Під завісу
Шрифт:
— Наші?
— Вербицького поранено.
— Де він?
— З Ротачем.
— Куди поранений?
— У плече.
Бутурлак підвівся, подивився на луг.
— А ті двоє? — запитав. — Позаду йшли двоє, один з них, мабуть, Коршун… Певно, ще не встиг далеко втекти… — Він схопив кулемет, шкутильгаючи, побіг до рівчака.
Андрій кинувся за ним.
— Андрійку! — почув з подвір'я.
Озирнувся — Віра… Вже розвиднілося, й одразу впізнав дівчину.
—
— Куди ти?
— Коршун там… І Грицько з ним.
— Чекай, я з тобою.
Андрій побачив, як повз нього прослизнув Пилип. Біг, пояснюючи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом.
Андрій мимоволі зиркнув туди й помітив постать, котра вже мало не сховалася поміж дерев. Побачив, як Бутурлак упав на землю, застрочив з кулемета.
«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.
Андрій насварився на Віру кулаком, перестрибнув паркан і побіг до Бутурлака, та нараз від рівчака пролунали постріли, й Пилипко, який біг до лісу, змахнув руками й заточився.
Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.
— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?
Пилип підвівся, та одразу знову впав. Андрій підбіг до нього.
— Тебе поранили?
Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.
— Ні, але ж і ступити не можу.
— Підвернув… Це нічого…
— Як нічого? А Коршун?
— Вважаєш, то Коршун?
— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг, побачити, він вистрілив і сховався в лісі.
— Гриць? — Андрій відірвався від Пилипа, завважив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною збуджене дихання. Озирнувся й побачив Віру.
— Я ж казав тобі… — Постерігши, як зиркнула гнівно, осікся.
— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.
— А як же я?.. — почав, однак простягнув зброю. — На, бери…
— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.
— Куди? — кинувся за нею Андрій, та дівчина бігла, й коси били по спині.
У лісі застрочив кулемет.
Через кілька секунд коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна й переслідує його.
«Але ж, — подумав, — Коршун, напевно, тікатиме до боліт. Можливо, він разом з Грицем. Казали, що бандити відсиджуються там, десь на острівці. Отже, Коршун суне навпростець, за ним — Бутурлак, а ліс тут густий і заболочений… Швидко не побіжиш…»
— Віро! — гукнув. — Постривай!
Навіть не озирнулася.
Андрій наздогнав її вже на узліссі.
— Стривай, ми побіжимо туди, — потягнув
— Але ж Коршун побіг просто…
— Ми перетнемо йому дорогу.
— Ти впевнений?
Андрій не відповів: югнув поміж кущів на стежку, що в'юнилася узліссям. Біг, час від часу озираючись, і бачив збуджене, загострене Вірине обличчя. Точніше, не бачив, у лісі було ще темно, просто пам'ятав, якими великими й гнівними бувають її очі.
Стежка вивела їх до молодого сосняка. Вони обігнули його, піднялись на горбок, за яким починався листяний ліс, — тут росли берези, вільхи, осики, дуби, — все перемішалося, утворивши непролазні хащі. Дерева й кущі приступили впритул до стежки, і віти боляче шмагали їхні обличчя.
Андрій ледь притишив біг, вирішивши, що такий темп не під силу дівчині, та Віра одразу почала наступати йому на п'яти.
— Втомився? — запитала, і Андрій одразу наддав бігу, рівно дихаючи, і, здавалося, може бігти так скільки завгодно.
Лише один раз вони почули далекі постріли, Андрій зупинився, прислухався, та стрілянина стихла. Подумав: а якщо Бутурлак наздогнав Коршуна і всі їхні зусилля даремні?
Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…
Рвонув уперед так, що Віра відстала. Проте не поскаржилася, наздогнала, важко дихаючи. Та Андрій не пожалів її і не притишив бігу.
Потім вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшаником, поки нарешті не дісталися старого дубового гаю.
Андрій зупинився.
— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — Станеш за цим деревом. А я там… — Перебіг метрів за п'ятдесят.
Він прилип, як і дівчина, до шерехатого стовбура дуба. Краєм ока помітив Віру: стоїть, тримаючи напоготові карабін, — невже це її він бачив у золотому віночку?
Андрій не встиг пригадати, якою була тоді дівчина, бо почув хрустіння вітролому: людина йшла, не обираючи дороги, лізла напролом через підлісок.
Андрій зробив знак Вірі затаїтися, а сам, зігнувшись, перебіг трохи лівіше, куди мусив вийти чоловік.
Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.
Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, — червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.
Коли наблизився, Андрій дав чергу над його головою.
— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!
Виступив з-за дуба, дав ще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину. Нарешті впізнав і посміхнувся.