Острів Тамбукту
Шрифт:
— А чому плем'я занго і плем'я бома ворогують між собою? — поцікавився я.
— Бома — уїн-уїн, — відповів Амбо.
— Чим же воно нехороше? Що погане воно заподіяло вам?
— Біляр бома робить уїн кобрай, — сказав юнак.
Вони пояснили мені, що коли хтось із племені занго залишить десь недоїдок, а люди з того племені знайдуть його, вони роблять «уїн кобрай» — чари, від яких можна захворіти і навіть померти.
Я спробував переконати їх, що все це вигадки, що люди з племені бома теж хороші, але брат з сестрою у відповідь тільки заперечно хитали головою, повторюючи те, що чули від старших:
— Біляр бома — уїн-уїн.
— А Арикі?
— Арикі уїн-уїн, — пошепки відповіла
— А чому він дозволив мені жити в цій хатині?
— О, ти врятував Боамбо від смерті! — вигукнула дівчина.
— Арикі боїться тебе, — додав Амбо.
— Чому?
— Тому що ти — лапао. Тому що в тебе є стріла, яка випускає грім. Тому що ти можеш спалити все море.
— Спалити море? — здивувався я. Амбо кивнув головою:
— Так. Я сам бачив, як ти підпалив тоді у нас воду…
— Коли це я палив воду?
— В той день, коли кобра вкусила нашого набу. Тоді ти налив у маленьку шкаралупинку води й підпалив її. Арикі теж бачив і дуже перелякався.
Я згадав, що обпалював на вогні голку шприца. Жрець, як і всі присутні, подумав, що в блюдечку вода, й вирішив, що я можу запалити воду і в океані.
Ми злізли з балкончика. Зінга заходилась чистити черепашкою таро та ямс, а ми з Амбо пішли по воду. Я набрав у бамбуковий «бутель» холодної прісної води з річки, що протікала неподалік, а він у такий самий «бутель» — морської. Коли повернулися до лібати, Зінга вже начистила овочів. Амбо налив у горщик прісної води, для смаку линув трохи й солоної, поставив усе на камені біля вогнища, а сестра заправила страву дрібно нарізаним бататовим листям та молодими пагінцями цукрової тростини. Зверху горщик прикрила горіховою шкаралупиною.
Сонце стояло низько над затокою. Спека почала потроху спадати. В лісі щебетали птахи, верещали папуги.
До лібати з кокосовим горіхом у руках зайшов Гахар і повідомив, що ввечері їде ловити рибу.
— А мені можна з вами? — запитав я.
— Як тільки зайде сонце — приходь до човнів.
Ми посідали на нарах. Гахар весь час поглядав на мене, ніби хотів щось сказати і не наважувався.
— Ну, що там у тебе? — спитав я. — Говори.
Він розповів, що в сусідньому селищі вмерла якась жінка, то чи не зміг би я воскресити її? Я вже говорив колись Гахарові, що людей воскрешати ніхто не може, проте мої слова, очевидно, не переконали його.
— Андо вміє розбудити померлих людей, тільки не хоче, — докорив мені старик.
Що йому сказати? Як пояснити, що смерть — це такий суддя, чий вирок не підлягає оскарженню? Марна трата часу, він би все одно не повірив мені. На його думку, для білої людини з місяця неможливого не існує. Раз у пакегі в руках горить вода, а стріла випускає грім, то чому б, мовляв, йому не воскресити мерця? Адже тана Боамбо вмирав уже, а пакегі врятував його…
Углядівши, що в горщику щось вариться, Гахар витяг з торбинки, перекинутої через плече, очеретяну трубку, відіткнув її і висипав у страву цілу жменю довгих жирних білих черв'яків. Старик назбирав їх у лісі на трухлявих деревах. Амбо і Зінга дуже зраділи. Адже мащена страва набагато смачніша! Вони запросили й Гахара «до столу», і ми розмістилися навколо вогнища.
Зінга насипала страву в три онами й поставила перед кожним з нас, а собі взяла горіхову шкаралупину. Я запитав, чому й вона не їсть із онама. Дівчина засміялась і відповіла, що їстиме з онама тоді, коли стане моєю сахе. Дівчатам дозволяється їсти лише з кокосових шкаралуп.
У моєму онамі, крім ямсу й таро, плавало щонайменше з десяток гладких черв'яків. Зінга подбала, щоб мені перепало якомога більше цього «делікатесу». Амбо з Гахаром насамперед поїли черв'яків, смачно плямкаючи і облизуючи пальці, наче вони були в меду. Хтозна, можливо, черви
Коли смеркло, ми пішли до малої затоки. Там уже зібралося багато людей, які дружними зусиллями стягали човни в воду, освітлюючи все довкола факелами з трави аланг-аланг, зв'язаної в довгі снопики. Біля човнів вешталось і чимало хлопчаків років десяти-дванадцяти. Вони позабирали в батьків факели й першими повскакували в човни. Я сів у суденце Гахара поруч з його сином та внуком Акгахаром. Малого так назвали, мабуть, на честь дідуся, а щоб відрізняти, додали слово «ак» — малий. Акгахар освітлював перед нами воду, а коли вогонь починав гаснути, хлопець розмахував факелом, і він знову спалахував. Приваблена світлом риба шмигляла під човном, а Гахар з сином підстерігали її. Як тільки з'являлась чимала рибина, вони простромлювали її гострим бамбуковим списом і кидали в човен. Я й собі взяв спис, хотів теж спробувати щастя, та марно: за весь час на його вістрі не затріпотіла жодна рибина. Тубільці змалку призвичаюються діяти списом і за кілька років стають добрими рибалками.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
В гостях у Арикі. Головний жрець і головний вождь. Біле листя. Легенда про великого вождя Пакуо та матросів Магеллана. Всіх карає Дао.
Якось опівдні Боамбо прийшов до мене в повній парадній «формі»: підперезаний трьома поясами, оздобленими барвистими черепашками, з двома разками намиста на шиї — з собачих та вепрячих зубів — і з великими блискучими сергами в вухах. В його буйному чубі стриміло багато бамбукових гребінців і папужиного пір'я різних кольорів, а чоло було перев'язане красивою діадемою з якогось білого насіння. В носову перетинку Боамбо встромив мережану паличку.
— Арикі запрошує тебе в гості, — сказав він, якось особливо глянувши на мене.
— Арикі? — здивувався я. Боамбо кивнув головою.
Це запрошення схвилювало мене. З похмурим жерцем я стрічався лише раз: коли кобра вкусила вождя. Арикі ніколи не заходив до мене, і я не прагнув зустрічатися з ним. Я намагався навіть не думати про нього і вже почав забувати про існування цього непривітного дідугана. І ось він сам нагадував про себе. Це добре чи погано? Прийняти запрошення чи відмовитись? Я згадав, як Гахар та й інші тубільці бояться Арикі, навіть ім'я його вимовляють пошепки. І вирішив: піду! Інакше жрець може подумати, що я боюсь його.
Дорогою Боамбо сказав мені, що там зібрались ренгаті й тауті з усіх селищ. Вони прийшли до Арикі просити, щоб пакегі лікував і їхніх людей, а жрець не погоджується. Тоді ренгаті й тауті вирішили поговорити зі мною особисто. Арикі не заперечував, і ось Боамбо прийшов по мене. Оце і все, що повідомив мені дорогою вождь. Але чому головний жрець заперечує проти того, щоб я ходив по селищах лікувати хворих, він промовчав.
Хатина Арикі стояла на сусідній вулиці, на невеличкому пагорбі, в тіні кокосових пальм. Зовні вона була схожа на інші хатини, але була набагато більша. На одній стіні блищало маленьке віконце, затягнене риб'ячим міхуром. Знадвору біля хатини стояли великі нари, заслані рогожами. Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, а поруч розмістились ренгаті й тауті. Це були переважно кремезні й дужі чоловіки, підперезані одним поясом, але ширшим за пояси рядових тубільців.