Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Бандала глянув на неї — і відчув, що паленіє. Вона була краща від сну. Великі чорні очі, струнка, прекрасна, і приблизно його літ.
— Але Марі! — засміявся чоловік ізнов; — Ти що, йому віриш? Таж хлопець бреше, як… як…
— Ти брешеш? — запитала Марі. — Мені можеш сказати. Справді брешеш?
Подивилась йому в очі — Бандала похилив голову:
— Так.
— Ти диви! — ляснув чоловік себе по стегнах. — Такого недолугого брехуна я ще не бачив. Сідай до машини, хлопче, а то залишу
Так Бандала сидів тепер у машині й, заплющивши очі, блаженно тремтів: поруч нього сиділа Марі.
— Як тебе звати? — спитала вона.
— Бандала, — хлопець і сам ледь розчув себе.
— А я насправді звуся Майя, — засміялася вона. — Кажуть, так матуся хотіла. Але татко хоче, аби я звалася Марі. Мені ж більше подобається Майя.
— Мені теж! — Бандала ладен був погодитися з усім, аби тільки чути її голос.
На жаль, Майя замовкла.
Спинилися в Гампазі в ресторані пообідати. Пан, пані і Майя обідали, а Бандала тим часом стояв за пановим кріслом, як його батько Тісса стояв за кріслом у пана Ліндсея. Хлопець був невимовно щасливий, бо дивився на обличчя панни Майї, котра сиділа навпроти. По обіді пан устав, пішов на веранду. Бандала пішов за ним із кріслом, бо так робив його батько, а ще й тому, що Бандала вже не вірив, ніби є на світі щось ліпше, вище, мужніше; або носи крісло й слугуй, або бреши й кради, якщо маєш до того охоту і спритність.
— Бачу, ти першокласний слуга! — похвалив його пан, котрий мав тепер у зубах замість сірника зубочистку. — Хто тебе так вимуштрував?
— Сагіб Ліндсей, — сказав Бандала схвильовано. — Ой пане, візьміть мене до себе, слугуватиму вам, я багато чого вмію, вмію варити…
— Дурниці, я маю вдома слуг більше ніж треба, — перебив його пан. — Бачиш, Марі, це ти винна. Лишень простягнеш палець — уже хоче цілу руку.
— Прошу вас, пане! — вигукнув Бандала, бо не міг розлучитися з чарівною мрією, що слугуватиме батькові Майї, що бачитиме її кожен день, що житиме під одним з нею дахом. — Прошу вас, мені нікуди йти, я не маю нічого, навіть домівки.
— Зглянься, татку, — попросила Майя. — Мені його жаль. Ти його міг би принаймні порекомендувати до когось, коли сам кажеш, що він гарний слуга.
— Боже, боже, — зітхнув пан. — Маю тепер халепу на своїй шиї. — Він вийняв авторучку. — Тримай, — дав Бандалі візитну карточку. — Йди до Коломбо до готелю «Голл фейс» і спитай директора. Найскорше він виштовха тебе за двері, але делікатно, бо то мій добрий приятель. Задоволена, Марі?
— Так. Подякуй, нечемо!
— Дякую, — прошепотів Бандала й сховав папірця, навіть не глянувши на неї й на нього…
Його мрія розвіялася.
Пополудні Бандала стояв біля океану в Коломбо, але вдивлявся не в його блакитні далі,
Й. А. да Сільва.
Да Сільва! Може, то був навіть виробник «Найкращого блискоту на волосся» — звати його так само; хоча да Сільв або Дасільв на Ланці — мов тих ящірок. Утім, Бандалі до цього байдуже. Майя да Сільва зникла, і все знікчемніло.
Перевернув карточку й прочитав:
«Знаменитий слуга. Рекомендую!»
І до цього йому байдуже. Він знав, що до готелю «Голл фейс» не піде. Не хотілося, щоб його виштовхали, навіть найделікатніше. Усе-таки аркушик не викинув — хай буде на згадку.
За гроші пана да Сільви купив два банани й попрошкував на південь. Але сонце світило просто в очі, й за кілька кроків Бандала повернув і пішов на північ. Було йому байдужісінько, куди йде й куди дійде. По ліву руч мав океанські далі, але їхнє блакитне яскріння заступали ряди вагонів з вугіллям, що стояли на залізничній колії. Перейшов колію й плентав далі й далі, тримаючись у тіні садів та будинків. Обібравши другий банан, кинув шкірку на якусь таблицю біля води, помітив слово «Голл». Спинився. Була то назва готелю «Голл фейс» із стрілкою, що показувала на південь.
Утупився в цей звичайнісінький напис: йому сяйнуло, що коли пан да Сільва знайомий з директором готелю «Голл фейс», то, напевно, туди часто їздить, а з ним, може, й Майя…
Цього було досить. Бандала обернувся й швидко пішов назад.
Коли Бандала був би пройшов тоді не вертаючи ще з півгодини — то побачив би Тікірі, котрий у саду яскраво-жовтого будинку вішав білизну неймовірних розмірів.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Друг у скруті
Білизна, яку Тікірі вішав, належала жінці справді величезній. Звали її місіс Ненсі Маккормік, була вона дружина Джефрі Маккорміка, вельми цікавого чоловіка, котрий про t себе казав, що його вже ніщо на світі не зможе здивувати.
І мав на це повне право, бо за ті п'ятдесят років, що очолював Товариство «Friend In Need» (тобто «Друг у скруті») в Коломбо на Цейлоні, він спіткався із стількома дивовижними людьми й з такими безталанними долями, що напевно давно б утратив радість від життя, якби не знав, що всі ті долі, всі ті лиха — наслідок лиш одного: люди забули бога, котрий є найбільше щастя, тому, природно, щастя забуло про них.