Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
— Не забувай про слонів, — насмішкувато завважив Бандала.
Але Тікірі сприйняв це всерйоз.
— О слони! — вигукнув у пітьму. — О мої, казкові, страхітливі! Шкода, що не знаю чар, які б вас усіх прикликали, геть усіх з цілого острова! Відтак я всіх вас переміг би й став би королем слонів, і оздобив би вас самоцвітами, і вирушив би до бою…
— Проти чого?
— Ну, щось би вже найшов, — одказав Тікірі, мамраючи в темряві. Слова про самоцвіти нагадали йому, що один він уже має, хотів переконатися, чи не загубив камінчика. Намацав його й, задоволений, почав розмірковувати, що прокрутить у самоцвіті дірку, засилить мотузочок і повісить своєму першому слонові на лоба. Він знав, що це робиться: бачив на старому кольоровому
Перш ніж вирішив цю проблему, заснув. Бандала теж спав уже.
Дводенні блукання виснажили їх, і то була перша ніч од повернення Жожо, коли вони лягали спокійно, не тривожачись про майбутнє.
Хлопці знайшли нову домівку.
Поховане місто
Перші дні в таборі стали для хлопців безперервним ланцюгом дивовижних відкриттів і пригод.
Щоранку, розплющуючи очі, бачили хлопці, як пробивається крізь рідкі бамбукові стіни їхньої теперішньої хатини присмерк — зовсім інший присмерк, ніж той, до якого вони звикли вдома. Там далеко, біля океану, в Калуеламагатарі, день зачинався голубуватим, ніби перламутровим сяйвом і шелестом пальмових крон, що хиталися на вітрі, — звук той здавався б страшним, якби його не супроводив спів птаства. І хоча тут теж співали птахи, але світанок був зеленавий і зовсім не чулося в ньому тріску перистого листя у верховітті пальм, з тієї простої причини, що вітру не було й ніде не росло жодної кокосової пальми.
Але тут бракувало ще багато такого, до чого хлопці вдома на узбережжі звикли так, що вважали так само природним, як біг сонця по небу, словом, чимось, що є скрізь на світі, і, отже, з чим ти зустрінешся, хоч би де опинився. Приміром, ритмічний гуркіт прибою…
Іще тиждень тому вони на превелику силу могли б собі уявити, що є десь таке місце, де не чутно того вічного пульсу океану. Правда, уже кілька разів за своє коротке життя вони діставалися вглиб острова, куди голос хвиль не долинав. Але завжди (крім отієї ночівлі в кроні хлібного дерева) хлопці ввечері вертали додому, де на них чекав океан і зустрічав їх, як давніх приятелів. Так у них поволі зміцніло переконання, що океан тут має бути, що він співучасник життя всіх людей, що інакше просто неможливо. Це схоже на те, як іноді — дуже рідко — ховається сонце за хмари. Тоді світ різко міняється, сірішає, втрача багато своєї краси, однак нікому не спада на думку, що це може тривати довго; варто почекати — і сонце незабаром визирне знову так само певно, як після ночі приходить день.
А тут один за одним минали дні й ночі, а прибій мовчав… Чи краще сказати, тут не було океану й не гуркав прибій, а дні й ночі все-таки минали, ніби нічого не сталося. Це для Бандали й Тікірі було знаменне й вражаюче відкриття: рідне узбережжя, що його вони довгий час уважали центром світу чи взагалі єдиним можливим світом, нараз ізібгалося до однієї з багатьох частин світу, котра, можливо, навіть не найважливіша… Справді, прикро. І Тікірі вважав це мало не за кривду, хоч саме він так довго й так спрагло мріяв про слонів, які живуть у джунглях у середині острова.
Сум'яття, що його викликала в головах друзів швидка зміна середовища, на щастя, тривало не довго. Так, їм бракувало багато чого з того, що досі вони мали за необхідне, але натомість з'явилося багато нових речей, про які хлопці донедавна не мали й гадки. Взяти хоч би їхню теперішню халабуду! Хоч була це лишень убога, старезна клітка, поставлена з бамбукового пруття, проплетеного очеретом, але належала вона тільки їм!
Так, коли притуляли око до щілини між бамбуковим пруттям, то могли спостерігати, що діється надворі, який відтінок має зелень, яка то мавпа кричить у галуззі отого ебенового дерева, який то птах злетів, як забарвлене вранішнє світло. Скоро Тікірі дійшов думки, що зайве муляти ніс об бамбук — досить швидко хитати головою з боку на бік, і тоді бамбукове пруття спливається в імлу, а те, що надворі, бачиш так само, лиш тріньки не так чітко. Це видавалось Тікірі таким великим чудом, що він вертів, крутив, метляв головою в хатині тут і там так завзято, що йому запаморочилася голова, а Бандала злякався, чи не з'їхав, бува, приятель з глузду.
Але це відкриття не могло зрівнятися з іншими, які хлопці зробили спільно. Найважливіше з них було те, що біля табору і взагалі в околицях усієї Анурадгапури, котра їм здалеку здавалася суцільним шатром зелені, над яким височіли тільки велетенські бульбахи дагоб, що все це таємниче місце зблизька має цілком інший вигляд.
Вони не мали часу докладно роздивитися скрізь, але й відірвавшись на якусь годину від щоденних кухонних клопотів, змогли пересвідчитись у дивовижній розмаїтості тутешнього краю.
Не бачиш нічого, лише стіни дерев і кущів — ступнеш сто кроків — і перед тобою відкриється дивний простір. Геть-чисто як тоді, першого дня, коли хлопці спіткалися з панею Індірою. Відтак знову джунглі, гаптовані стежками, і знову несподіванка: тут купа руїн старовинного палацу заросла буйною зеленню, трохи далі камінні сходи провалились у землю — мов ведуть з того світу чи на той світ… А на другому боці табору, теж, здавалось би, в безмежних джунглях, нові великі галяви, — може, то їх археологи вирубали чи випалили, а на тій порожній місцині поволі зводиться, пнеться до сонця молоде пагіння.
Якби не віяв дим із кухні Ука Елари, то блукав би докруж і впевнений був би, що ніде тут нема жодної людини. Якби не голоси, стукіт мотик і тріск дерев, то й гадки не мав би, що поблизу працює бригада сінгальських робітників — розкопують руїни; якби не слабенькі пахощі із люльки професора Макферрана, то й не подумав би, що тут може бути білий чоловік…
Але іноді вмовкали всі людські голоси, щезали всі чужоземні запахи, і хлопці блукали анурадгапурським лабіринтом, блаженно уявляючи, що вони тут самі. Джунглі вже їх не цікавили, тепер їх вабили небачені таємниці. Як правило, друзі щось несли — оберемок дров, воду або кіш із сміттям, і користали з тих хвилин, щоб забігти до лісу глибше, ніж було треба, і завжди в інший бік. І щоразу хлопці мали дивину!
Так натрапили вони на статую Будди. Була вона вельми давня, камінна, більша від людини. Височіла на чималому постаменті посеред галяви, обличчя її, напрочуд живе й водночас напрочуд спокійне, дивилося на них, мовби чекало їх усі ті тисячоліття, що тут вона стояла. Підступивши ближче, хлопці роздивилися черепашки слимаків, витесані з каменю, — вони вкривали маківку статуї замість волосся — і, на подив, помітили кількох живих слимаків, які сиділи між своїми гранітними родичами. Тут Бандала клякнув і поклав до ніг статуї китицю квітів як жертву.