Острів Тамбукту

Марчевски Марко

Від його слів у мене в горлі пересохло і кров ударила в голову. Амбо ставав надто зухвалим.

— Хто стрілятиме першим? — запитав я.

— Вибирай сам. За тобою слово…

— Гаразд, я стрілятиму першим. Ти згоден? Чи, може, відмовляєшся?

Та синові вождя й на думку не спадало відмовлятися. Він добре знав, що я влучно стріляю, і все ж погодився, щоб я стріляв першим. Це було рівнозначно самогубству.

– Іди стань он. під те дерево і приготуйся, — сказав я. — Лічитиму до трьох. Якщо не влучу, лічи й ти до трьох і стріляй.

Я

сподівався, що в останню мить він злякається й відмовиться від поєдинку, але помилився. Амбо рішучим кроком підійшов до дерева і став, високо піднявши голову, наче хотів сказати: «Стріляй, ненависний пакегі, я не боюся тебе!»

Я навів гвинтівку прямо на голову:

— Раз!

В мене тремтіли руки. Амбо мовчав.

— Два!

Відстань між нами була незначна. Я прицілився. Варто було натиснути спусковий гачок — і син вождя впав би на землю мертвий.

— Три! — вигукнув я і, піднявши мушку, вистрілив у повітря.

Все тіло охопила слабість, руки й ноги дрижали. Я сперся на гвинтівку й сказав:

— Тепер твоя черга. Стріляй!

— Ні! — вигукнув Амбо. — Ти стріляв не так, як треба. Ти з мене глузуєш, але нічого не вийде! Будемо битися по-мисливськи. Сховаємось у лісі і підстерігатимемо один одного. Кожен має право стріляти, як тільки помітить супротивника. Коли хочеш — можеш знову стріляти в повітря: твоя воля. Але знай, я вб'ю тебе, як тільки помічу. Стережись! Велике полювання починається.

І не встиг я отямитись, як він зник у лісі. Я стояв мов укопаний, не знаючи, що робити. Ховатись у лісі й підстерігати один одного, мов хижаки, — це просто жахливо!

— Стережись! — пролунав удруге голос Амбо. — Велике полювання починається!

В ту саму мить тріснув постріл, над головою в мене просвистіла куля, і під самі ноги впала збита гілочка.

Я швидко впав на землю й заховався за найближчий стовбур. Ясно було: Амбо не жартує. Він заліг десь у хатах і ловив мене на мушку. Трохи згодом пролунав новий постріл, і куля застряла в стовбурі мого дерева.

Необхідно було якомога швидше залишити це небезпечне місце.

Поза кущами я доповз до іншого дерева, потім переліз у густий чагарник і причаївся. Довкола панувала тиша. Тільки серце калатало в грудях. У горлі пересохло, страшенно хотілось пити, але я боявся навіть поворухнутися, хоч річка хлюпотіла зовсім близько. Я мусив стерегтися, бо кожен рух міг коштувати мені життя.

Лежав у хащах і прислухався. Високо наді мною сиділа барвиста чубата папуга. Я знову поповз далі, папуга знялась і полетіла. Пролунав постріл, і над самою головою в мене писнула куля. Птах виказав мене, доводилося змінити місце. Я натрапив на виїмку і заліг, прислухаючись.

Неподалік щось зашаруділо. Я прицілився й завмер. Невже Амбо знайде мене й тут, у цій майже непроглядній гущавині?

Поплазував до берега. Тут хоч немає небезпеки нападу ззаду. Але все одно треба бути насторожі. Під час полювання тубільці підповзають

так тихо, що навіть тварини, які мають хороший слух, не помічають їх. А в людини і слух, і нюх набагато слабші.

Раптом я почув голос Зінги, вона гукала мене. Трохи згодом обізвалась і Канеамея. Дівчата, певно, шукали нас, але я не наважувавсь озватися, щоб Амбо не виявив моєї схованки. Він, мабуть, теж чує і мовчить.

— Андо! Андо! — гукала Зінга. — Де ти, Андо? Я, здавалося, і не дихав.

— Амбо, де ти? Озвися, Амбо!

Дівчата пройшли зовсім близько і не помітили мене. Тоді я підвівся.

— Де Амбо? — запитала Канеамея. Вона була стривожена.

Я мовчав. Дівчата здивовано дивилися на мене.

— Тана Боамбо сказав нам, що ви подалися в цей бік. Ми чули постріли… Де Амбо?

— Ось я! — несподівано обізвався Амбо, і голова його з'явилась між кущами, зовсім близько, кроків за десять від нас.

У мене аж мороз по спині пробіг. Як він так непомітно підкрався аж сюди? Коли б не дівчата, він би обов'язково виявив мене. На лобі й грудях у нього виступив рясний піт. Видно, за ці жахливі хвилини і він пережив чимало.

– Іди сюди! — махнула йому рукою Канеамея. — Чуєш, Амбо? Іди сюди!

Коли він підійшов, дівчина сказала:

— Ти сердишся, я знаю. Сердишся й на мене, й на Андо. Але знай: Андо ні в чому не винен.

— Винен! — заперечив Амбо, похмуро дивлячись собі під ноги. — Арикі все сказав мені.

— А сказав він тобі, що я ходила до Андо в ту ніч?

— Ні, він про це не знає.

— Знає! — вигукнула Канеамея. — Я сама розповіла йому все. Тільки не сказала, чому ходила, бо боялася. Коди б дізнався, він убив би і мене, й Андо. Тому я й промовчала. А тобі все розповім, хочеш?

Амбо похмуро мовчав.

— Хочеш? запитала Канеамея вдруге. — В ту прокляту ніч я сама пішла до Андо, щоб показати йому біле листя.

— Ти носила йому біле листя? — здригнувся Амбо.

— Так, кивнула головою дівчина. — Носила йому біле листя. Андо бачив біле листя. І воно розповіло йому все, що розповідає і моєму набу.

— О, якщо Арикі про це дізнається! — вигукнув юнак.

Канеамея махнула рукою:

— Не дізнається. Ти ж йому не скажеш?

— Оце і все? — запитав Амбо вже трохи лагідніше.

— Ні, не все. Андо ніколи не збирався стати моїм даго. Одного разу набу дуже розлютився на Андо. Сказав, що знову звелить кинути його у Велику воду. Я перелякалась і сказала своєму набу: «Набу, пакегі — на-най біля. У нього є нанай кобрай, і всі його за це люблять. Якщо звелиш кинути пакегі у Велику воду, люди зненавидять тебе». Набу дуже розгнівався й вилаяв мене. Тоді я сказала: «Набу, я хочу стати сахе пакегі». Набу знову почав лаятись, а потім подумав, погодився й послав мене по Андо. Набу сказав йому, щоб він став моїм даго. Пообіцяв зробити його спадкоємцем семи поясів мудрості і рапуо племені, але Андо відмовився. Зрозумів?