Острів Тамбукту

Марчевски Марко

– І невже у вождя та жерця немає власних плантацій? — поцікавився Сміт.

— Немає. Я ж вам кажу, що земля у них належить громаді.

— Так це ж… комунізм, сер! — перелякався плантатор.

— Ні, не комунізм, не хвилюйтеся. Всього-на-всього залишки первісної комуни.

— Це все одно! — вигукнув Сміт. І за хвилину додав: — Скажіть мені відверто: люди тут ледачі?

— Я б цього не сказав. Жінки і навіть діти щодня працюють на городах, а чоловіки допомагають їм, ловлять рибу і полюють.

— Ну, а якщо комусь не захочеться,

скажімо, полоти? Якщо людина вважає за краще полежати в холодочку? Погодьтесь, що полоти в таку спеку — заняття не дуже приємне.

Я розтлумачив плантаторові, що якби комусь спало на думку вилежуватись, то плем'я позбавило б його права копати стиглі таро та ямс і їсти громадську рибу та дичину.

— А хіба я сам собі не можу наловити в океані риби? — закидав мене питаннями Сміт.

— Чому ні? Ви навіть змушені будете це робити, бо голод не тітка. А коли так, то чому б вам не ловити рибу разом з усіма? Це набагато приємніше, запевняю вас. Я кілька разів їздив з тубільцями і не вловив жодної рибинки. Проте при розподілі вони давали мені рівну частку. Пам'ятаєте, я приносив?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Сміт.

— Ось вивчите їхню мову, тоді самі попроситесь, щоб прийняли вас до гурту. Хіба краще нидіти весь час одному?

— Не в цьому справа, сер. Справа в принципі. Колективна власність приборкує ініціатиу і породжує ледарів. Людина вирвалася з первісного стану тільки тоді, коли виникла приватна власність. Не будь її, людина б і досі користувалася луком та стрілою. Приватна власність породжує ініціативу, а ініціатива збільшує приватну власність. З незапам'ятних часів ці дві категорії йдуть пліч-о-пліч і рухають прогрес. Так-то, сер…

Стерн, хоч і не втручався в наші сперечання, проте чекав, що ж я відповім Сміту.

— Все це зовсім не так, сер. Поживете на острові — самі переконаєтесь, що колективна власність і колективна праця ні в якій мірі не гальмують ініціативу. Навики, ініціатива окремої людини розвивається, коли цій подині допомагають інші. Ось тут, наприклад, на списі і стрілах кожного мисливця вирізьблено його умовний знак, щоб було видно, хто під час великого полювання забив найбільше тварин. А якщо в забитій тварині стримить кілька списів, перевага віддається тому, чий спис улучив у серце чи найближче до серця. Власника цього списа привселюдно відзначають.

— Та й годі?

— Хіба цього мало? Відзнака за виявлену спритність — це для мисливця найвища нагорода.

— Особисто я віддав би перевагу більшому шматку м'яса, — посміхнувся плантатор.

— Я й не сумніваюсь у цьому. Тільки в тубільців погляди зовсім інші. А щодо приватної власності, — вів я далі, — то ви помиляєтесь. Її породила не ініціатива, а розподіл праці.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Сміт.

— Коли виникли різні ремесла, з'явився й розподіл праці. Візьмімо цей острів. Навіть у самому племені занго помічається деякий розподіл: жінки працюють на городах і плетуть мережі, а чоловіки полюють і

ловлять рибу. Жінки носять додому городину і варять їсти, а чоловіки ходять по воду. Ось вам розподіл праці в зародковій формі.

— Так, але це триватиме не завжди, — впевнено заявив Сміт. — Коли розвинуться різні ремесла і зміцниться приватна власність, тубільці не думатимуть про колективність. Правильно я говорю?

Сміт з нетерпінням дивився на мене, що я скажу.

— Не будемо пророкувати майбутнє. Давайте спочатку розберемось у сучасному, — запропонував я, — щоб завтра не сплохувати. — Потім звернувся до капітана — Ви згодні зі мною, сер?

— Слушно, Стерн, я б теж хотів почути вашу думку, — сказав плантатор. — Особисто ви чому віддали б перевагу: відзнаці за вбитого вепра чи більшому шматку свинини?

— Я не відмовився б ні від одного, ні від другого, — посміхнувся Стерн.

— А з мене, правду кажучи, досить чималого шматка свинини, — заявив Сміт.

— В такому разі інженер, який будував цю яхту, що врятувала вам життя, був би набагато вдячніший, коли б замість вітальної телеграми ви послали йому чималу суму грошей. Але я знаю: ви все-таки пошлете телеграму, чи не, так?

— Не відхиляйтесь од теми, — насупився плантатор. — Ми зараз говоримо про дикунів. Якщо вони задоволені своїм становищем, то тим гірше для них.

— А чому вони мають бути незадоволені? — спитав я. — Вони не бояться за завтрашній день. Їм ніколи не загрожує голод, бо земля тут родюча, а самий принцип розподілу забезпечує кожному однакові прибутки. До них не сягає страшний бич експлуатації, під яким гне спину більшість людства. А це велика перевага. А якщо взяти до уваги їхні скромні потреби в продуктах і одязі, стане зрозуміло, чому тубільці так люблять веселитися. Вони часто збираються на майдані і танцюють навколо вогнища під звуки бурума та простих сопілок. Коли б не ці свята, тубільці ниділи б від безробіття й скуки.

— Ось бачите, не казав я вам? — просяяв Сміт. — Така система розподілу і відсутність приватної власності робить з них ледарів. Ви помітили, як їхній вождь здивувався, коли я підніс йому сірника припалити сигару? Так плем'я ніколи не винайде сірників. Тубільці працюють усього два чи три дні на тиждень, а решту часу байдики б'ють. Який же тут у біса прогрес може бути! Ні, ці люди ніколи не зможуть піднятися до культури цивілізованих народів. А от коли б кожен з них працював сам на себе, тоді прогрес було б забезпечено.

— Знову помиляєтесь, — заперечив я. — Культура створювалася протягом багатьох тисячоліть спільними зусиллями всього людства. Якби плем'я занго не було через природні умови ізольоване від загального потоку, воно б стояло тепер на культурному щаблі всіх інших народів…

– І мало б таку саму систему управління, яку дехто презирливо називає капіталістичною, чи не так? — В голосі Сміта забриніла іронічна нотка. — Ну, визнайте хоч раз, що я правий, — зареготав він.