Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

Опівночі ми розійшлися по землянках спати. Тому що в нашій землянці через викопану яму не було місця на спання, ми перенеслися до Овсієвої землянки. При варті осталися тільки два чергові, які мали приготовити на рано сніданок для цілого відділу.

Надворі починало шаріти. Дерева і корчі, що дотепер творили чорний, збитий тин довкола наших землянок, звільна зарисовувалися сірими, синявою ранку оповитими лініями. Зариси їх із хвилини на хвилину ставали різкіші й виразніші. Можна було вже розріжнити стовбури поодиноких дерев, а навіть вітки ліщинових

корчів стали зовсім замітні. Вітер десь опівночі притих — і ліс тепер не ревів, а неначе шепотів тільки, здавалося, тиху ранню молитву. Її переривало від часу до часу крякання круків та скрегіт сорок, що зграєю крутилися біля землянок у надії чим-небудь поживитися.

Заповідався звичайний сірий зимовий день. З олов’яних, простягнених по небі хмар злітали рідкі, пухнаті сніжинки і з тихим шепотом клалися на землю.

Біля ватри вже недовго по опівночі зібрався мало не весь відділ. У землянках годі було заснути, бо в них уже грубок не було. Грубки ще звечора тоді, коли закопувано харчі, винесли хлопці й заховали в безпечне місце. А тепер кожний ліз до ватри, щоби погрітися.

Спочатку при огні було тихо. Розмова не клеїлася. Кожний був сонний. Та тільки присів до товариства Овсій, усі неначе ожили. Він розказував історію “про бурдюжок” і розказував її уже в десятий раз, але так, що всі й тепер слухали його з увагою.

Ватра розгорілася, коло неї близько трудно було всидіти. З казанів, завішених над огнем, клубами бухала сива пара. Від них шугало приємним запахом печеного м’яса. Сніданок був недалеко, здається, це також помогло усунути попередні сонні настрої.

Зробився день. Кашовари зняли з вогню казани і розбудили тих, що ще спали по землянках. Сніданок був готовий.

— Хлопці з Нещерова ще не вернули? — запитав Колісник, підходячи до вогню.

Один з кашоварів відповів, що їх ще не було.

Товариство, узброєне ложками і заостреними шпичками для витягання м’яса, обсіло казани. Тепер стало тихше. Кожний був занятий тим, щоб зручно, не заважаючи товаришам, витягнути з казана свою пайку. Тільки Овсій і Дудун не замовкали. Вони й тепер балакали без кінця, наче київські бублейниці.

Сніданок доходив кінця, як враз почулися кроки. Партизани насторожилися. Замовкли Овсій і Дудун. Кожний інстинктивно підтягнув до себе кріс. Поблизький чагарник зашелестів, розхилилися корчі, й з-поза них вийшли Никифор і Андрій.

Партизани звільнили їм місце біля казанів. Парубки присіли і, снідаючи, розказували про те, що діється в Нещерові.

Принесені ними вісти були вдоволяючі. Селяни дали чекістам хабара і в облаві участи не візьмуть. З Обухова, розуміється, ніяка підмога, себто ще дві роти, не прийшла.

— Здається, тільки, — сказав Андрій, — комуну в Гощів поведе один з нещерівських комнезамів. — Він подав його назвисько.

На лицях партизанів видно було задоволення. Турбота про дядьків відпала, тепер прийдеться мати діло тільки з червоноармійцями, а за тих нічого було турбуватися.

— А цікаво, чи чекісти також підуть

у Гощів? — звертаючись до парубків, запитав Пушкар.

— Не знаю, — відповів Никифор, — говорять, будь-то би й вони, й Антін, — усі підуть із червоноармійцями.

— А добре було б, щоб вони пішли, — додав Андрій, — у чекістів ґаліфе, брате ти мій, як у охвицерів, а в декотрих шуби так шуби: в найбільший сніг у них лягай. А червоноармійці, наче цигани, всі в лаптях. Шинелі в них також ні к чорту, а деякі в мужицьких свитах. Десь заграбили, мабуть. Хворменні у них тільки що шапки, гострі, з червоними звіздами на лобі.

— От коли б Антін з ними вибрався в Гощів, було б цікаво, — піднявшись із місця, промовив Овсій. — Я б його, сучого сина, почастував.

Партизани знову пригадали собі Антона. Його парсуна знову стала предметом влучних і потішних дотепів.

— Ну, товариство, що задумуєте? — звернувшись до відділу, почав Колісник. — Як же ми маємо зустрічати комуну? І чи взагалі її зустрічати?

— Звісно, що стрінемо, хіба ж ми про це не говорили? — закликав Овсій.

Партизани притихли. Справді, найвища була пора уложити якийсь плян на випадок, коли справді большевики зайдуть у Гощів. А як про те інформував Пантелеймон, то й сумніву не було, що вони виберуться до нас у гості. Зима — це ж для них найвідповідніший час, щоб упоратися з Гощівцями. Вони ж осінню ще хвалилися, що в зимі нас усіх переб’ють.

Середа піднісся з пенька і, тримаючи кріс у правій руці, неначе надумувався.

— Я думаю от як зробити, — промовив він по хвилі. — Треба покинути землянки і відступити за канави в цю ліщину, що літом у ній сиділи. Як ще аж туди комуна добереться, тоді їх із двох боків обступити і дати порядного жару.

— А якщо вона за нами не піде в ліщину, а задовольниться тим, що поруйнує землянки? — запитав хтось із гурту.

— Та не тільки поруйнує землянки, але й харчі знайде, бо ми їх із собою забрати не можемо, — перебив Овсій.

— А чого нам від землянок відступати, тут підождати на них.

— Понятно, що тут.

— Нікуди не відступаємо, куди нам, хіба на Полтавщину одступать.

Зчинився крик, гамір. Кожний мав щось сказати. Кожний старався переконати інших, що його рада найліпша. Вже тепер не можна було розібрати, хто що радить. Напиналося справдішнє мітінґовання.

— Та перестаньте, — гукав Дудун, — перестаньте, чортові діти, кричати. Давайте спокійно обрадимо, як і що робити.

Та гамір не вгавав. Хтось кричав, щоб взагалі комуни не чіпати. Інший знову хотів вийти проти облави над річку Стугну і її ще там прогнати і взагалі не пускати в Гощів.

— Ну годі, годі, давайте спокійно будемо балакати, — успокоював партизанів Петрусь. Та і йому не вдалося привернути мовчанку.

Колісник увесь той час сидів, держачи при собі кріс, і ні словом не відзивався. Він знав натуру Гощівців, знав, що їм треба викричатися, а головно посваритися та полаятися потрохи, тоді й говорити спокійніше з ними можна.