Острів Тамбукту
Шрифт:
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Полювання на людей. Нова сутичка з Арикі. Тубільці захоплюють полоненого для жертвоприношення.
Боамбо прийшов до мене в хатину і ще з порога крикнув:
— Вставай, Андо! Ходім на полювання!
Я саме читав книжку,
— Вставай! — повторив він, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. — Наближається велике свято. Сьогодні полювання мусить бути успішним.
І Зінга, і Амбо, й Боамбо часто розповідали, що велике свято триває три дні й три ночі. Перших два дні минали в танцях і веселощах на зеленій галявині на березі моря, а третій день був особливо урочистим, ніби вінцем свята: це був день весіль. За звичаєм племені весілля святкувались тільки раз на рік, під час великого свята, і що ближче підходив цей день, то більше хвилювалася молодь. Хвилювалися юнаки, а не дівчата. Жодна дівчина по турбувалася, що може залишитися незаміжньою. Такої небезпеки не існувало, бо жінок на Тамбукту було менше, ніж чоловіків. Чим краще юнак полював, чим більше вбивав кро-кро під час великого полювання і чим хоробріше поводив себе у битві з ворожим плем'ям, тим бажанішим він був чоловіком. Амбо говорив мені, що на торішньому святі багато дівчат зажадали вийти за нього заміж, але він усім відмовив, бо любив Канеамею і вирішив чекати, доки вона стане повнолітньою. Я поцікавився, чи буває так, що юнак не знаходить собі дівчини, яка б погодилась вийти за нього заміж. «Буває, — відповів Амбо. — Жодна дівчина не хоче вийти заміж за полохливого й ледачого хлопця».
Полохливих і ледачих не шанували на Тамбукту, всі глузували з них. Такий юнак може здобути повагу людей двома способами: або проявивши себе на великому полюванні, або викравши дівчину з іншого племені. Але викрадання дівчат — важка і небезпечна справа, бо на городах, де працюють жінки й дівчата, завжди є озброєна охорона. Викрадання дівчат по праву вважається справою великої доблесті, і якщо воно вдається, про подвиг юнака розповідають ледве не все його життя. «Він хоробрий чоловік, — кажуть, — він викрав собі дружину у чужого племені».
Кілька днів я тільки й чув од тубільців: «Велике свято надходить! Надходить велике свято!» Всі були збуджені й радісні. Але чому похмурий Боамбо? Що трапилося?
— Що таке? — спитав я його. — Збираєшся на полювання, а не радієш? Чому?
— Погане полювання, — зітхнув вождь. — Вчора ми не могли піймати жодного бома.
— Якого бома? — здивувався я.
— Ти не знаєш? Треба захопити людину із племені бома.
— Навіщо?
— Щоб принести її в жертву Дао.
— В жертву Дао?
— Так, — кивнув головою Боамбо. — Для великого свята потрібна жертва. Такий звичай.
— Поганий звичай, — обурився я. — Хіба можна вбивати людину заради дерев'яного ідола?! Не жахливо, тана Боамбо! Ти не повинен дозволяти цього.
—
— Знову цей Арикі! — обурено крикнув я. — Йому потрібна людська жертва! Це злочин, тана Боамбо! Ти розумієш? Великий злочин!
Я намагався переконати вождя відмовитись од такого ганебного «полювання», але він навіть не слухав мене. Я говорив, що ворожнеча між бома і занго виникла через якесь фатальне непорозуміння. Обидва племені мусять покласти цьому край. Я стану посередником і допоможу їм прийти до згоди. Краще бути у дружбі і допомагати одне одному, ніж ворогувати і вбивати…
Але Боамбо тільки похитував головою і повторював: «Такий звичай». І він мені розповів, що вчора його мисливці спробували наблизитися до городів племені бома, але повернулися з порожніми руками. Люди племені бома охороняли єдину стежку, що йшла від морського берега до їхнього селища в горах, і нікого не пропускали.
— Ти мусиш нам допомогти, — сказав Боамбо, встаючи. — Сьогодні ми знову спробуємо. Іди з нами.
— Ні! — крикнув я. — Ніколи не братиму я участі в такому злочині. Раджу й тобі не ходити.
Боамбо сумно похитав головою і промовив:
— Я мушу йти. Я тана і не можу залишатися вдома, коли мої мисливці йдуть на полювання.
— Звели їм не йти, — порадив я. — Заборони.
— Я не можу їм забороняти. Такий звичай… Ну, підеш?
— Ні, не піду!
— А білий пакегі піде, — сказав Боамбо.
— Який білий пакегі? — стрепенувся я.
— Худий Шаміт. Арикі каже, що він хороша й хоробра людина.
Отже, і Сміт замішаний у всій цій історії! А чому б і ні? Він же твердить, що мова рушниць інтернаціональна. Ще до того, як зійшов на острів, він радив стати на бік племені занго і підкорити решту племен. І ось тепер його час настав…
— Ходім до Сміта, — сказав я вождеві і вийшов.
Я застав плантатора в його хатині. Він був уже одягнений у мисливський костюм і заряджав рушницю. Побачивши мене, він зніяковів, повернувся до мене спиною і почав збирати патрони, розсипані на нарах.
– І ви йдете на полювання? — спитав я.
— А чому ні? — відповів плантатор з удаваною байдужістю. — Допоможу племені як можу і чим можу.
— Але ж це злочин, сер! Йдеться про людське життя!
— Життя дикуна, — зауважив Сміт.
— Але плем'я бома буде захищатися! Я добре його знаю і певен…
— Це його право, — холодно сказав Сміт.
— Але це означає війну! — закричав я.
— Чого ви кричите? Я не глухий!
— А що накажете мені робити? Спокійно дивитися, як убивають невинних людей? Ви культурна людина, сер. Замість того щоб переконати тубільців відмовитись од цього варварського походу, ви своєю участю заохочуєте їх.