Північна Одіссея
Шрифт:
Чекаючи, поки вода закипить, Месснер повернувся обличчям до вогню. Волога, що зібралася на його бороді й від дихання змерзлась у товстий крижаний наріст, почала відтавати. Крижинки падали на грубку і шипіли, обертаючись на пару. Аби швидше покінчити з цією справою, він відламував від бороди дрібні бурульки, і вони зі стуком падали на підлогу.
Скажений собачий гавкіт надворі не змусив його кинути це заняття. Він почув дике гарчання та виск чужих собак і людські голоси. У двері постукали.
— Заходьте! — крикнув Месснер приглушеним голосом, бо в цю саму мить відсмоктував льодяний
Двері відчинились, і за завісою пари він побачив чоловіка й жінку, що стояли на порозі.
— Увійдіть, — владно мовив він, — і зачиніть двері.
Крізь пару він ледь міг роздивитися прибулих. Лице жінки прикривала захисна пов'язка, а голова в неї була закутана хусткою, тож виднілися тільки чорні очі. Чоловік теж був темноокий, з чисто поголеним обличчям. Його губи ховалися під намерзлими вусами.
— Ми хотіли тільки спитати, чи немає тут поблизу іншої хатини, — мовив він, озираючи вбогу кімнату. — Ми думали, тут нікого немає.
— Це не моя хатина, — відповів Месснер. — Я сам знайшов її кілька хвилин тому. Заходьте, влаштовуйтесь. Місця тут досить, і свою грубку можете не ставити. Місця вистачить для всіх.
Вчувши його голос, жінка позирнула на нього з цікавістю.
— Роздягайся, — мовив її супутник. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді приготуємо щось попоїсти.
Месснер узяв рибу, що вже встигла відтанути, і пішов годувати собак. Йому довелося боронити їх од собак прибулих, і коли він повернувся до хижки, чоловік уже розвантажив нарти і приніс води. Кавник Месснера закипів. Він насипав туди кави, долив півкухля холодної води і зняв кавник з вогню. Потім поклав у короб відтавати кілька перепічок із кислого тіста й розігрів у каструлі боби, які зварив минулої ночі і весь ранок віз мороженими.
Прибравши з грубки свій посуд, аби новоприбулі могли приготувати собі їжу, він сів на згорнутий ліжник, біля скрині для провізії, що мала прислужитися замість стола. Під час «їжі він розмовляв із чоловіком про дорогу та про собак, а той схилився до грубки, щоб відтанув лід на вусах. Упоравшись із цією справою, незнайомець кинув згорнуту ковдру на одне з двох ліжок, що були У халупі.
— Ми будемо спати тут, — сказав він, — звичайно, якщо ви не обрали ие ліжко для себе. Адже ви прийшли сюди першим і маєте право вибору.
— Та ні, будь ласка, — відповів Месснер. — Як на мене, вони однакові.
Він улаштував собі постіль і сів на краю другого ліжка. Незнайомець поклав під ковдру замість подушки маленьку лікарську валізу.
— Ви лікар? — спитав Месснер.
— Так, — відповів той. — Проте, запевняю вас, я приїхав у Клондайк не заради практики.
Жінка клопоталася біля вечері, в той час як її супутник нарізав бекон і розтоплював грубку. В хатині було напівтемно, тьмяне світло соталося крізь мале віконце, затягнуте проолієним папером, і Джон Месснер не міг як слід роздивитися жінку. Та він і не намагався цього зробити. Певно, вона його не надто цікавила. Проте жінка весь час зацікавлено позирала у темний куток, де він сидів.
— Яке тут прекрасне життя, — у захваті мовив лікар, на мить припинивши гострити ніж об трубу грубки. — Що мені подобається — це боротьба за існування,
— Еге ж, температура тут справді реальна, — засміявся Месснер.
— А ви знаєте, скільки градусів? — спитав лікар. Месснер похитав головою.
— Ну, то я вам скажу. Сімдесят чотири нижче нуля [22] на спиртовому термометрі, що у мене в нартах.
— Отже, сто шість нижче точки замерзання. А чи не надто холодно для подорожі?
— Це просто самогубство, — авторитетно зауважив лікар. — Людина виснажує себе. Вона важко дихає, мороз заходить їй у самі легені й відморожує краї тканини. Людина починає кашляти сухим, болючим кашлем, відхаркуючи мертву тканину, і наступної весни вмирає від пневмонії, не здогадуючись, що є цьому причиною. Я залишуся тут на тиждень, якщо температура не підніметься хоча б до п'ятдесяти нижче нуля.
22
Сімдесят чотири нижче нуля — за Фаренгейтом (див. прим. 1).
— Послухай, Тесе, — мовив він по хвилі, — здається, кава вже давно закипіла.
Почувши ім'я жінки, Джон Месснер раптом насторожився. Він швидко глянув на неї, і на його обличчі майнув болісний вираз — примарна тінь давно похованої туги, що на мить пробудилася до життя. Та за мить він зусиллям волі відігнав цю примару. Його лице стало незворушним, як досі, але він усе ще був насторожі, шкодуючи, що морок заважає йому роздивитися лице жінки.
Спершу вона мимохіть кинулася знімати з вогню кавник, а після цього поглянула на Месснера. Але той уже встиг опанувати себе, і вона побачила спокійного чоловіка, що сидів на краю ліжка і бездумно дивився на свої мокасини. Та коли вона знову взялася до роботи, Месснер іще раз швидко глянув на неї, а вона, так само швидко озирнувшись, спіймала його погляд. Він одвів очі й подивився на лікаря, але посмішка, що на мить скривила його губи, ясно давала зрозуміти — він оцінив жіночу хитрість.
Жінка запалила свічку, яку дістала з продуктової скрині. Месснеру було досить один раз глянути на її лице при світлі. У тісній хижці можна розійтися хіба що на кілька кроків, тому наступної миті жінка вже стояла біля Месснера. Вона зумисне піднесла свічку впритул до його обличчя й дивилася на нього розширеними від страху очима. Вона впізнала його. Месснер спокійно всміхнувся їй у лице.
— Що ти там шукаєш, Тесе? — спитав лікар.
— Шпильки, — відповіла вона і, відступивши назад, стала порпатись у речовому мішку, що лежав на ковдрі.
Вони влаштували собі стіл зі своєї скрині й сіли на скриню Месснера, обличчям до нього. Він простягся на ліжку, щоб трохи спочити, і, підклавши руку під голову, повернувся на бік. У такій тісноті здавалося, що всі троє сидять за одним столом.
— Звідки ви приїхали? — спитав Месснер.
— Із Сан-Франциско, — відповів лікар. — Але я тут уже два роки.
— Я сам із Каліфорнії, — оголосив Месснер. Жінка звела на нього благальний погляд, але він посміхнувся і вів далі: