Острів тисячі самоцвітів

Пашек Мірко

— Можеш іти, — мовив ігумен. — Сьогодні не прийму вже нікого.

Бандала вийшов. Не помітив, що двері не зачинилися. Ступав схвильовано коридором. Обернувся, зачувши позаду клекіт. Навшпиньках вернув. Крізь щілину прочинених дверей побачив ігумена: той горбився над священними олас, кашляв, струшуючись у нападі нестримного реготу.

Того ж дня пополудні Бандала знов угледів Боба з пані Барбарою в гурті американців біля озерця й пішов слідом; цей знаний чоловік його цікавив. Виявилося, що цей раз вони простують до храму Ната Девала: його тіняве подвір'я Бандала бачив зі свого ванькирчика. Під дашком із пальмового листя там лежала величезна статуя Освіченого з намальованими квітами лотоса на ногах. Довкола неї клячіли статуї скорботних учнів, притуливши

до очей те, що Бандала мав колись за білі квітки або метелики й що насправді були чисто випрані мереживні носовички. Довкола статуй юрмились американські туристи й глузували. Скажімо, і з тих самих носовичків, і з дашка над статуєю — він, мовляв, більше годився б для кегельбана. Було то веселе збіговисько, й тільки король жувальної гуми та його королева були поважні. Хоч сонце досі пекло, він тримав капелюха в руці, показуючи світові рожеву лисину, віночок сивини й наморщений, замислений лоб, під яким туди й сюди бігали очі. Хвилю ті очі розглядали обличчя Освіченого, пофарбованого в яскраво-жовтий колір, хвилю — жовті квіти сапу, хвилю — жовті постаті ченців, що сновигали перед храмом… і врешті втупились у Бандалу. І хлопець зрозумів, що той великий, знаменитий чоловік його впізнав і що він його, Бандали, боїться!

Безглуздо, неможливо — але це було так. Чом би тоді штовхнув американець ліктем свою жінку, чом би так голосно кашлянув? І чом би гримнув на тих грубіянів у тропічних шоломах, аби не кпили з того, що для інших святе? Скільки американців Бандала бачив — усі завжди сміялися й найохочіше саме в місцях і з речей, котрі були для інших святі; сам король жувальної гуми перший. І тепер раптом…

Чом?

Туристи давно вже пішли, а Бандала й досі сидів на подвір'ї храму Ната Девала, спершись об стовбур пальми, дивився на заплющені очі Освіченого, великі, мов тарелі на овочі, і дивувавсь, який мудрий ігумен і який дурний цей американський принда. Бо ігумен знав, що досить хукнути на листок, аби американцеві затремтіли жижки, тоді як американець не знав, що той подих нічого не означа. Анічогісінько! Тепер це Бандала збагнув. Тільки тепер, побачивши, як ігумен заходиться від сміху і як американець дрижить навіть перед ним, перед Бандалою, щоб не побіг скаржитись ігуменові, котрий, може, знов пошле за грішником подих смерті…

Бандала випростався. Його пойняла хвиля радості й задоволення: так он воно що треба робити — грати в чарівників!

Потім він ізнов сидів скулившись і дивувавсь, як це він раніше не докумекав: ніякий це не обряд — а гра! Ігумен сидить, ніби статуя, і мовчить — щоб здаватися таємничим! Знає англійську мову, але й слова не зронить, хіба через товмача, і це все для того, щоб видаватися загадковим, недосяжним, нетутешнім. Але кожен порух, кожен подих наперед точно продумано, кожне слово бездоганно зважено — аби помста була найповніша.

Бо ж ідеться не про що інше й не про менше — як про те, щоби помститися християнам за всі кривди, за всі лиха, і за ті мої, за те, що я мусив утекти з дому, і за Тікірі, й за батька Тікірі, й за Жабу, й за мого брата Карангу, котрого Жожо Ліндсей забив. Так, хоч і з дурного розуму, і я йому простив би та й забув би, коли б він оце не виявився такий злий. Але тепер я вже ніколи не забуду. Жожо забив його! І хоч ця помста мала, але солодка, мов сотовий мед.

Тут прийшла обдерта сінгалка з кошиком на голові, клякнула й зціпленими руками поклала до ніг Освіченого квіткову жертву. Потім вийняла з кошика жертовні палички й поставила їх біля обличчя Освіченого. Як запалювала одну за одною, спало хлопцеві на гадку порахувати їх. Було їх десять. Бандала дуже співчував жінці — її ж спіткало десять нещасть, і вона їх теперки спалювала, ті лиха, аби всі десять розпались у купки попелу; аби солодкі пахощі овіяли ніздрі Освіченому, полетіли до неба й принесли мир і супокій.

Заледве вона встала, підвівсь і хлопець, купив у ченця п'ять паличок, поставив їх біля ніг Освіченого, бо більш ніде не було місця, стільки вогників палало докруж статуї. Одну паличку запалив за себе, одну за свою матір,

одну за батька Тіссу, одну за дядька Вікрену. А останню за Тікірі, хоч він і зрадник, але, може, мучиться нині, й то більше, що не вірить в Освіченого й не знає, як ченці можуть метатися, краще, ніж будь-хто з нас.

Радий вертав назад. У храмі Ната Девала й у храмі Зуба гриміли гонги, їхні звуки змішувалися, летіли до неба, як хмара, як вітер, крони пальм гойдалися, довкола зводилися блакитно-зелені горби, озерце блищало, мов крапля на дні миски. На містку через рів Касіапа саме сідав до однокінки, в лівиці тримав жебрацьку миску, в правиці — парасолю й торбу з пальмового лика. Їхав до храму Дамбула — там він обійме вищу посаду.

Ввечері ігумен гукнув Бандалу й торкнувся долонею його плеча. Рука була тепліша, приємніша, ніж у Касіапи.

— Я тобою задоволений, — мовив ігумен. — Від завтра вже не замітатимеш. Зате перебереш на себе деякі інші обов'язки, що їх досі виконував шановний Касіапа.

Насправді йшлося про єдиний обов'язок — чергувати біля телефону, коли ігумен справляв службу богові.

Телефон стояв на письмовому столі, схований під отим очеретяним дзвоном, що його Бандала спершу мав за накривку над тареллю з овочами, отже, дроти, що їх Бандала побачив тоді в призахідному сонці, були телефонні.

— Умієш телефонувати?

— Ніколи я не набирав номера сам, — відповів Бандала. — Але кілька разів зводив трубку й розмовляв, як пан Ліндсей дзвонив з канцелярії і нікого поблизу не було.

— Того досить, — сказав ігумен. Отже, другого дня Бандала сів до апарата й чекав.

У кімнаті з білими потинькованими стінами дзижчали комахи, надворі верещали папуги й мавпи, небо голубіло, хоч із нього дощило золото — промені сонця просіювалися крізь крони дерев.

А тим часом насувалися події, котрі мали істотно змінити Бандалине життя, ба цілий його світ.

Жахливий злочин

Що робив у цій кімнаті Касіапа, коли телефон не дзвонив, Бандала не міг собі уявити: певно, віддавався побожним роздумам.

Але ж Бандала не чернець, воля в нього не така загартована, й він не може наказати думкам зосередитися на чомусь одному. Хлопець знав лише: ті, котрі здатні на це, можуть викинути з голови геть усе, крім однієї ясної цятки — мети, і вперто йдуть до неї, як нічний мандрівник на далекий самотній вогник, — години, дні, а то й тижні. Це дуже тяжко, треба щодня виховувати й загартовувати себе, — Бандала на таке не здатен. Він дав думкам волю: летіте куди хочете — і несподівано дійшов висновку, не дуже нового, проте цікавого.

Касіапа напевно давно вже знав, що обійме посаду ігумена в монастирі Дамбула, і саме тому допоміг Бандалі вилізти з рову й завів до Того, Хто Все Знає. Словом, у храмі був потрібен хтось, аби міг заступити Касіапу, принаймні в чисто світських справах, — приміром, спілкуватися з туристами, чергувати біля телефону, — бо, крім Касіапи, жоден монах для цього не був годен, окрім ігумена та Касіапи, ніхто не знав по-англійськи більше ніж два-три слова. Інші монахи — як дізнався Бандала — були невігласи, коли не рахувати трьох-чотирьох старих, що день і ніч гнули спину в бібліотеці між найстарішими збірками олас і знали старі мови санскрит та палі; все європейське було тим старим чуже, коли не огидне. Аж тут з'явився він, Бандала, що пристойно знає англійську. Тож Касіапа скористався з нагоди й відрекомендував його ігумену.

Ось як воно було! Лишалась іще одна заковика, але Бандала в тій хвилі про неї не думав, а як щиро казати — не хотів думати. Він любив уявляти собі, що сказав би Тісса, дізнавшись, чого досягнув його син і яку посаду обіймає. Або що було б, якби в гурті туристів нараз опинився Жожо Ліндсей! Звісно, це було неймовірно: Жожо народився на Ланці, тож із туристами не має нічого спільного. Але що, якби?! Жожо, очевидячки, поводився б страшенно брутально, але ігумен дібрав би способу, щоб той чванько за хвилю став нижчий трави, тихіший води. Кінець кінцем хто такий Жожо порівняно з королем жувальної гуми?