Північна Одіссея
Шрифт:
— Це неможливо. Ви кашляєте тим сухим, болючим кашлем, який так образно описав містер… м-м-м… Хейторн. Ви вже трохи застудили легені. А він лікар і розуміє це. Він не дозволить вам піти.
— То що ж ви збираєтеся робити? — знову спитала вона з напруженим спокоєм, що віщував спалах гніву.
Месснер дивився на неї майже по-батьківськи дбайливо, з усією глибиною співчуття й терпіння, яку тільки був здатний зобразити.
— Люба Терезо, я вже сказав, що не знаю. Я ще не думав про це.
— З вами збожеволіти можна! — вона скочила з місця, стискаючи руки у безсилому гніві. —
— Так, я був надзвичайно поступливим і люб'язним, — кивнув він у відповідь. — Певно, саме тому ви мене й покинули?
— Ви так змінилися! Цей жахливий спокій… Ви мене лякаєте! Я відчуваю, у вас на думці щось страшне. Робіть, що хочете, але, прошу, поводьтеся розважливо, не втрачайте глузду…
— Я не втрачав глузду, — перебив він, — відтоді, як ви пішли.
— Отже, ви змінилися на краще, — просто диво! Месснер усміхнувся на знак згоди.
— Поки я міркуватиму, як мені слід вчинити, ви зробіть ось що: скажіть містеру… м-м… Хейторну, хто я такий. Це зробить наше перебування у цьому місці більш… як це сказати… товариським.
— Навіщо ви погналися за мною до цієї жахливої країни? — раптом спитала вона.
— Не думайте, що я шукав вас, Терезо. Це випадковий збіг, що не має тішити ваше марнославство. Наша зустріч — просто жарт долі. Я порвав з університетським життям і мусив кудись поїхати. Чесно кажучи, я приїхав у Клондайк саме тому, що найменше сподівався зустріти вас тут.
Брязнула клямка, двері розчахнулися, й увійшов Хейторн з оберемком хмизу. Ледве вчувши його кроки, Тереза кинулася прибирати посуд. Хейторн знову вийшов по дрова.
— Чому ви не відрекомендували нас один одному? — поцікавився Месснер.
— Я скажу йому, — відповіла вона, струснувши головою. — Не думайте, що я вас боюся.
— Я ніколи не бачив, аби ви чогось надто боялися.
— Тож не злякаюся й сповіді, — мовила вона. Її голос і вираз обличчя трохи пом'якшали.
— Боюся, ваша сповідь буде просто облудним визискуванням, корисливим ошуканством, самозвеличенням за рахунок Господа.
— Не треба цих книжкових виразів, — вона невдоволено скривилась, але голос її звучав усе ніжніше. — Я не люблю змагатись у дотепності. До того ж, я не побоюся попросити у вас прощення.
— Мені нема за що вас прощати, Терезо. Як на те, я мушу вам подякувати. Так, спочатку я страждав; але потім мене, мов весняний світанок, осяяло прозріння — я зрозумів, що насправді я щасливий, дуже щасливий. Це було дивовижне відкриття.
— А що коли я повернуся до вас? — спитала вона.
— Для мене це був би неабиякий клопіт, — мовив він, позирнувши на неї з чудною посмішкою.
— Я ваша дружина. Адже ви не отримали розлучення.
— Так, справді, — замислено сказав він. — Якось не зважив на це. Але тепер владнаю цю справу, щойно повернуся.
Вона ступила до нього й поклала руку йому на плече.
— Я вам більш не потрібна, Джоне? — В її голосі бриніла ніжна турбота, дотик руки був легким і звабливим. — А якщо я скажу вам, що помилилась? Якщо скажу, що я дуже нещасна? Адже це справді так. Я справді зробила помилку.
Месснера охопив страх. Він відчував, що слабшає під ніжним дотиком її руки.
— Я повернуся до вас, Джоне. Повернуся сьогодні ж… зараз.
Наче в тяжкому сні, Месснер силкувався звільнитись з-під влади цієї руки. Йому здавалося, що він чує ніжну, дзвінку пісню Лорелеї [23] . Це було так, ніби десь далеко грали на роялі й мелодія владно проникала у його свідомість.
23
Пісня Лорелеї— створений німецьким поетом К. Брентано на початку XIX ст. образ прекрасної дівчини, заслухавшись чиєї пісні, судноплавці розбиваються об скелі.
Він скочив з місця, відштовхнув жінку, коли вона спробувала обійняти його, і відступив до дверей. Він не тямився від страху.
— Стережіться, я можу й забутись! — крикнув він.
— Я ж попереджала вас — не втрачайте глузду, — вона втішно засміялась і знову взялася мити посуд. — Ви нікому не потрібні. Я просто жартувала. Я щаслива з ним.
Але Месснер їй не повірив. Він пам'ятав її здатність міняти тактику. Так вона вчинила й зараз. Авжеж, вона просто хотіла скористатися з нього. Вона нещаслива з іншим. Вона розуміє, що помилилася. Ця думка тішила його самолюбство. Вона хоче повернутися до нього, але йому це зовсім не потрібно. Він мимохіть узявся за дверну клямку.
— Не треба тікати, — засміялася жінка. — Я вас не вкушу.
— А я й не тікаю, — по-дитячому огризнувся він, натягаючи рукавиці. — Просто збираюся по воду.
Він узяв порожні відра та каструлі й відчинив двері. Потім озирнувся до неї.
— Тож не забудьте сказати містеру… м-м-м… Хейторну, хто я такий.
Месснер розбив тонкий лід, що за годину затягнув ополонку, і наповнив відра. Але до хатини не поспішав. Лишивши відра на стежці, він швидко походжав туди й сюди, щоб не змерзнути, бо мороз обпікав тіло, наче вогнем. На той час, коли його похмуре чоло проясніло й на обличчі з'явився рішучий вираз, борода в нього геть побіліла від паморозі. Він виробив план дій, і його скуті морозом губи скривилися в посмішці. Він підняв відра з водою, що вже встигла вкритися льодом, і рушив до хижки.
Увійшовши, Месснер побачив, що його суперник стоїть біля грубки; у його поставі вчувалося щось ніякове, знічене. Месснер поставив відра на підлогу.
— Радий з вами познайомитися, Грехем Вомбл, — мовив він, з такою ґречністю, наче їх щойно представили один одному.
Той не простягнув руки. Вомбл тупцяв на місці, відчуваючи до Месснера ненависть, яку люди зазвичай відчувають До тих, кому заподіяли зло.
— Отже, це ви, — промовив Месснер з удаваним подивом. — Ну що ж… Бачите, я справді вельми радий з вами познайомитись. Мені було… м-м-м… цікаво знати, що знайшла у вас Тереза, — що її, так би мовити, зачепило. Ну-ну…