Під завісу

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Якщо він впустить мене… — нерішуче перебив Гриць.

— Висловський мешкає разом із сестрою. — Штех не звернув уваги на Грицеве заперечення. — Неодружений і дітей не має. Вранці сестра базарює. Приблизно годину, під дев'ятої до десятої. Іноді виходить до парку чи їздить у місто. Нерегулярно.

— Але ж зранку директор на заводі.

— Я спостерігав за будинком три дні, — пояснив Штех. — Даю й тобі три. Вистачить. У неділю вибереш годину, коли сестра відлучиться, і зайдеш до помешкання.

— Я попрошу директора ознайомитися

з моєю рацпропозицією, — сказав Гриць. — Він робітників поважає, мусить впустити.

— Правильно. А ти — молодець!

— Пістолет при собі маєте? — запитав нараз Гриць.

— Маю.

— Дайте.

— Тримай. — Штех витягнув з внутрішньої кишені піджака офіцерського вальтера.

— Де вас знайти?

— Ніде, — відповів жорстко. — Явок не буде. Якщо вклепаєшся, виплутуйся сам. У крайньому разі треба пересидіти десь до холодів. Поки тут не вгомоняться. Тоді подзвониш отцю Йосипу, він скаже, що робити.

— Усе?

— Ні. В помешканні Висловського залишиш записку, — простягнув папірця. — Перепишеш друкованими літерами. — Штех відкинувся на спинку лавиці. Здається, він сказав усе. Хоча ні. Додав погрозливо: — І зваж. Ми не спускатимемо з тебе очей. Знаєш, що буває з тими, хто обманює нас?

— У мене в самого давно руки сверблять! — зловтішно посміхнувся Гриць. — Нехай пан функціонер не турбуються, цьому Висловському вже не ходити по землі.

У парку буйно цвіли жоржини. Стефанові Федоровичу завжди ставало трохи сумно, коли дивився на ці розкішні квіти. Вони були ознакою осені й віщували завмирання природи, а він полюбляв літо з його барвами. Взимку часто простуджувався й кашляв, сестра Зеня примушувала його надягати товсті ручного плетива светри, а йому подобалися вільного крою піджаки і яскраві краватки.

Сьогодні Висловський прокинувся пізно, коли сонце вже піднялося над деревами. Неділя, тож можна дозволити таку розкіш. Визирнув у вікно — стояв і милувався ще зовсім зеленими деревами, де вмостилася зграя галасливого птаства.

Рипнули двері, і до кімнати зазирнула Зеня.

— Зачини за мною, Стефане, — попросила. — Бо я поспішаю на базар.

Висловський знизав плечима: отак завжди, Зеня страшенно боїться злодіїв, на дверях у них два найкращих англійських замки, та Зеня наказала прилаштувати ще сталевого ланцюжка і, перш ніж впустити відвідувача, уважно оглядала його й навіть розпитувала — хто й для чого.

— Я зачиню, йди, — пообіцяв Стефан Федорович. Але Зеня все ще стовбичила в дверях, і Висловський здався. Щось буркочучи собі під ніс, почимчикував за сестрою до передпокою, клацнув обома замками й накинув ланцюжок — зрештою, яке йому діло до Зениних забаганок?

Висловський подивився у вікно. Побачив, як сестра перетнула вулицю й стала на автобусній зупинці.

Автобуси ходили нечасто, бувало, коли не викликав службової машини, він чекав хвилин по двадцять, але Зені завжди чомусь фортунило — і зараз

автобус підкотив, наче на замовлення.

Сестра, розштовхуючи пасажирів, одна з перших опинилася в автобусі.

Стефан Федорович спустився на перший поверх і сів за стіл. Сам був невисокого зросту, а полюбляв усе велике, масштабне, тому й стіл займав мало не чверть кабінету, коричневий, гарно полірований, із справжнього горіха.

Заглибився в роботу, писав і писав, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Стефан Федорович невдоволено відірвався від столу — і кого це біс приніс?

Дзвоник Пролунав ще раз, вимогливий і різкий. Висловський зітхнув і пішов відчиняти двері.

… Гриць Жмудь облюбував собі зручну позицію в парку навпроти директорового будинку: лавка під густими ясминовими кущами, тебе не видно, а ти бачиш усе, і, в разі потреби, продершись поміж ясминових заростей, можна непомітно вибратися на сусідню алею.

Особняк Висловського невеличкий, проте двоповерховий. По дві кімнати на поверсі, визначив Гриць. На першому ще кухня і комора.

Будиночок від вулиці відділяв низенький паркан, який можна було навіть перестрибнути. Від незамкнутої хвіртки до ґанку вела бетонована доріжка. Навколо котеджу крислаті яблуні.

Гриць бачив Висловського на балконі. Помітив, як вийшла його сестра з кошиком у руці, як проштовхалася в автобус. Сидів і ні про що не думав — просто підставив обличчя теплим ранішнім сонячним променям, і йому було спокійно й затишно.

Автобус рушив, і Гриць зиркнув на годинника. Тепер слід почекати чверть години, принаймні хвилин десять, щоб директорова сестра випадково не повернулася.

Почав автоматично рахувати секунди. Серце калатало приспішено. Гриць відчув, як запашіли щоки. Він приклав до них холодні долоні й трохи остудив. Потім намацав пістолет у внутрішній кишені й рушив до директорового будинку.

Біля ґанку зупинився на мить, не те що злякався, просто роззирнувся увсібіч, хоч ноги чомусь обважніли. Ще секунда — і повернув би назад під рятівну прохолоду ясминових кущів, та опанував себе й ступив на ґанок. Рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

Минула майже хвилина. Ніхто не відчиняв, і Грицеві нараз захотілося втекти. Відступив навіть від дверей, та згадав пронизливі очі людини з голим черепом і подзвонив ще раз. Мало не одразу почув за дверима швидкі кроки й переклав у ліву руку теку з паперами.

Клацнули замки, задзеленчав ланцюжок, і директор відчинив двері, знехтувавши сестриними порадами. Запитально втупився в юнака, що ніяково переступав з ноги на ногу, затиснувши під пахвою зав'язану шнурками дешевеньку картонну теку.

Висловський перебував у поганому настрої. Але юнак дивився на нього так прохально й збентежено, що він пом'якшав і запитав мало не доброзичливо:

— Ви в якій справі? Слухаю.

— Рацпропозиція в мене, — прохально мовив Гриць. — Хотів би з вами порадитись.