Отаман Зелений
Шрифт:
ЦИТАТА. Роман КОВАЛЬ: “Запал украинцев часто соломенный — мы быстро загораемся, но так же быстро и перегораем. Людей же, которые работают систематически, последовательно на протяжении многих лет, — мало”.
СПРАВКА “КВ”
АТАМАНИЯ — период украинской истории начала прошлого века. В конце 1918 года пала гетманская власть, а сменившая ее Директория УНР была слаба, не имела опытных политиков, администраторов, офицеров и четкой идеологии. Поэтому в провинциях с декабря 1918 г. оказалась под контролем сотен местных атаманов, которые руководили повстанческими
“Киевские ведомости”. — 2008.
Номер видання встановити не вдалося. Інтерв’ю Роман Коваль давав українською мовою. — Ред.
Володимир Куєвда, Катерина Булавин, Роман Коваль і Тарас Силенко. Трипілля, 20 січня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.
Творчість
Грицько Терпило.Казка про козака Рися
Усі діти люблять, коли їм розповідають казки. В родині Терпил найкраще оповідав їх старший брат Данила Грицько. Казки у його виконанні були особливі: кожний герой у нього говорив “своїм” голосом-хто тоненьким, як зайчик, а хто грубим, як ведмідь. І багата дитяча уява малювала казкові пригоди так, ніби все те відбувалося насправді.
Казки в родині Терпил передавались із покоління в покоління і врешті дійшли до наших днів. Послухай одну з них.
Це було давно, за царя Панька, як земля була тонка, як сніг горів, а соломою тушили. Це приказка така, а тепер казку слухайте.
Був собі на Україні козак на ймення Рись. Вільний, як вітер, хоробрий, як лев, і добрий, як святий Миколай. Не мав він ні кола ні двора. Але були в нього вірний кінь, гостра шабля і довгий спис. Коли була війна, то добряче перепадало від нього і туркам, і татарам, а як вороги принишкли на деякий час, то став він листи розвозити по всій Україні, від села до села, від хутора до хутора.
Люди його добре знали, радо зустрічали, пригощали. Забирав він у торбину їхні листи і їхав далі.
Іде він по степу, пісні співає. Коли бачить — серед степу скирта сіна стоїть і вогнем палає. А з того вогню голос чути:
— Рятуй мене, козаче Рись! Рятуй мене, козаче Рись!
Під’їхав він ближче та й питає:
— А як тебе рятувати мушу?
А голос відповідає:
— Встроми у вогонь списа свого довгого, то й врятуєш мене.
Він так і зробив. Коли бачить, а по спису гадюка з вогню вилазить. Вилізла по його руці, обкрутилася навколо шиї і сидить. Не став він її чіпати. Поїхав далі. Доїхав до якогось хутора, став перед ворітьми, тут гадюка злізла на землю, далі — під ворота і під ґанком сховалась. А козак Рись думає: треба господарів
— Заїжджай до двору, козаче Рись.
Коня напоїла, козака в хату завела. Дала йому вмитись, нагодувала, а потім каже:
— Не бійся, козаче Рись, гадюка мене не вкусить, бо я і є та сама гадюка. Я добра чарівниця, а злі люди хотіли мене вбити. Я сховалась у скирті сіна, а вони те сіно підпалили. Ти врятував мені життя, і я хочу тобі віддячити. Я можу нагородити тебе — силою, волею або щастям. Вибирай що хочеш!
Козак задумався, що ж йому вибрати. “Нащо мені більше сили, — думає, — ніж я її маю? Он скільки турків і татар побив. І волі маю вдосталь, бо я вільний козак. А от щастя козаку завжди пригодиться”. І вибрав він щастя. Відкрила чарівниця скриню і вийняла звідти щасливу сорочку та й каже:
— Носи цю сорочку і ніколи не скидай. І нікому не признавайся, в чому твоє щастя, навіть своїй дружині, коли оженишся, бо буде тобі велика біда. А як чогось тобі захочеться, то потруси сорочку за пазуху і скажи, чого хочеш, — те й станеться відразу.
Подякував козак Рись добрій дівчині за подарунок і поїхав далі. І захотілось йому перевірити, чи справді та сорочка щаслива. Потрусив він сорочку та й каже:
— Хочу, щоб до мене зайчик прибіг!
Коли дивиться — заєць степом біжить, аж перекидається. Прибіг і каже:
— Чого кликав, козаче Рись?
— А так, — каже Рись, — удвох нам веселіше буде.
їдуть вони, їдуть, захотілося йому лисичку побачити. Потрусив за пазуху, і лисичка прибігла. А потім і вовчик прибіг, і навіть ведмідь. Доїхав козак Рись до самого лісу і каже:
— Спасибі вам, друзі. А тепер біжіть своєю дорогою, а мені треба їхати до самого Києва.
А дорога його пролягала через ліс. Їде він, їде, аж бачить — хатка стоїть на курячих лапках. Зайшов він у хатку, а там Баба Яга сидить, стара-стара, у три погибелі зігнута. Побачила його та й каже:
— Дуже довго гуляв ти степами, козаче Рись, пора тобі й за діло братися.
— За яке діло? — питає Рись.
— У Києві біда сталася. Поселився у Дніпрі під Києвом дванадцятиголовий Змій і щороку вимагає від князя данину — молодого хлопця або найкращу дівчину. Князь уже всіх віддав, настала черга його дочки. Сьогодні вночі її відвезуть у золотій кареті на берег Дніпра. Хто її врятує, за того князь обіцяв свою дочку заміж віддати і половину князівства свого як придане. Отож іди і врятуй княжну від смерті, бо це тільки тобі під силу зробити.
Виїхав козак Рись із лісу і поскакав до Дніпра. Бачить — стоїть на березі золота карета, запряжена кіньми, а в кареті князівна сидить із зав’язаними очима. Він підійшов і доторкнувся до неї. Вона думала, що то Змій, затремтіла від страху та й каже:
— Їж, Змію, мене швидше, щоб я недовго мучилась!
А козак Рись каже:
— Не їсти тебе я приїхав, а рятувати.
Розв’язав їй очі, вона як побачила його — дуже зраділа, бо не сподівалась на порятунок.
Аж тут із Дніпра вилазить Змій, побачив князівну і козака Рися та й каже: