Отаман Зелений
Шрифт:
— Доволі, доволі, ви вже нам наслужилися, — відповів Колісник, піднімаючись із місця.
Сонце заходило за обухівські пригірки. Його промінне, продираючись крізь вітки дерев, клалося золотими плямами на зелений, рівний килим гощівської мурави. Тільки в одному місці недалеко табору під розлогими корчами ліщини сей килим, наче продертий, світив сірим піском і зеленковатою глиною.
То була свіжа могила. В ній перед хвилею зложено на відпочинок нефортунного післанця.
— Жалко парня, що за юдин гріш пішов убивати своїх, пішов служити комуні, —
Другий партизан помовчав, потягнув ще два рази диму і кинув папіроску під ноги.
— Еге ж, жалко, та що ж зробимо. Вчи своїх так же, як і його, то і зрадників не буде, — промовив укінці, підняв лопату на плечі, й оба партизани направилися в табор.
Антін КРЕЗУБ [Осип ДУМІН]
Львів, 10/ІІІ — 12/ІІІ 1924 р.
Крезуб А.Партизани (Збірка споминів із партизанки на Наддніпрянській Україні). II. Чекіст //Літературно-науковий вісник. — 1925. — Кн. 7–8,- С. 10–24.
Висловлюю міркування, що і колишній січовий стрілець Горачук став сексотом, тож я би назвав цей спомин не “Чекіст”, а “Чекісти”. — Р. К.
№ 13 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про випробування партизанів холодом і голодом у листопаді — грудні 1921 р. та доброзичливість селян хутора Таценки
(…) Поволі відділ зблизився до Таценків.
Здалеку серед ночі заблимали, наче очі хижаків, світла з хутірських хат. Я глядів на їх з невимовною, розпираючою груди тугою. Скільки принади, скільки сімейного тепла, радощів і усміхів скуплялося біля отих мерехтячих у далечині світел…
Як розкішно було б тепер, поки надворі вітер завіває піснею голодних вовків і тисне тріскучий мороз, у найбіднішій з отих хат! Чи розуміють, чи вміють оцінити це блаженство люди, що живуть у них?!
Я рішучо уважав у цій хвилині всякого, хто може нагрітися в теплій хаті, найбільш щасливою людиною. Моїм одиноким тепер бажанням було бодай одну ніч переспати в нагрітій чистій світлиці. Скільки б я дав був за те, щоб мої бажання сповнилися!
Здається, що такі самі бажання, такі самі думки нуртували і в кожного з товаришів-партизанів.
До хутора оставало не більше як двісті кроків. Наперед висунулося трьох чоловік, як передня сторожа. Вони взяли кріси до рук і, пильно слідячи за хутором, посувалися попід забором уздовж хутірської дороги.
У хуторі загавкали собаки. Сторожа пристанула і хвилю надслухувала, потім знову, наче тіні, двигнулася вперід.
Відділ йшов за передньою сторожею яких п’ятдесять кроків позаду. Розмови затихли, здавалося, наче кожний запер дух у собі. Чути було тільки, як лід тріщав під нашими ногами.
До хутора треба було підходити обережно. Большевики знали, що тут часто буваємо, і могли нас “привітати”.
Відділ підійшов до перших
[Трохим] Колісник зі своєю компанією скоро зник у темноті ночі, а наша трійка подалася на огороди і ними зайшла під Опанасову хату.
Мені чудно якось стало, коли ми осталися самі. Душу пронизувало якесь дивне почуття самітности. Мені здавалося, що я якоюсь злою, чародійною силою перенесений на край світу, у відлюдні снігові пустелі, понурі, окутані вічною темрявою. Цю ілюзію знаменито піддержував ще і краєвид — сніжна одноманітна рівнина, унята з двох кінців хутора в темні рами ліса. Ліс напроти середини хутора віддалявся і виднів на овиді ледви помітним вигнутим гребенем. А на його наче сперлися цілим своїм тягарем чорні смоляні хмари, збиті, одностайні, гнітючі, мов смертна тривога.
Ми підійшли під хату. Я з Кумом станули при дверях, а Дудун зблизився до вікна і тихо застукав. Зі світлиці продиралася у ванкир, під яким стояв Дудун, смуга світла. В йому, мабуть, не було нікого, бо ніхто не відозвався. Дудун постукав ще раз.
На півтемній шибі показалася широка тінь. Тінь ворушилася, зменшувалась і зарисовувалась усе виразніше. Хтось підійшов до вікна.
— Хто там? — почувся з ванкира дівочий голос.
Це була хазяйська дочка. Дудун нахилився попри вікно.
— Оксано, це ми, хлопці. Слухай, Оксано, скажи, хай батько вийдуть.
Дівчина мовчки стояла хвилину у вікні й, нічого не відповівши, відійшла. Через деякий час двері від світлиці заскрипіли, а в сінях почулися кроки. Ще хвилину — і засув у дверях з тихим скрипом відсунувся. У дверях станув дядько Опанас.
— Хто тут такий? — запитав він, виходячи із сіней.
— Ми, дядьку Опанасе, — прошепотів Дудун. — Це ми. Не гнівайтеся, що вас турбуємо, але таке положення, що мусіли до вас зайти. Просто ніяково й говорити за чим.
Дядько Опанас пізнав Дудуна зразу по голосі, а мені й Кумові почав приглядатися зблизька, немов на те, щоб упевнитися, чи це дійсно “свої хлопці”.
— Так це ви, хлопці, — й дядько Опанас об поли вдарив. — От бідняги! Чого ж ви так довго не заходили? Я вже не один раз споминав вас. Ви голодні, мабуть? От лихо, от доля проклята, бодай і собаці не доводилося так жити! Де ж ви тепер пробуваєте?
— Звісно в Гощові. А де ж ще жити? — відізвався Кум. — От тільки що вилізли з його, клятого.
Господар розкрив широко двері.
— Заходьте в хату, брати, заходьте, — беручи мене і Дудуна за руки, прохав він, — заходьте, повечеряєте. От жизнь, от доля! Бідняги ви! Заходьте ж!
Дядько стиснув нас ще сильніше за руки і намагався ввести досередини. Та ми мусіли тому відмовити, бо в хутір могла надбігти комуна і нам треба було матися добре на чеку. А ще до цього входити в освітлену кімнату, з якої через освітлені й незакриті вікна всякий міг нас побачити з вулиці, було надто ризиковано.