Острів Тамбукту

Марчевски Марко

Порившись в одній із скринь, Сміт дістав невеличке дзеркальце і бронзовий браслет і урочисто підніс їх головному жерцеві.

— Скажіть, що я йому безмежно вдячний, — попросив мене Сміт.

— Можу сказати тільки, що ви йому вдячні. А «безмежно» сказати не можу.

— Чому?

— Тому що в зангській мові слова «безмежно» немає. А коли и є, то я його-не знаю.

— Шкода, сер… Тоді скажіть, що я йому щиро вдячний, хоч це й не одне й те саме. Або краще скажіть, що я приймаю його пропозицію із щирою вдячністю.

— «Щира вдячність» мені сказати неважко, але майте на увазі, чим щиріша ваша вдячність, тим дорожче вона вам обійдеться.

— Як це? — здивувався Сміт.

— Дуже просто. Чим більше у вас буде причин дякувати йому, тим більше доведеться робити подарунків.

— Ну, коли так, — сказав Сміт, —

то перекладіть, що я йому просто вдячний.

Тим часом Арикі встиг надіти браслет на ногу і попросив ще пляшку коньяку.

— Ви мали рацію, — сумно посміхнувся Сміт. — Мені й справді доведеться якомога рідше виявляти свою вдячність.

Але пляшку все-таки приніс, не дуже ввічливо ткнувши її в руки жерцеві.

Арикі знову насмоктався, почав співати й танцювати, притупуючи на місці, з розчепіреними руками, то нахиляючи голову вниз, то задираючи її до стелі. Нарешті він звалився на рогожу бездиханним трупом.

Боамбо безнадійно махнув на нього рукою і вийшов. Вождь не міг терпіти жерця і відверто зневажав його.

Сміт присів навпочіпки перевіряти, чи добре позамикані скрині, а капітан, лежачи на нарах, знущався з нього. Стерн вважав, що плантатор марно старається. Як не замикай, однаково, мовляв, тубільці все рознесуть. Але й плантатор не залишався в боргу. На кожне зауваження Стерна він відповідав не менш в'їдливо, доки між ними не спалахнула нова сварка.

— Власник! — бурчав капітан. — Яким був, таким і залишишся до самої могили.

— А що ж, і власник! — сичав плантатор. — Я й не приховую цього. Але чому ви хочете пограбувати мене? Чому хочете ділити моє майно, адже ви не підтримуєте власності? Ні, ніколи цього не буде! Я краще спалю все дощенту, аби тільки вам нічого не дісталося!

— Дістанеться! — підвищив голос капітан. — Якщо ви не дасте мені добровільно, я візьму сам те, що мені заманеться… І зроблю це, перш ніж дикуни рознесуть усе. Негайно!

Він підвівся з нар і попрямував до Сміта.

— Ану спробуйте! — хижо блимнув на нього плантатор, ставши у войовничу позу біля ящиків. — Спробуйте, сер!

Сміта в цю мить було важко впізнати, його тонкі губи скривились у болісну гримасу, від злості обличчя перекосилося, сталево-сірі очі дивилися холодно й грізно. Почуття власника, яким було нашпиговане все його єство, зараз виявило себе відверто й грубо. Хоч від плантатора можна було сподіватися і не такого, проте я був страшенно здивований: в таку хвилину, коли життя його висить на волоску й цілком залежить від доброї волі головного жерця, він люто захищає своє майно. На острові йому дозволено жити саме заради цього майна, а він хоче будь-що зберегти його для себе.

Ставши між ними, я схопив капітана під руку й відвів убік.

— Набридло мені слухати ваші теревені, — сказав я. — Це вже нікуди не годиться. Навіть дикуни почнуть з вас сміятися.

— Я не дозволю, щоб мене мої власні наймити пограбували! — гнівно закричав плантатор, вороже блимнувши на мене очима.

Я здригнувся, наче мене стьобнули батогом. Хто дав право цьому типові ще й досі вважати мене своїм наймитом? Це за те, що я врятував його! Це така вдячність? Не встиг ще обома ногами стати на березі, а вже висовує свої брудні пазури власника й хазяїна. Певно, забув, що Тамбукту — це не Кокосові острови. Тепер не я від нього, а він од мене залежить, і я не дозволю поводитися з собою, як з наймитом.

— Ви непоправний дурень і нестерпний нахаба! — гнівно вигукнув я. — Шкодую, що так щиро турбувався про ваше життя й спокій, ризикуючи нажити собі в особі головного жерця запеклого ворога. Але ще не пізно виправити помилку. Віднині я не вдарю палець об палець, щоб захистити вас, сер! Піклуйтеся самі про себе.

Сміт наче витверезився. Він дивився на мене широко розплющеними очима і, певно, хотів щось сказати, але я вибіг з хатини, грюкнувши дверима.

V

Я подався якоюсь стежкою навмання через ліс. Нерви шаленіли. У словах плантатора було щось образливе й бридке, що обурило мене до глибини душі. І все через оті кляті скрині та мішки, через м'які зручні стільці й пухові перини, через цукор і рис, через коньяк і вино…

Коли все це пірне в його ненажерливе черево і плантатор залишиться з порожніми руками, як ми з капітаном, він, певно, перестане

лізти людям у вічі з своїми вигаданими перевагами і стане такий, як інші. Що ж, я можу навіть допомогти йому. Це не так важко зробити: досить зібрати тубільців і сказати їм, що в лібаті орованді є речі, які вони можуть розподілити між собою. За якусь годину від скринь та мішків Сміта залишиться тільки згадка. Але я не був певен, що це найкращий вихід із становища. Ні, там багато дечого треба залишити й собі. Насамперед — теслярський інструмент, якому тубільці без нас і ради не дадуть. За допомогою цього інструмента ми зможемо зробити багато корисного і для себе, і для всього племені. Побудуємо, наприклад, великі парусні човни, кращі хатини та навіть і невеликі будиночки з вікнами, верандами і з справжніми дверима. Треба зберегти й зброю, щоб ходити на полювання, хоч доки вистачить патронів. Таким чином у наших онамах частіше буде м'ясо.

Що ще можна зробити? Можна навчити тубільців краще обробляти землю залізними лопатами, яких було чимало у Смітових ящиках.

У Сміта також є запакована розібрана пилорама. Можна перекрити річку греблею і поставити звичайне водяне колесо, яке б рухало лісопильню. Тоді напиляти з тикового дерева товстих дощок і зробити баржу. А на баржі уже можна спробувати дістатися до найближчого порту. Що то за порт і як до нього їхати — цього ніхто з нас не міг сказати. Ми навіть не знали точно, де лежить острів Тамбукту, бо секстант і таблиці, за допомогою яких мореплавці визначають своє місцеперебування з точністю до кількох метрів, потонули під час катастрофи разом з рульовим. Не слід було беззастережно вірити і старому іспанському географові, який твердив, що острів Тамбукту розташований на 84° східної довготи і 7° південної широти, бо за часів Магеллана вимірювальні прилади були дуже недосконалі. Правда, коли нас настиг ураган, ми знаходились на 85° східної довготи і 6° південної широти, тобто за якусь сотню кілометрів на північний захід від Тамбукту. Але на ці цифри, якими б вони точними не здавалися, після такого урагану покладатись було ризиковано. Всім відомо, що урагани в Індійському океані інколи відносять кораблі за сотні кілометрів од місця, де їх захопили. Мене б анітрохи не здивувало, коли б виявилося, що яхту також відкинуло на сотні кілометрів від курсу, яким ми йшли. Зараз нам відомо було тільки те, що наш острів лежить десь у районі 80° східної довготи і 10° південної широти, а точність такого району становила коло з діаметром приблизно в тисячу сто кілометрів. Відомо було й те, що найближча суша до нас — острів Ява на сході, до якого, можливо, тисяча, а то й дві тисячі кілометрів. В усякому разі, на надійній баржі, при попутному вітрі, ми б якось дісталися до Яви, а звідти й до Європи їхати якихось дна тижні морем (звичайно, якщо є гроші на дорогу). Особисто я грошей не мав, але міг влаштуватися працювати на пароплаві, що курсує між Європою та Явою. А коли б тут не пощастило, можна попрацювати деякий час в одному з яванських портів і заощадити на квиток. Але для того, щоб здійснити цю мрію, необхідно було передусім побудувати міцну й надійну баржу, а це справа не легка. Ні капітан, ні Сміт, ні я не були корабельними майстрами. В найкращому випадку ми могли б зробити великий човен з рогожовими парусами. Перетяти з кінця в кінець океан на такому суденці справа дуже небезпечна. В Індійському океані бувають урагани, від яких гинуть навіть трансокеанські експреси, а що вже говорити про човен. Ні, навряд чи хто з нас наважився б сісти в таке корито і вирушити назустріч наглій смерті. Один раз зазнали катастрофи — і годі…

Охоплений такими думками, я непомітно забрів глибоко в ліс. Стежка вивела мене на маленьку рівну галявинку, посеред якої стояла самітна хатина, значно більша за оселі тубільців. Я прочинив двері й заглянув туди. На долівці у великому вогнищі тлів товстий пеньок. Під стіною навпроти дверей на постаменті з колоди стояв Дао — ідол племені. Збоку на нарах куняла старенька бабуся. Вона сиділа, випроставши ноги, притулившись до бамбукової стіни, розпатлана, немита, страшна… Ідол, грубо витесаний з дерева, був пофарбований чорною фарбою. Але дивна річ! Обличчям він дуже нагадував старого Арикі. Звичайно, ця схожість була зовсім випадкова: адже ідол існував з незапам'ятних часів, а жрець навряд чи мав більше сімдесяти років. Голову Дао нахилив униз, немов у глибокому роздумі, а піднята вгору права рука його показувала пальцем у стелю.