелюбні, їм навіть і на думку не спадало заподіяти нам щось лихе. І все-таки Стерну дуже хотілося, вистрілити хоч раз, щоб тубільці відчули силу гвинтівки, але я не погоджувався. Від першого ж пострілу вони б порозбігались хто куди і більше б ніколи не захотіли б підійти до нас. А яка нам від того вигода, адже треба привернути їх на свій бік, а погрозами цього не здобудеш. Зрештою, Стерн визнав свою помилку і сходив на берег уже без зброї. Однак, душа Стерна не лежала до тубільців.
Він часто обурювався:
— Старий іспанський географ набрехав. Цих людей аж ніяк не назвеш гостинними. Скільки вже ми тут, а й досі ніхто не запросив нас у гості. А жінок і дітей ховають, неначе ми людоїди.
Це була правда. Тубільці не тільки жодного разу не запросили мене з капітаном до себе в село, а й сюди приходили ще й досі несміливо й обережно, як і при першій зустрічі. Проте я не впадав у розпач. Навпаки, після того, як плем'я бома дало ясно зрозуміти, що не вважає мене більше за друга, я ще більш наполегливо намагався довести нашим новим знайомим, що ми, пакеті, не вороги їм. Я був переконаний, що вони зрозуміють наші мирні наміри і обов'язково змінять своє ставлення до нас, дозволять вільно жити на острові.
А чому б і ні? Я щодня давав їм подарунки: ситцеві стрічки, намисто, дзеркальця, цигарки — залежно від щедрості плантатора. І, що найголовніше, я лікував їх від хвороб… Спочатку тубільці рішуче відмовлялися від моїх ліків і недовірливо поглядали на крихітні пляшечки з риванолом та баночками з мазями. Тільки Гахар, переборовши страх, дозволяв промивати й перев'язувати собі руку, — можливо, тому, що рана дуже боліла, а може, й тому, що був старий і вже не боявся смерті. Але коли рана загоїлась, він кожному показував глибокий шрам і називав мене лікарем усіх хвороб. Для мене це було найвищою нагородою.