Острів Тамбукту

Марчевски Марко

На стіні за ідолом хтось порозвішував зброю різних часів: списи, стріли, кам'яні сокири. І тут же — це було справжнім відкриттям — стояла справжнісінька бомбарда, одна з тих, за допомогою яких іспанці й португальці в п'ятнадцятому та шістнадцятому століттях підкоряли острови Індійського та Атлантичного океанів.

Тепер уже не могло бути ніяких сумнівів, що колись на острові Тамбукту перебували матроси Магеллана. Для мене це стало такою самою безперечною істиною, як і те, що зараз я стояв біля дверей хатини вічного вогню…

На думку спали слова тани Боамбо, який говорив колись, що до хатини вічного вогню може заходити тільки Арикі, та й то не щодня, а в суворо визначені дні.

«А що було б тому, хто переступить цей поріг?» — запитав я тоді вождя. «Він загине», — сказав Боамбо. «Яким чином?»—»Дао добере способу. Він підкаже Арикі, як покарати того, хто наважився порушити звичай».

Згадавши цю розмову, я поспішив геть від цього небезпечного місця.

Я звернув на якусь стежечку, сподіваючись, що вона доведе мене до Букту, але несподівано опинився на галявині, де працювало багато людей. Вони розчищали ліс. Молоді дерева й кущі викорчовувалися й вирубувалися кам'яними сокирами. На старих деревах відрубувалися гілки, а біля стовбура кожного товстого дерева горіло велике багаття. Тубільці не могли вирубувати такі дерева своїми кам'яними сокирами й випалювали їх під корінь протягом декількох днів. Після того, як розчистять і спалять усі гілки й дерева, тубільці огороджують місце бамбуком. Вони забивають у землю бамбукові коли у два ряди, сантиметрів па двадцять один від одного, заповнюють порожній простір шматками гілок і друзками й зв'язують коли ліанами. Бамбуковий кіл пускає коріння й росло надзвичайно швидко — за добу виростає сантиметрів на тридцять. Дикі свині не можуть пройти через таку міцну огорожу. Після цього тубільці розкопують загостреними колами землю. Це дуже важка робота, і роблять її чоловіки. Двоє або троє людей забивають гострі коли в землю, близько один від одного, і вивертають великий ком. Після цього знову забивають коли й вивертають другий ком. Так поступово вони розкопують обгороджене місце й викорчовують коріння. За чоловіками ідуть жінки, які дроблять грудки дерев'яними лопатками, а діти розпушують їх руками. Із цієї пухкої землі жінки роблять круглі грядки й засівають їх різними рослинами. Особливо багато сіють таро, ямс і батати. Це головна їжа тубільців. В інших садах вирощують банани, кокосові, динячі й хлібні дерева, кенгарові горіхи.

Отут я застав мого старого друга Гахара. Побачивши мене, він зараз же підійшов. Ми сіли в тіні й закурили. Гахар віддавав перевагу сигаретам над своїм тютюном й, коли мене зустрічав, не пропускав випадку викурити одну сигарету.

Дивлячись, як мучаються тубільці зі своїми дерев'яними колами й лопатками, я згадав про залізні лопати й сокири Сміта, які він купив для своїх плантацій на Кокосових островах. Вони б полегшили працю цих людей. Тубільці могли б легко вирубати сокирами дерева, а лопатами й мотиками без особливої праці розкопати й засіяти город. І я задумав взяти кілька сокир і лопат і віднести їхнім тубільцям, навіть якщо це буде проти волі Сміта.

Я пішов у хатину, але нікого в ній не застав. Арики, Сміт і капітан були відсутні. Від ящиків і мішків й сліду не залишилося. Тільки на нарах валялося кілька порожніх пляшок і дві-три забуті свічки.

Я зайшов до Боамбо, але і його не застав вдома. Стара Дугао варила перед хатиною таро. Вода в горщику, поставленому на вогонь, булькала й пінилася. Дугао сказала, що Боамбо приходив і знову пішов кудись. Він жахливо сердитий…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Несподівана зустріч. Таємниця білих аркушів. Хто прагне мене вбити? Скарги Сміта. Щоденник Магеллана.

I

Сонце

зайшло, наступила ніч. Боамбо не приходив. Його сина і дочки теж не було.

Я повернувся в мою хатину. Відчував себе самотнім. Закривши двері, я підійнявся на горище і вийшов на бамбукову терасу. Я ліг на спину і дивився на похмуре небо. З берега долинав плескіт прибою. Океан хвилювався. Повітря було насичене парою, наче перед грозою. Куди подівся Сміт з капітаном? Може, повернулися назад на яхту? Чому ж тоді Стерн не залишив хоч записки, щоб я не турбувався? Хтозна, можливо, він примирився з плантатором, і вони вирішили жити вдвох на яхті… Мабуть, Сміт вважає, що вигідніше поділити своє майно на двох, а не на трьох, йолоп! Невже він думає, що мені потрібне його багатство?..

Так, ми з плантатором — люди різних світів. Ми з ним ніколи не зрозуміємо один одного. Мої піклування про тубільців здавалися плантатору чимось вигаданим і нещирим. Я був певен того, що навіть живучи в одній хатині, ми б залишалися чужими й далекими людьми. Я знав, що Сміт і надалі завдаватиме мені клопоту. А капітан? Невже він перекинувся на бік плантатора? Навряд… Адже Сміт і його вважав своїм наймитом, а між наймитом і хазяїном не може бути миру й дружби.

Було вже досить пізно, коли несподівано рипнули двері і хтось увійшов до хатини. По рогожі прошурхотіли кроки, потім захиталася драбина: хтось підіймався на балкончик. Я звівся на ноги й чекав. У віконці з'явилася — хто б міг припустити — Канеамея!

— Андо! Ти тут, Андо! — тихо шепнула вона. Я не обзивався.

— Це ти, Андо? — запитала дівчина, помітивши мене в темряві.

— Я.

— Ти й не гадав, що я прийду?

– І на думку не спадало. Чого ти сюди прийшла? Вже пізно… — стурбовано промовив я.

— Я вже була раз, та не застала тебе… — За хвилину вона знову обізвалась: — Оце я й прийшла… Невже ти не радий?

— Ні! Чуєш? Ні! Іди додому!

— Пакегі у нас, — прошепотіла дівчина. — Набу чимало випив і тепер спить. До ранку й не прокинеться. Арикі говорив, що пакегі житимуть у нашій лібаті. Розумієш?

— Розумію.

А ти де житимеш? Тут, в лібаті орованді.

— Хіба не хочеш жити разом з іншими пакегі?

— Ні, я залишаюсь тут.

На руках дівчини тьмяно заблищали два дешеві бронзові браслети, певно, подарунок плантатора.

— Ну, іди вже додому, — не дуже ввічливо сказав я. — Чуєш!

— Не піду!

Голос дівчини мов надломився. Вона сіла на вікно.

— Небезпечно залишатися тут, — наполягав я. — Дівчатам не личить ходити вночі по чужих домівках. Це заборонено. Йди додому.

— Ти злякався?

— Злякався.

— Кого?

— Арикі. Він сказиться, коли дізнається, що ти була в мене.

— Ти сам колись просив мене прийти. Хіба забув? Ось я й прийшла.

— Я казав, щоб приходила вдень. А ти надумала проти ночі. Це небезпечно…

— Я нікого не боюсь!

— А чому ж тоді вся тремтиш? — запитав я. Дівчина й справді дрижала всім тілом.

— Я не тремчу.

— Тремтиш, сам бачу. Може, захворіла?

— Ні.

Я схопив її за руку. Пульс був прискорений. Рука аж палала.

— Давай зійдемо вниз, — запропонував я, гадаючи, як би її швидше вирядити.

Канеамея покірно пішла за мною.

— Я бачила, як вас кидали у Велику воду, — знову заговорила вона, коли ми сіли на нарах. — Я казала своєму набу: «Не кидай пакегі у Велику воду». А він не послухав мене. — І, помовчавши трохи, додала: — Не любить він тебе…

Я це й сам добре знав.

Канеамея збиралася ще щось сказати, але я перебив її. Дівчину треба було негайно вирядити звідси, доки ніхто не застав її тут.