Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
— Так, уже розумію, — увірвав його пан Шардас і глянув жартівливо на свою дружину. — Що на це скажеш, Індіро? Гарний кухар нам справді потрібен.
— Справді, — погодилася пані. — Тільки чи не сердитиметься Магараджа?
— Не буде, — засміявся чоловік. — Як приведемо йому й цього дужого чистильника люльки, буде радий.
Пані підвелася:
— Можна спробувати.
— Дякую, о рані, — вклонився Бандала, а Тікірі онімів з подиву: магараджа… Це йому досі, їй-богу, не снилося. Таж кожний магараджа має гори самоцвітів і палаци з цілими стадами слонів!
Але найдивовижніше
Попри ту люльку, Магараджа відрізнявся од пана Ліндсея вельми істотно. Був це сухорлявий шотландець із сивою щіточкою вусів під носом і неймовірно густою, чорною чуприною. Звався він професор Макферран, був керівник археологічної експедиції до анурадгапурських руїн і слонів, звісно, не мав, не кажучи вже про палаци. Чого подружжя Шардасів дало йому прізвисько «Магараджа», хлопці спершу не могли зрозуміти. Правду кажучи, вони й не пробували зрозуміти це. Надто вже приголомшило їх те, що сталося, надто несподівано все скоїлося: таки не втекли вони від європейців, знов їм служать…
Якби вони побачили Магараджу Макферрана відразу, коли прийшли до табору археологів, може б, і не стали до служби. Але табір тоді був порожній, і табірний кухар — єдиний чоловік, з котрим, окрім подружжя індійців, хлопці зустрілися, — мав таку саму темну шкіру, як і Тікірі. Зустрів він прийшлих не дуже прихильно, але впевнившись, що Бандала тямить поратись у кухні й що Тікірі старається з усієї сили, сів на колоді, стромив до губ паан, тобто арековий горішок, загорнений у бетеловий листок, і почав з насолодою жувати й спльовувати червону слину. Погана звичка жувати паан вельми поширена в Індії та на Цейлоні. Коли його жують, виділяється дуже багато слини, яку паан забарвлює в червоний колір; по довгому вживанні паану чорніють навіть зуби… Жуючи свій зелений згорток і харкаючи довкола себе червоною слиною, кухар задоволено споглядав, як хлопці трудяться, і гордовито повідав, що він християнин, що побачив світа й узагалі він знаменитий чоловік.
— Поспитайте де завгодно. Лиш назвіть моє ім'я, лише скажіть Ука Елара, і кожен уклониться аж до землі!
Молов без угаву всеньке післяобіддя, замовк тільки на хвилю, коли пані Індіра зазирнула до кухні подивитись, як хлопці стараються. Заледве вона одійшла, заторохтів ізнов. Тільки як звечоріло, його спинив Бандалин вигук:
— Тікірі, тут англійці!
— Ну й що? — сказав Ука Елара замість Тікірі. — Вони такі самі християни, як я, і дуже мене шанують. Лише спитайте їх про мене, лише скажіть їм моє ім'я…
— А де магараджа? — прохопився Тікірі.
— Уф-уф, — зайшовся сміхом кухар. — Той попереду, той худий. Але краще те ймення не згадуйте, цього не дозволяю собі навіть я, Ука Елара, дарма, що я християнин і серед них майже свій…
Він ляскав себе по череву, плював і говорив, говорив і плював, хоч земля докруж нього була вже поспіль червона. Хлопці його давно вже не слухали. Пригнічені, дивилися на двох європейців, які саме заходили до своїх наметів.
Поївши, Магараджа Макферран покликав їх, закурив люльку й, переводячи погляд з одного на другого, заявив, що такої знаменитої піту ще не куштував.
Бандала гордо всміхнувся: щоб готувати піту — пряну суміш рису з борошном, яка вариться над парою в порожнистому бамбуці, аж поки стає схожа на батон, — потрібне велике мистецтво.
— Хто це варив? — спитав Магараджа. — Невже ти, хлопче?! — Схвально поплескав Бандалу по плечу й дав йому піврупії як завдаток до платні: — Як на мене, знаменито. Знаменито! Цілком міг би готувати для мого колишнього учня магараджі. А втім, той був майже такий шибайголова, як ти. Правда, Томе?
Том, другий сагіб коло столу, підвів брови й знов їх опустив; це був маленький англієць з довгастим, невимовно смутним лицем і заспаними очицями:
— Звідки я це, в біса, можу знати, професоре?
Професор і Магараджа в одній особі засміявся й мовив, що Том Гопкінс справді не може цього знати, бо ніколи не вчив жодного магараджі. Хоча пуття з тієї науки не було ніякого, бо магараджа той був король усіх віслюків, хе-хе…
— Перепрошую ласкаво, леді й містер Шардас. Може, я мимоволі образив ваші патріотичні почуття?..
Але пані Індіра сміялася, пан Шардас теж, а Бандала й Тікірі лягали спати цілком задоволені. Наперекір усім сподіванням «магараджа» їм майже сподобався. Навіть настільки, що їм і на гадку вже не спадало тікати. Коли б усі білі сагіби були такі!
Ану, якби полічити, зі скількома білими вони вже знайомі? Вийшло таке мале число, що й Тікірі подужав виразити його вельми просто, хоч досі ще користувався своєю семеричною системою.
— Не знаю, як би це сказати, — озвався Бандала, поміркувавши. — Просто мені здається, що ми помилились і водночас не помилилися. Тобто ти помилявся, а я мав правду. Я ж завжди твердив, що в англійців тобі добре, звісно, лиш коли їх слухаєшся й не суперечиш їм. А ти якраз тільки це й чинив. Чого було перечити паничеві… себто Жожо? Навіщо ти глузував з нього, що він утік за море зі страху перед війною?
— А хіба це неправда?
— Ні. Він взагалі тоді не розумів, що таке війна, був надто малий і дурний. І тоді, коли намагався посунути кобрі палицею окуляри, був малий і дурний.
— Коли так, то чом він нами хотів керувати? Як дурний, то не має права нами керувати.
— Я сказав, що він був дурний, коли був малий, — підкреслив Бандала, — але я не сказав, що він дурний тепер. А ти йому перечив і тим викликав його гнів. З того й почалося всеньке лихо.
— Чом же ти тоді не відшмагав мене? — огризнувся Тікірі. І, не дочекавшись відповіді, сказав: — Втім, я не знаю, про яке лихо ти кажеш. Я ні за чим не жалкую, мені наша мандрівка цілком до вподоби. І та машина мені подобалась, і та плантація мені подобалась, і ті джунглі мені подобались…
— І той голод тобі подобався?
— Авжеж! Бо я переміг його. Взагалі вчора й сьогодні я одержав стільки славетних перемог, що починаю побоюватися, чи зостанеться мені щось на майбутнє. Щось, чого я ще не переміг.