Отаман Зелений
Шрифт:
Повела бабуся коня продавати на базар. Кінь був баский, золотогривий, такого на всьому базарі не було. Бабця за нього 300 рублів золотих просить, але ні в кого таких грошей нема. Коли це сама князівна на базар у кареті приїхала. Як побачила коня, одразу гроші віддала, а коня до двору привела і в стайню поставила. Розбудила свого чоловіка Змія і каже:
— Іди на стайню, подивись, якого я тобі коня купила!
Пішов він на стайню, подививсь на коня і каже:
— Ні, це не кінь, це козак Рись.
І звелів своїм слугам коня порубати, на вогні спалити і попіл по вітру розвіяти.
А була у князівни наймичка Марійка, бідна дівчина з доброю душею. Пішла й вона на коня подивитись. Побачила його та й каже:
— Який же ти гарний, коню, але через годину порубають тебе і на вогні спалять, а попіл по вітру розвіють.
А кінь їй каже:
— Якщо тобі жаль мене, то, як будуть рубати, візьми маленьку кісточку і поклади князям у постіль під голови.
Дівчина так і зробила. Вранці князівна прокинулась, бачить — у головах яблунька виросла,
— Подивись, яке диво у нас над головами виросло.
А він глянув на яблуньку і сказав:
— Це не яблунька, це козак Рись.
І звелів слугам яблуньку порубати і глибоко в землю закопати. Слугитак і зробили. Але наймичка Марійка схопила золоте яблучко, пішла до Дніпра та й кинула його у воду. Бачить — яблучко потонуло, а на тому місці виринув із води білий лебідь. Помилувалася вона тим лебедем та й пішла додому.
А на другий день князівна зі своїм чоловіком Змієм пішли до Дніпра купатись і побачили на воді лебедя-красеня. Князівна й каже:
— Піймай мені того лебедя.
Змій роздягнувся, сорочку скинув і почав лебедя наздоганяти. Змій плавав добре, а лебідь — ще краще, та все вниз по Дніпру. До самого Канева доплив. А потім піднявся в повітря і швидко-швидко полетів до того місця, де його сорочка лежала. Вдарився об землю і знову козаком Рисем обернувся. Одягнув свою щасливу сорочку, потрусив її за пазуху та обернув зрадливу жінку-князівну на болотяну жабу. А тут і Змій підплив до берега. Відрубав йому козак Рись останню голову, а сам пішов до князівського двору. Люди його князем обрали, оженився він на наймичці Марійці, і жили вони довго і щасливо. Люди іх любили, і вони людей шанували, жили так, як Бог заповів усім людям на землі. Я на тому весіллі був, мед-пиво пив, по вусах текло, та в рот не попало. Вам, діточки, — казка, а мені бубликів в’язка. Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець!
Розповів Грицько Ількович ТЕРПИЛО, старший брат отамана Зеленого.
Записала його онучка Раїса БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО).
Микола Щербак.Месницькі мечі
Пам ’ятник отаманові Зеленому в його рідному селі. Трипілля, 24 серпня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.
Отаманові Зеленому та його козацтву присвячується
Далекі дні, овіяні грозою, Вже відійшли у вічність, наче спів, Та дихає понад Дніпром-рікою Поривний подих вогняних вітрів. Встає минуле — мрій і духу вияв, — І губиться, і знову вироста, Як наш світильник на пригір’ях — Київ, Як наша мука і ясна мета! І в непокорі зводиться Трипілля, Немов надія — промінь з глибини, — Із Вороньків, з Обухова — з довкілля — Ідуть, ідуть, як месники, сини. Ідуть у млу, засмаглі і уперті, — З-за хмар пробила громовісна мить!.. Ой не один дивився в очі смерті, Щоб Україна сяла, як блакить!.. Минулого не повернуть ніколи, Та чути віку віщий передзвін… Спадають зорі. Місяць робить коло. Іде у бій Зеленого загін. Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”, Не знаючи в пориві берегів. Із-за Дніпра омріяна Держава Підноситься як сонце і як спів!