Острів Тамбукту

Марчевски Марко

— А звідки він знає, що пакегі — погані? — запитав я. — Ми ж перші пакегі, яких ви бачите.

Боамбо кивнув головою. Це правда, жителі Тамбукту вперше бачать білих людей, але їхні предки добре знали пакегі…

І вождь розповів мені стару легенду, яка передавалась від покоління до покоління.

Давно-давно, ще за часів славного вождя Пакуо, до острова на великому човні припливли пакегі і назавжди залишилися на острові. Вони називали себе жителями місяця і були могутніми, бо мали стріли, які випускали блискавку й грім. Плем'я боялося їх. Білі люди відчули себе господарями на острові. А коли Пакуо сказав їм щось проти, вони арештували великого вождя і поставили на його місце свого, пакегі. Спочатку плем'я підкорилося — боялось їхніх стріл, але потім

повстало. Частину білих перебили, а інших зачинили в тій самій хатині, де раніше сидів Пакуо. Люди запитали великого вождя, що робити з полоненими пакегі, і вождь відповів: «Прив'яжіть кожному до ніг по каменюці й киньте у Велику воду. А люди сказали: «Ні, давайте їх краще спечемо і з'їмо». Тоді Пакуо відповів. «Пакеті нехороші, і м'ясо їхнє не смачне, ми не повинні його їсти». Люди послухали вождя, прив'язали їм до ніг по каменюці й кинули у Велику воду. Але одному пакегі пощастило втекти. Коли про це доповіли великому вождеві, Пакуо сказав: «Шукайте його сім днів і сім ночей — рівно стільки, скільки вони протримали мене в хатині. Якщо впіймаєте, зробіть з ним те, що і з іншими: прив'яжіть до ніг каменюку і киньте у Велику воду. А якщо за сім днів і сім ночей ви не знайдете його, нехай залишається живим…» Так сказав Пакуо, мудрий вождь племені занго. Тому, коли Арикі почав наполягати, щоб і з нами зробили так, як заповів Пакуо, Боамбо не мав права заперечувати.

Ця легенда підтверджувала розповідь старого іспанського географа про матросів Магеллана. Тепер я твердо вірив, що деякі з них справді відмовились повернутися до Іспанії і залишилися назавжди на острові Тамбукту. Про це свідчила й зовнішність самих тубільців. Деякі з них мали досить чорну шкіру, грубі й вилицюваті обличчя з вивернутими губами, сплюснутим носом і низьким лобом. Але були й красивіші, з рівним римським носом, високим чолом, а волосся, хоч і чорне, як смола, проте не таке кучеряве. Схрещення білої й чорної рас було безперечним, але таємницю можна розгадати лише за допомогою так званого білого листя Арикі. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що біле листя — це не що інше, як щоденник одного з матросів Магеллана. Щоб дізнатися, чи легенда збігається за часом, коли Магеллан робив свою кругосвітню подорож, я запитав тану Боамбо:

— Коли жив Пакуо?

Але вождь не зміг відповісти на це.

— Хіба перелічиш зорі на небі? — сказав він, знизавши плечима.

І справді, розпитувати його було марно. Адже тубільці вимірюють час не роками, а місяцями. Та й лічити вміють лише до десяти.

— Скільки місяців минуло відтоді — я не знаю, — вів далі Боамбо, — але тепер наше плем'я боїться пакегі.

— А мене хто-небудь боїться? — запитав я.

— Ніхто, — відповів вождь. — Тебе всі люблять, бо ти — лапао, переможець кадіті. Ти лікуєш хворих, це добре. Але все одно стережись Арикі. Він — рапуо, і Дао на його боці.

Тепер я не сумнівався, що корінь зла в цьому дерев'яному ідолі, у цьому створінні первісного людського розуму, породженому страхом перед стихією. Тубільці не розуміли законів природних явищ і створили собі божество, яке б захищало їх від злих сил.

Баомбо мовчки вирізьблював мережку на своєму списі. Я ліг поруч на нарах і замислився. Так, у цих людей теж є свої радощі й знегоди. Вони теж, як і всі люди земної кулі, бувають щасливі й нещасні. Але яка величезна різниця між їхнім і нашим поняттям щастя й нещастя! Тут мисливець відчуває горе, якщо за час великого полювання не заб'є переслідуваної тварини, але досить йому наздогнати її — і ви не знайдете людини, щасливішої за нього. Тубільцям щастя дається легко, бо вони задовольняються малим. Первісний спосіб життя привчив їх бути невибагливими. Взяти хоча б цього самого Боамбо: який він буде щасливий, коли його спис вийде кращий старого! Але навіщо вождеві новий спис, у нього ж є один? Відповідь проста: в душі Боамбо є потяг до кращого, до більш досконалого. Але я таки запитав:

— Навіщо тобі цей спис? У тебе ж є один?

І Боамбо підтвердив мої думки:

— Цей буде кращий.

— А що ти робитимеш

із старим?

— Віддам кому-небудь.

— Отже, у того, кому ти віддаси, буде спис, над яким він сам не працював?

— Кожен мисливець пишається тим списом, який сам собі зробив, — промовив Боамбо.

І це було справді так. Лук, стріли, спис, рогожі, посуд, прикраси — все, що можна побачити в хатині тубільця, було зроблено власними руками кожного або «позичене» у сусіда. Всі ці речі вважались його особистим майном. Хатина й пальми навколо неї теж були особистою власністю, але городи належали всьому селищу, і жінки обробляли їх спільно. А чоловіки полювали та ловили рибу.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Арикі знову запрошує мене в гості. Жрець пропонує мені стати чоловіком Канеамеї і головним жерцем племені. Арикі погрожує. Канеамея обіцяв показати мені біле листя.

Якось прибігла Зінга й повідомила, що надворі мене чекає Канеамея. Це була справжня несподіванка. Як, Канеамея? Дочка старого Арикі? Навіщо я їй потрібен?

Зінга й сама не знала.

Я вийшов. Канеамея стояла біля дверей моєї хатини й посміхалася. Різнобарвні черепашки, якими була обвішана її саронга, сяяли проти сонця, мов зірочки. В чорному кучерявому волоссі дівчини стриміло кілька яскраво-червоних квіток хібіскуса, а з-під плетених браслетів виглядало жовте листячко колеуса. На шиї блищало два разки намиста: один той, що я подарував, а другий з собачих та вепрячих зубів. У вухах погойдувалися великі круглі серги з блискучих стулок черепашки. Глянувши на її вродливе обличчя, на ніжну шоколадну шкіру і чорні, мов терен, очі, які, здавалося, випромінюють м'яке світло, я подумав, що в її жилах, як і в жилах Зінги, тече іспанська кров.

Помітивши, з якою цікавістю я розглядаю її вбрання, дівчина соромливо нахилила голову і тихо промовила, що мене кличе батько.

— Навіщо? — запитав я.

— Він тобі сам скаже, — ухилилась вона од відповіді.

Я глянув на Зінгу: та теж чомусь нахилила голову, прикривши очі довгими віями.

Ми з Канеамеєю пішли до їхньої хатини. Там, де стежка повертала круто вбік, я оглянувся і побачив Зінгу, яка все ще стояла біля моїх дверей, сумна й задумана.

Стежка, мов змія, звивалася поміж дерев. У лісі було тихо й прохолодно. В повітрі стояв пряний запах тропічних рослин. Мені хотілося швидше дізнатися, нащо мене кличе Арикі.

— Набу хоче зробити тебе спадкоємцем семи поясів, — стиха відповіла дівчина.

— Спадкоємцем семи поясів? — здивувався я. — Як це розуміти?

— Не знаєш як? Коли Арикі помре, ти унаслідуєш його сім поясів мудрості разом з білим листям. І будеш рапуо. Зрозумів?

— Зрозумів.

Повіяв легенький вітерець, тихо зашелестіло листя, Канеамея йшла попереду, бо на вузенькій стежці двом було тісно.

— Арикі не любить тебе, — не підвищуючи голосу, знову заговорила вона. — Вчора я сказала йому: «Пакегі хороший, він робить людям нанай кобрай. Чому ти його ненавидиш?» Арикі відповів: «Пакегі — людина небезпечна. Він рятує покараних». А я йому: «Набу, ти сам нехороший. Навіщо збираєшся знову кинути пакегі у Велику воду? Ти хочеш його погубити. Але знай: в день великого свята я стану сахе пакегі».

Ці слова мене страшенно здивували. Коли я врятував Боамбо, його дочка сказала старому Арикі те саме. І тільки тоді головний жрець дозволив мені жити в хатині для гостей. Я й досі не знав, чи Зінга серйозно вирішила вийти за мене заміж, чи вона сказала це тільки для того, щоб жрець дозволив мені жити в селищі. Можливо, й Канеамея зробила це, щоб зірвати пекельні заміри батька?