Під завісу
Шрифт:
— Маєте рацію, — погодився Штех, — та пан не враховує закордонної ситуації. Наймогутніша країна світу тепер — Сполучені Штати, і ми мусимо довести американцям, що Україна не хоче йти з більшовиками. Потрібні систематичні акції, щоб створити за кордоном громадську думку. Треба дати привід, за який могли б вхопитися наші прихильники в уряді Трумена. Тоді американці розмовлятимуть із совєтами зовсім по-іншому.
Отець Йосип подумав, що совєти чхати хотіли на всі ультиматуми, разом узяті. Вони розгромили гітлерівську
— Дрібні акції, що їх здійснюють наші боївки, виходячи з лісових схронів, уже не справляють враження. Необхідно вдатися до вагоміших, я б сказав, гучних операцій, які б мали широкий розголос. Коротше кажучи, святий Отче, треба скласти список найвідоміших діячів, котрі активно працюють на совєти, і знищити їх.
— Легко сказати! — знекровлені вузькі губи отця Йосипа скривилися чи то в посмішці, чи то в гримасі. — Де знайти виконавців? Наші явки розгромлені, кращих людей давно заарештовано, лишилися одиниці, на яких можемо звіритися.
— Проте мусять бути невдоволені. Слід встановлювати нові зв'язки.
— Може, пан вважає, що в держбезпеці сидять склавши руки?
— Сувора конспірація. Один тримає зв'язок тільки з ще одним — і все.
— Важко, ох, важко!
— Досить, святий отче, крутити хвостом. У служби безпеки руки довгі, і якщо потрапите на гачок до добродія Лебедя…
В очах у отця Йосипа замиготіли злі вогники.
— Якщо вельмишановний пан прибув сюди, щоб залякувати, він може одразу повертатися назад до Мюнхена. Ніхто не піде за ним.
— Але ж я потребую виконавців, людей надійних і фанатиків. Ви повинні знати свою паству…
— Добре, — перебив його отець Йосип, — я назву вам двох. І все.
— Лише двох? — розчаровано мовив Штех. — Я розраховував на більше.
— Я знаю ще декого, та пан, наскільки я зрозумів, потребує людей абсолютно надійних. Без забобонів і з твердою рукою…
— Здається, ви переконали мене, святий отче. Давайте ваших двох.
— Один — племінник курінного Коршуна. Знали такого?
— Чув. Коршун загинув десь на Волині.
— Племінникові вдалося врятуватися. Зараз працює на новому великому заводі.
— Що ви! — зрадів Штех. — Чудово! Мусить ліквідувати директора чи головного інженера.
Отець Йосип ствердно нахилив голову. Так, більшовицьких керівників слід знищувати.
— Ну а хто другий? — очікувально нахилився до егомосця Штех.
— Колишній сотник УПА Ярослав Доберчак. Влаштувався на залізниці. Товарознавцем бази.
— Підходить. — Штех закурив і жадібно затягнувся. — Попервах досить. Як з ними зв'язатися?
— Племінника Коршуна післязавтра чекайте в соборі святого Юра. Правий притвор, о четвертій пополудні.
Андрій в Пилипом постояли трохи біля пам'ятника Міцкевичу, милуючись гармонійністю і витонченістю його ліній, — романтичний пам'ятник романтичному поетові, перетнули вулицю й попрямували широкою алеєю, що вела до оперного театру.
— Ну а далі що? — нагадав про перервану розмову Пилип.
— Чую, секретар партбюро називає моє прізвище. Думаю — чому? А він: пропоную обрати комсоргом Шамрая, Сиджу й не знаю, що робити. Віриш не віриш, а розгубився. А він каже: підведись, Андрію, щоб усі комсомольці побачили тебе. Підводжусь, а в самого коліна тремтять. Стою й мовчу. Мені б відмовитись — чому раптом я? — а мовчу, наче погоджуюсь. Усі руки піднесли, тоді буцім пробудився, кажу, не чекав цього і не знаю, чи впораюся. А секретар: допоможемо… Ось так і обрали…
— Чому б і ні… — розсудливо мовив Пилип. — Чого не обрати? У школі комсоргом був, бойовою медаллю нагороджений.
— То в школі, а тут, знаєш, скільки комсомольців! Мало не кожен.
— Призвичаїшся.
— Але ж страшно. Всі на тебе дивляться, а прийде сесія» спробуй чогось не здати.
— Ти з усім впораєшся, — впевнено відповів Пилип, — я тебе знаю, все вивчиш, навіть те, чого не треба.
— Точно, мені хочеться вчитися, — нараз признався Андрій. — Дехто в хлопців на лекціях не дуже-то й слухає, а мені все цікаво. Все нове, не так, як у школі, — і, знаєш, аж дивно стає, наче мозок у тебе більшає і сам робишся розумнішим.
— Так, — погодився Пилип, та не зовсім упевнено. — А мені математика важко дається.
— Приходь у неділю до мене. Поки що програми в нас однакові, разом посидимо.
— Прийду… — зрадів Пилип. Раптом він зупинився, схопив Андрія за руку. — Бачиш? Невже Гриць?
Вони якраз перейшли трамвайну колію, яка вибігала з вузької вулиці й перетинала алею. Гуркочучи на рейках, підійшов старий трамвай, і люди, що юрмилися на зупинці, посунули до нього. До зупинки, приспішивши крок, підходив високий хлопець у блакитній сорочці із закоченими вище ліктів рукавами. На нього й вказував Андрієві Пилип.
Андрій не одразу вбагнув, чого хоче від нього Пилип. Хлопець у блакитній сорочці вже прилаштувався за літньою жінкою, яка протискувалась у трамвай, і тепер можна було побачити тільки його профіль.
— Гриць! — упізнав його також і Андрій. — Точно, Грицько!
Хлопець уже взявся за поручні, і трамвай рушив.
— Грицьку! — загорлав Андрій. Не почути його було неможливо, проте хлопець не озирнувся, стояв на приступці, притиснувшись грудьми до спини літньої жінки, а трамвай набирав швидкість.