Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

“Це Петрусь, мабуть, із кимсь з Обухова вертає”, — майнуло мені в голові.

Я успокоївся, але все-таки підвівся, оглянув, чи кріс набитий, положив набої біля себе і ждав. Кроки поволі стихали, віддалялися. То, видно, не був Петрусь, бо він був би зайшов у нашу землянку.

У цій хвилині долетів до мене гомін розмови — хтось балакав неначе при сусідній землянці. Голоси, однак, були чужі. Мене це зацікавило і дещо схвилювало. Хто вночі міг зайти чужий аж до нашого табору?

Я знову встав, узяв кріс і вийшов надвір. Але нікого не було видно.

Я догадався, що незнайомі гості зайшли до другої, т. зв. Дудунової, землянки, звідкіля чути було голосну розмову. Про що говорено, наразі трудно було розібрати, бо вхід до землянки був закритий.

Я пішов в цю сторону. Біля входу почув ізсередини чужий голос. Незнайомий чи незнайомі, які туди зайшли перед хвилиною, щось розповідали. Голосів наших хлопців не було чути, видко, вони слухали щось цікавого.

“Це, мабуть, післанці з Полтавщини від Неїжка”, — подумав я і хотів вертати вже до себе, та в цій хвилині долетів до мене зовсім виразно голос Колісника:

— Скільки ж їх прибуло?

— Дві сотні піхоти і тридцять кавалеристів, — відповідав незнайомий.

— Говорять, що ранком має прийти ще дві сотні піхоти, — додав хтось другий.

Голос того другого я пригадував собі, але де його чув, не міг нагадати. Ще хвилинку я надумувався, чи вернути у свою землянку, чи зайти до Дудунової, але цікавість перемогла. Я відхилив заслону і ввійшов досередини.

У землянці було страшенно гаряче. Біля розпаленої грубки сиділи два хлопці. Я пізнав їх. Один був брат Кума — Никифор, а другий його товариш, Андрій, обидва з Нещерова.

Перший з них, Никифор, парубчак не більш як вісімнадцяти літ, виглядав далеко старше. Його чорне волосся, чорні, густі й брови, що зрослися над осадою носа, робили його понад вік поважним. Великий простий ніс надавав йому серйозности. Другий, Андрій, на цілу голову вищий від свойого товариша, з гладким і чистим лицем, подобав (був подібний. — Ред. )на дівчину.

Я зайшов у землянку, присів на одному з мішків з картоплею та слухав новини. Вона була не дуже потішна. В Нещерів приїхали, як розказували хлопці, Никифор і Андрій, київські чекісти з відділом, зігнали селян до збірні й зажадали, щоб вони вказали їм місце, де живуть Гощівці, та ніхто зі селян, хоча й багато з них знало, де ми живемо та в якому місці наші землянки, чекістам ні словечка нічого не зрадив. Не помогли ні прохання, ні погрози чекістів, селяни все в одно говорили, що про нас нічого ніхто з них не знає. Чекісти розізлилися і сказали, що завтра ціле село, всі мужчини від двадцяти до п’ятдесяти років, забравши в руки,що в кого є — вили, сокири, ціпи, — підуть із ними в Гощів на облаву.

Хлопці, розповідаючи те, хвилювалися, але їхні очі не зраджували страху. В обох у руках були обрізи.

— Так як буть, панове, що повинні робити дядьки? — запитав укінці Никифор, звертаючись до нас усіх.

— Відмовитись буде, мабуть, неможливо. А якщо… Ну, звісно, що діло неприємне… В перепльот можна попасти, — почав Андрій, та

балачка йому не клеїлася. Він замовк і потупив очі в землю.

Вияснилося при тому, що кілька дядьків, наших симпатиків, вислало тих двох хлопців до нас, щоб про все звістити і щоб порадитися, що робити на випадок, як чекісти справді погонять усіх у ліс на облаву.

Справа була справді важна, і треба було конче її якось вирішити, зокрема треба було повідомити нещерівських дядьків, що ми зробимо: чи уступимо перед комуною, чи будемо відбиватися. В тім випадку треба було також дати їм вказівки, як вони повинні в часі облави поводитися.

Очевидно, що цього питання не можна було рішити за кілька хвилин. Треба було розважити, застановитися. Партизани в таких випадках звертали очі на Колісника. Кожний хотів послухати його думки, почути його слово.

Колісник сидів мовчки і не відзивався.

— Що ж ти на це, Трохиме? — звертаючись до Колісника, запитав Овсій. — Уступимо перед комуною чи привітаємо її у Гощові як слід?

Колісник флегматично потягнув рукою по вусах.

— Треба подумати…

— А знаєте, що цікавого забув сказати? — не даючи докінчити Колісникові, промовив Андрій. — 3 чекістами приїхав Антін.

— Який Антін? — відізвалося кілька голосів зразу.

— А який, а хіба ви не знаєте? Перетятий, той, що літом у вас у відділі був.

Партизани зацікавилися.

— Та франтом яким він вирядився! — розказував Андрій дальше. — Галіфе на ньому з лямпасом, і не пізнаєш. А йде як! Голову держить прямо, неначе гусарська коняка, й набік не гляне.

Андрій підняв голову, притиснув руки до штанів, наслідуючи Антона.

— І одежа на ньому, куди там! Капітан старорежимний! Серйозний такий, що куди! Тільки рило чудне. Коли глянеш на його вирячкуваті очі, на ніс, як кислий огірок, та на ті губи, що закотилися, неначе холяви, то хоч сядь і малюй його.

У землянці, залунав сміх і на адресу Антона, якого ми всі знали добре, посйпалися дотепи. Антін той був молодий паруб’яга, що літом плентався в нас у відділі. Ми тільки його для того держали, що мали з нього сто потіх. Уже із самої Антонової пики можна було щиро насміятися. Широкий, мов розрізаний від вуха до вуха, рот на великій баранячій голові й ненаситність у їдженні робили Антона до того смішною, а заразом і популярною фіґурою серед Гощівців, що не раз, навіть у найгірших хвилинах, ми насміялися до розпуку.

— Та тільки приїхали чекісти, — продовжив розказувати Никифор, — так Антін зараз запровадив їх до Кажана, найбагатшого господаря в Нещерові, і приказав йому наварити для чекістів (ну, і для себе, розуміється) вареників, курей, принести самогону. Вони, мабуть, ще дотепер десь там у Кажана пиячать. Я бачив їх кількох, так вони в дошку п’яні. А Антона всі червоноармійці комісарем величають. Він у них тепер шишка не мала; говорять, що стане обухівським комісарем.

— Та не може бути. Антін комісарем? От цікаво було б побачити його з червоною звіздою на лобі! — обізвався хтось із гурту.