Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Тут Бандалу знов узяла лють, несамовита від безсилля. Негідники, пройдисвіти! Але відразу ж у ньому ніби щось згасло. Він згорбився, уткнувся підборіддям у коліна й дивився на острівець посеред озерця, знесилений до решти, бо вже нічому не вірив. Усе ошуканство, геть усе на світі! І цей острівець, мабуть, теж брехня, мабуть, це взагалі не острівець, а пліт, у який ченці встромили чотири тички і обвішали пальмовим листям, щоб було гарно. Все — огидна брехня, і як хочеш вистояти — повинен так само брехати, інакше-бо опинишся серед тих дурнів, котрі купують запалювальні палички. Я телепень, що вчинив те! Випустити цібеток — яка несосвітенна
Нараз йому стало гидко від самої думки про повернення, він устав, помив в озері лоба й чуприну, аби не чути тих проклятущих пахощів. Однак тільки-но попрошкував до міста — знов охопила його лють. Він скажено плювався, люто тупотів по пилюці. На дорозі біля колії тяжко бряжчали ланцюги слонячої упряжі. Бандала згадав про Тікірі й уже не дивувався, що той зрадив. Що може вийти з такого недоумка, як я? Хай ти слон або магаут — усе залежить від того, скільки розуму маєш, а як ти найрозумніший — буде з тебе плантатор або чернець.
Біля колії сидів старий Тінь, розбивав навпомацки свій червонавий щебінь. Бандала співчутливо подумав про нього: ну й дурний!..
— Це я, дядьку, — сказав, підсівши. — Пам'ятаєте мене? Якось я чекав тут на хлопця з великою головою…
Але старий не згадав і своїм звичаєм повів мову про свій порох, котрий висить докруж, про свої тіні, котрі він добре баче.
— Нічого ви не бачите, — грубо перебив його Бандала. — То лиш так кажете. Але нюх маєте добрий. Колись почули, як пахне від мене храмом, і сказали мені, що ченці нічого не варті. Мали ви правду. Але, дядьку, всенький світ нічого не вартий, усенький світ — брехня! Скажіть мені, хто чогось вартий!
— Ти напевно нічого, лайдаку.
Бандала осміхнувся:
— А ви — варті?
— Я вартий. Бо я нікого не дурю і нічий не слуга. Кажу тобі: ти — лайдак. Іди геть!
Бандала весело підвівся: був радий, що старий Тінь мав його за лайдака. Може, це й так, у діда направду знаменитий нюх. А коли так — нічого ще не втрачено. У цьому світі мерзотникам — найліпше.
Бандала сів у тіні будинку вокзалу й міркував: що тепер? Найкраще зникнути з Канді — власне, лиш задля того він і прийшов на вокзал. Запитав, коли йде потяг до Коломбо. Йому відповіли, що десь за годину. Бандала знов умостився у тіні й чекав. Неподалік за коліями все ще бачив того напівсліпого діда з добрим нюхом, — цюка й цюка по камінню… і нараз йому справді здалося, що з-під молотка здіймається рожевий порох і зостається висіти в повітрі, мов дим. Хлопець струснув головою. Здивувався, що колись міг вірити в таке безглуздя, як рожевий острівець. Тепер він уже навіть не хотів би, щоб той острівець був рожевий, — цей колір ізнов нагадував би йому про ченців. Усе-таки його тягло до моря, ба навіть іще далі, за море. Ланка йому несподівано остогидла — мабуть, саме через те, що кишить цими рожево-жовтогарячими розбійниками.
Але ж куди податися? До кого? Хто, власне, добрий, кому можеш вірити?.. Хвилю сушив собі тим голову, потім махнув рукою: у цьому краї — нікому. Ото найліпше — геть, і що далі, то ліпше.
Коли
Майя да Сільва
Амбепусса було невеличке містечко серед голубуватих горбів і моря кокосових пальм. У Канді завше дмухав хоч маленький вітрець, а тут повітря було парке, висіло нерухомо й важко. Пройшовши розпашілим шосе дві милі в напрямку до Коломбо, Бандала геть спітнів, але мусив іти, йти, і якомога швидше, бо дорожні стовпчики показували, що до Коломбо тридцять одна миля. Бандала гадав, що переночує десь у селі, вижебрає або нарве трохи овочів і що в найгіршому разі досягне мети подорожі завтра ввечері або післязавтра вранці», в найкращому разі, тобто коли його підвезе якийсь добрий шофер, буде в Коломбо уже сьогодні по полудні.
Повітря тяжке, тхне мочарами — але Бандала вперто ступає, що кожні десять кроків оглядаючись, чи не покажеться позаду машина. Проте здавалося, що всі машини сьогодні або їдуть від Коломбо, або ж навмисне зостались удома… крім однієї: хоч вона націлилась капотом у потрібному напрямку, але, на жаль, не рухалася. Був це чорний легковий «Морріс» із трьома пасажирами — двома жінками та одним чоловіком, одягненими по-європейськи; вони спільними зусиллями спитувалися розхитати машину, сподіваючись, що так витиснуть з бака останні краплі бензину.
Коли Бандала підійшов до них, чоловік витер спітнілий лоб і сказав по-сінгальськи:
— Гей, хлопче, маєш час? Візьми оцю каністру й гайни до колонки. Це недалеко.
Бандала зупинився. Чоловік скидався на португальця — всі вони, як дві краплі води, подібні до пана Альвара, хоч і не всі такі товсті й мало хто з них носить бінокль, — мав він світло-оливкове випещене обличчя, чорні вусики, а в зубах сірник: коли португалець говорив, сірник кивав угору і вниз, як живий.
— Дуже радий, пане, — вклонився Бандала. — Дайте мені гроші і…
— Ого! Ого! — засміявся чоловік. — Ліпше я піду з тобою.
— Як хочете, — погодився Бандала.
І, йдучи слідом за португальцем, думав, що цей дядько не дурний, бо він, Бандала, мо' й справді накивав би п'ятами з рупіями і каністрою, яку теж можна перетворити на гроші; ще вчора ввечері нічого такого Бандала не вчинив би, а сьогодні — вчинив би напевно.
Потім він ішов назад слідом за португальцем, нахилившись під вагою повної каністри, й думав: дивно, як людина міняється, коли в ній зненацька все вивертається навиворіт. Але при тому вигляд у неї такий самий, ніби з нею нічого не сталося…
— Дякую, пане, — вклонився Бандала поштиво, коли португалець простягнув йому з машини гроші. — Але я просив би, щоб ви мене довезли до Коломбо.
— Біжи пішака, — засміявся чоловік. — Як був я в твоїх літах — теж ходив на своїх, і це мені не шкодило.
— Яка буде ваша ласка, — мовив Бандала і сховав гроші. — Я просив вас того, що повинен добутися туди дуже швидко. У мене… у мене там слаба мати.
— Візьми його, татку! — співчутливо вигукнула одна з пасажирок.