Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

Гамір тривав з десять хвилин і почав стихати.

— Та як бути, що рішили? — іронічно запитав Колісник, коли всі заспокоїлися.

— Ми своє балакали, а тепер ти, Трохиме, говори, що задумав, — озвався Овсій.

— Якщо мене схочете послухати, то я вам скажу, який мій план, — Колісник при цих словах встав. — Так от, товариство, що я пораджу, — говорив він, окинувши партизанів поглядом, в якому була певність і сила переконання.

Я відразу догадався, що його проект буде прийнятий.

— По моїй думці, нам найліпше стрінутися з комуною недалеко від землянок. Представте

собі, вона прийде сюди. Побачить, що в землянках нікого немає, і начне нишпорити по всіх усюдах за укритими речами. Сюди збіжиться їх більше, зробиться гурма. Тоді комуна, переконавшись, що нас у землянках нема, не буде вже така обережна.

— Правду говорить, — озвався один партизан, а за ним те саме повторили мало не всі, похитуючи головами, ніби на знак, що годяться з Колісником.

А він говорив дальше:

— Нам треба розділитися на дві часті. Одна скриється отут, за тими корчами, а друга піде вліво в ту сторону — на отой острів. І коли пощастить і большевики вийдуть в облаву і знайдуть наші землянки, то ми припремо їх із двох сторін. Це моя рада. А може, хто придумав що-небудь кращого, то нехай він виступить та скаже.

Колісник сів. Його короткий і ядерний плян був усім зрозумілий. Партизани, розуміється, прийняли його якнайліпше.

По нараді два партизани пішли в нашу землянку (в ній ще нічого не було заховано) і у призьбі закопали бомбу. Шнурок її прив’язали до старої шинелі й зіставили її на сіні. Ми знали, що большевики, як прийдуть до землянок і побачать, що в них нікого нема, кинуться забирати все, що осталося. Розуміється, що й шинелі, прив’язаної шнурком до бомби, не оминуть…

Ми ще трохи посиділи біля вогню і стали збиратися на “позицію”. Кашовари згорнули багаття на одну купу і залили його водою, щоб, коли большевики прийдуть, не догадалися, що ми тут недавно ще були.

Невдовзі вийшов відділ на призначені собі місця. Позиція відділу, що мав скритися в корчах проти землянок, була недалеко, всього 120 — 130 кроків, і була дуже догідна. Цей відділ зайняв малий горбок, що півколом окружав землянки. Відділ же, що відійшов уліво, був ще у кращому положенню. Він зайняв край ліса, а маючи перед собою луг, перший мав змогу достерегти противника. Над лівобічним відділом обняв команду Дудун, а над тим, що проти землянок, Колісник.

Перед тим як іти на призначені місця, було умовлено, що коли большевики не вийдуть просто на землянки і взагалі візьмуть інший напрям, ніж ми сподівалися, тоді обидві партії повинні старатися зайняти проти них таке становище, щоб партія під командою Колісника знайшлася проти ворожого центра, а партія Дудуна — проти правого ворожого крила. В тім випадку відділ мав, манервуючи, відступити за канаву і аж там ударити на большевицьку розстрільну. На партію Дудуна покладено обов’язок старатися передовсім знайтися большевикам у крилі.

Правда, що у випадку, коли б нам прийшлося відступати за канаву, а рівночасно маневрувати, було менше виглядів на успіх. Така ситуація вимагала доброї орієнтації щодо большевицької лінії, а зокрема справного зв’язку між обома нашими партіями. До того ми, відступаючи, оставляли за собою сліди. По них большевики могли зорієнтуватися, що ми недалеко.

Я

остався з партією Колісника біля землянок. Обидва нещерівські парубки пішли з Дудуном на крило.

Ми зайняли позицію і ждали. Але згодом ожидания стало нам надобри-дати. День був морозний, дув холодний вітер, і стояти у глибокому снігу не було особливо приємно. Ми дали собі радити і на те. Один відгорнув сніг і наклав собі в те місце сухого листя, другий — гиллячок, дехто устелив собі справдешнє леговисько і положився.

Уплило більше півгодини. Хлопці нетерпеливилися.

— Чого вони вже не йдуть, бісові діти? — говорив один або другий з партизанів і тужно споглядав у бік землянок.

— А може, вони й не підуть в облаву? — замітив Петрусь. — А шкода було б, якщо вони роздумали б.

Ледве він скінчив, коли здалека, від сторони Нещерова, гукнули два, один по одному, постріли; за хвилину — третій.

— Еге, комуна відзивається, — засміявся Кум, що весь час нишпорив коло свого японського карабінка. Його лице тепер прояснилося.

Кум був типом партизана-заводіяки. Він мало балакав і майже ніколи не забирав голосу на мітюжках, але як прийшло до діла, Кум показував, що вмів. Що він узяв на мушку зі свойого карабінка, то вже його було.

— Що Кум візьме на свойого зиза (він був косоокий), це вже не уйде, — жартували хлопці.

У тій хвилині від Дудуна прибіг зв’язковий і доніс, що большевицька розстрільна наближається до річки Стугни і може бутй; що в тій хвилі вже переходить її. По його розказам видно було, що большевики йдуть у напрямі на землянки, куди якраз випадає їх центр. Із того ми догадувалися, що облаву веде хтось із нещерівських комнезамів, який провідав про наше місце розташування. Зі слів зв’язкового виходило, що большевицька розстрільна не дуже довга, так що ліва партія зможе вдарити на її праве крило, тільки за розстрільною підступала слаба резерва.

Я не раз застановлявся над питанням, чому большевики, коли йдуть в облаву, то стрілянням у повітря неначе навмисне заповідають свій прихід. Ще літом було, коли виходили в Гощів, завсігди вистрілюють за дві-три верстви так, що, коли ми були попереджені про облаву, зараз знали, що комуна йде проти нас. Партизани об’яснили собі їх поступовання тим, що вони в облаву йшли по наказу вищих команд, а не бажаючи з нами стрінутися, хотіли нас стрілянням попередити. Вони були задоволені, коли пройшли лісом і нікого не стрінули.

Так було й тепер. Їхні постріли були для нас знаком, що облава таки вийде в Гощів. Чекісти слали, нічого було робить — червоноармійці мусіли виконати наказ. Та і тепер певно, що, коли б були дійшли до землянок наших, їх робота була би скінчена. Вони з тріумфом були б вернулися в Нещерів — і облаві кінець.

Зв’язковий віддалився. Над Стугною знову розляглися три постріли. Тим разом здавалося нам, наче стріляє хтось за поблизькими стогами сіна на нещерівському лузі.

Не було сумніву, що большевики підходять, ближче і серце вдарило живіше. Я ще раз оглянув замок кріса, налагодив набійницю і прикляк на одно коліно. Вся моя увага була прикута в тій хвилині до кущів по тому боці землянок, звідкіля мав явитися ворог.