Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Тікірі негайно вислизнув з халабуди й назгинці майнув до кущів. Він повинен дослідити, що то насправді було! Повинен! Дихання йому уривалося, ноги відмовлялися його нести, але цікавість перемогла тіло, цікавість усього його поривала вперед — його неслухняні ноги, розслаблені легені й серце, ладне увірватися. На узліссі Тікірі нерішуче спинився… Тут він зачув у чорній пітьмі сопіння, відразу потому шурхіт і приглушене мурмотіння, як бува, коли хто-небудь спіткнеться об галузку й вилається.
Упевнився: то не дух,
Очі вже звикли до темряви й розрізняли стежку, якою впевнено ступав незнайомий. Тікірі подавсь обережно назирці. Невдовзі побачив перед собою високу білясту тінь. Зупинився й хвильку чекав, перш ніж зважився йти далі. Потім зрозумів: чоловік — бо то таки чоловік! — здається таким високим лише тому, що несе на голові кутасту білу річ, котру він — Тікірі, — пойнятий жахом, уважав за голову без очей, носа, рота.
Тим часом стежка вибігла на галявину, посередині якої сиділа та камінна статуя Будди, котрій отоді кланявся Бандала, а можливо й леопард. Тепер тут було порожньо. Тільки місяць блищав на траві, мов срібний килим, і по тому килиму ступав таємничий чоловік зі своєю ношею… аби покласти її статуї до ніг.
Отже, це нічне жертвоприношення, свята відправа.
Тікірі тихо зітхнув у своєму сховку в чагарях. Була це проста, буденна справа. Кожен буддист носить своєму Освіченому жертви, хоча, як правило, не вночі. Але Анурадгапура буддистське святе місце, то, може…
Тікірі мало не скрикнув: чоловік саме обернувся, місячний промінь упав на його чорну твар, і Тікірі пізнав кухаря Ука Елару. Того саме Ука Елару, котрий так пишався своєю християнською вірою!..
Цієї ночі Тікірі прокинувся ще раз і довго лежав із заплющеними очима, розмірковуючи: те, що він побачив на галяві, було направду чи йому привиділося? Кінець кінцем йому це байдуже, справа тільки в тому, чи розказати вранці про свою нічну пригоду Бандалі, а чи тримати язик за зубами. Йому, звичайно, кортіло розповісти, бо ж переслідувати таку страшну примару нічним лісом — учинок, безперечно, гідний найвідважнішого чоловіка… Але коли це сон, то ліпше мовчати, бо відкрити сон — значить накликати на себе невимовне лихо.
Зрештою вирішив поки що про пригоду нікому не розповідати, але навмисно спати виключно на тому боці, де його муля самоцвіт, та ще й додати до самоцвіту звичайного камінця — хай дужче муляє, аби посеред ночі він міг часто просинатися, а прокинувшись, пантрувати кухаря. Він ізнову вистежить кухаря, піде назирці за ним, візьме з жертви шматочок, аби мати вранці доказ, що це йому не привиділося.
Другого дня пані Індіра прийшла до кухні подивитися на хлопців і випадком заскочила кухаря, як той підливає до юшки воду, що нею Тікірі саме вимив посуд; вибухла гроза. Ука Елара вибачався, запевняв, що це цілком випадковий недогляд… Але тільки-но вона
— Чекає їх покара! — кляв у жменю, щоб не було далеко чути. — Смажитимуться в пеклі, хай хоч як удають із себе сагібів, хай носять хоч і десять європейських капелюхів! Нічого їм не поможе, бо вони погани. Це кажу я, Ука Елара, котрий ходив до місіонерської школи й котрого благословив святий білий чоловік! — Він тряс головою так люто, аж із маленького вузлика волосся йому випав великий «конде», гребінь, який, треба сказати, випадав дуже часто і щоразу до горняти з підливою.
— Підійміть мій конде, погани! — ще дужче розходився Ука Елара. — Ви тут для нижчої праці, ви моя челядь! Кожний поганин повинен служити християнинові, бо так повелів старий з великою бородою. — Ука Елара, певно, мав на увазі християнського бога, як його бачив на малюнках, але Бандала нічого не второпав.
— А де той старий? — спитав по-дурному. — Десь близько?
Кухар аж задихнувся з обурення, але Бандала вів своєї:
— О Ука Еларо, де цей старий? Хоч раз би побачити велику бороду, я ж ніколи не бачив бороди більшої, ніж у сагіба Макферрана…
— Цить, поганине! — Ука Елара аж посірів з гніву. — Іще слово, і я тебе відлупцюю так, що навіть пекло після смерті буде тобі за рай. Ворушися! Бери лопату і гайда чистити помийну яму!
Бандала знічено послухавсь, Ука Елара знову сів на колоду, відсапався, — і Тікірі раптом зрозумів, що нічна сцена на галявині — то було насправді. Він іще ніколи не чув, аби кухар отак сапав — точнісінько як сьогодні вночі. Отже, це не сон!
І хлопець обурився:
— Як ти такий християнин, Ука Еларо, то чом тоді ходиш уночі до Буддиної статуї?
Приголомшений кухар перестав жувати:
— Хто… що… ходить… до статуї?!
— Ти, — процідив Тікірі крізь зуби. — Я сам тебе бачив. І вже частенько! — додав для більшої переконливості.
Кухар роззявив рота.
— Ти… ти отруйний брехуне! — нарешті вигукнув він. — Що ти цим хочеш сказати? Що я, Ука Елара, поклоняюсь ідолам?
— Еге, — притакнув Тікірі. — Це я бачив на власні очі.
— Га! — засміявся Ука Елара. — Ти й твої очі! Що в мене в руці? — Він витяг щось із кишені й тицьнув Тікірі під носа. — Скажи, що бачиш?
— Білу кульку.
— Фіть! — дмухнув Тікірі на долоню. — А що бачиш тепер?
Тікірі здивовано закліпав очима: кулька зникла.
— Ну, що бачиш?
— Нічого…
— Отож-бо — посміхнувся кухар. — Маєш очі, але не можеш ними владати! Не знаєш навіть, коли вони тобі брешуть. І оце ти стверджуєш, що бачив мене коло поганської статуї?!
Тікірі мовчав. Витріщивши очі, він усе ще дивився на кухареві пальці. Кулька зникла. І не було її ні на землі, ні в кухаря на колінах, аніде.