Острів Тамбукту
Шрифт:
Габон сидів на нарах, схиливши голову, похмурий, глибоко задуманий. Я зайшов у хатину і підійшов до нього, але він навіть не підвів голови.
— Габоне! Друже! — тихо прошепотів я і поклав руку йому на плече. — Не пізнаєш мене? Я Андо, пакегі гена — пам'ятаєш?
Тільки тоді Габон подивився на мене, відкинув мою руку і знову нахилив голову. В цьому погляді я не побачив нічого, крім ненависті. Так, він вважав мене за ворога і ненавидів. Для нього я був зрадником, його плем'я зустріло мене людяно, врятувало від голоду, дало притулок у найтяжчі дні мого життя, а як я віддячив? Залишив його
— Габоне! Друже! — повторив я, але відповіді не було. — Ти гніваєшся на мене, я знаю… Але я не винен. Я не винен, — повторив я і знову поклав руку йому на плече.
— Ти був з ними, — з сумом промовив він.
— З ким? Коли?
— Вчора ти був з нашими ворогами, коли вони напали на нас. Я бачив тебе. Потім ти втік, а вони схопили мене…
Бідний Габон! Він бачив Сміта і прийняв його за мене. Така помилка завжди може трапитися тут. Наші обличчя були однакові для тубільців. Вони майже не розрізняли нас, особливо на відстані.
— Помиляєшся, Габоне, — сказав я. — З ними був інший пакегі. Я був проти нападу, але ніхто мене не послухав.
Він знову подивився на мене і сказав:
— Брешеш! Ти мені не друг! Анге бу!
«Анге бу» означало кінець розмови. Габон вважав мене своїм ворогом і не бажав розмовляти зі мною. З хатини я вийшов приголомшений. Сторожі замкнули двері.
Я підійшов до Боамбо, який чекав на мене в тіні хлібного дерева.
— Цей чоловік — мій приятель, — сказав я. — Ти повинен звільнити його.
— Неможливо, — заявив вождь. — Він наш полонений. На третій день свята ми принесемо його в жертву Дао.
Я хотів будь-що врятувати Габона, але Боамбо не поступався. Він довго і докладно пояснював мені, чому не може звільнити полоненого ворога — так називав він Габона. Справа виявлялася значно складнішою, ніж я думав. Перш ніж спалити полоненого на вогнищі, Арикі з урочистою церемонією винесе дерев'яного ідола з хатини вічного вогню і поставить на майдані. Ідол мусить бачити, як згорить жертва. Тоді Дао буде задоволений і сприятиме племені цілий рік до наступного свята. Протягом цього часу буде великий достаток плодів і риби в океані. І, що найважливіше, жодне вороже плем'я не зможе перемогти племені занго, бо Дао допомагатиме йому в кожній битві. Це повір'я було пов'язане не тільки з благополуччям племені, але і з його обороною, і ніхто не міг би переконати людей, що це помилка.
Далі наполягати було безглуздо. Боамбо нізащо на світі не погодиться звільнити нещасного Габона.
— Я допоможу йому втекти! — заявив я вождеві. Він суворо поглянув на мене і сказав тихо, але значливо:.
— Сторожа не дозволить. І не раджу навіть пробувати, бо постраждаєш!
— Що ж ви мені зробите?
— Не знаю… Але постраждаєш, кажу тобі. Бачив, що вчора було? Добре зробив, що своєчасно пішов,
— Що втратив?
Боамбо не відповів.
Із хатин почали виходити озброєні тубільці. Тепер їхні обличчя не були намазані чорною фарбою і розмальовані білими смужками. Можливо, тому вони не мали такого войовничого і страшного вигляду, як учора.
— Люди збираються, — зауважив Боамбо встаючи. — Ходімо на полювання.
— Як, знову? — здригнувся я. — Невже й сьогодні ви нападете на плем'я бома?
— Ні, — відмахнувся Боамбо. — Йдемо полювати на диких свиней. Треба вбити багато свиней для великого свята. Іди й ти з нами. Люди зрадіють, якщо підеш, і пробачать тобі вчорашню дурницю.
Хоч я і не вважав вчорашній свій вчинок дурницею, все ж вирішив піти на полювання. Цуратися людей було не в моїх інтересах. Крім того, рано впадати у відчай од вчорашньої невдачі. Набагато краще було дотримуватись нашої поговірки: «Одразу не вдасться, пробуй знову щастя…»
Я зайшов у хатину за рушницею і застав там Сміта і Стерна, які чекали на мене.
— Ми зайшли за вами, — сказав плантатор. — йдемо на полювання. Сподіваюсь, що цього разу ви не відмовитесь? І Стерн іде з нами.
— На таке полювання завжди готовий, — посміхнувся капітан. — Але в полюванні на людей нізащо не брав би участі. Це небезпечна річ! Тільки втеча може врятувати подину, — і він багатозначно підморгнув мені, кивнувши головою в бік Сміта.
Плантатор зрозумів іронію, але не образився.
— О, це було щось жахливе! — вигукнув він. — Дикуни дуже хитрі люди, сер. Одні поховалися в густих джунглях-біля стежок, інші повилазили на дерева. Уявляєте собі? — повернувся він до мене. — А якби ви були на моєму місці, не втекли б? Притому стріли їхні були отруєні! Я приніс одну, покажу вам. Кінчик її намазаний соком анчара.
— Отже, й рушниця вам не допомогла? — спитав я. — А ви покладали на неї такі великі надії!
— Так, покладав, — кивнув головою Сміт. — Але помилився, визнаю. Під час війни дикуни не додержують ніяких правил. Вони ховаються в лісі — в кого ж стріляти? До того ж як тільки засвистіли стріли, наші дикуни розбіглися.
— Слідом за вами, — зауважив капітан.
— Це не має ніякого значення, Стерн. Це неістотно, втік я першим чи останнім. Важливо те, що лишився живим. Ви були праві, — звернувся Сміт до мене. — Тисячу разів праві, коли відмовилися йти з ними. Я гадав, що будемо битися на відкритому місці, на якійсь галявині, і подумав: «Стривайте, я покажу цим дикунам, як треба воювати…» А що вийшло? Коли б я знав, нізащо не пішов би, запевняю вас…
— Ви пішли з тубільцями на війну, бажаючи показати, який ви герой, — закинув я йому. — Ви уявили, що переб'єте плем'я бома, як зв'язаних зайців, і повернетесь переможцем. Тому ви й Арикі привели на майдан.
— Хіба я міг зробити інакше! — вигукнув плантатор. — Арикі мені заявив, що не усиновить мене, якщо не братиму участі в поході. А ви уявляєте собі, що це означає?
— Це означає, що ви залишитесь сиротою, — іронічно промовив капітан.
— Це зовсім не смішно, Стерн! — зауважив Сміт. — Нам треба узаконити наше перебування на острові. Я люблю порядок і закон — це не слабість, запевняю вас…