Північна Одіссея

Лондон Джек

— З Берклі. Знаєте таке місто?

Його співбесідник вочевидь зацікавився.

— Ви з Каліфорнійського університету?

— Так. Закінчив у вісімдесят шостому.

— Ні, я гадав, що ви один із викладачів, — пояснив лікар. — У вас є щось типове.

— Мені вельми прикро це чути, — усміхнувся у відповідь Месснер. — Я радніший був би скидатися на золотошукача або погонича собак.

— А по-моєму, він не більше схожий на професора, ніж ти на лікаря, — докинула жінка.

— Дякую, — мовив

Месснер. Потім звернувся до її супутника: — До речі, пане лікарю, дозвольте спитати ваше ім'я?

— Хейторн, — якщо ви згодні повірити мені на слово. Я покинув візитні картки разом із цивілізацією.

— Отже, це місіс Хейторн, — Месснер із посмішкою вклонився.

Вона кинула на нього погляд — уже не благальний, а гнівний.

Хейторн збирався спитати його прізвище. Він уже відкрив рота, щоб заговорити, але Месснер випередив його.

— Я оце подумав: може, ви, пане лікарю, зможете задовольнити мою цікавість? Два чи три роки тому в університетських колах стався скандал. Дружина одного з професорів… перепрошую, місіс Хейторн… утекла з якимсь лікарем із Сан-Франциско, ніяк не можу згадати його прізвище. Ви не чули про цю історію?

Хейторн кивнув.

— Свого часу ця історія наробила багато галасу. Його звали Вомбл, Грехем Вомбл. У нього була чудова практика. Я трохи знав його.

— Я просто хотів дізнатися, що з ними було далі? Може, ви щось знаєте? Вони зникли, наче й сліду не було.

— Так, він хитро замів сліди. — Хейторн прочистив горло. — Ходили чутки, що вони вирушили на торговій шхуні до Південних морів — і загинули під час тайфуну, чи щось таке.

— Ніколи такого не чув, — сказав Месснер. — А ви пам'ятаєте цю історію, місіс Хейторн?

— Чудово пам'ятаю, — відповіла жінка, і спокій у її голосі дивно контрастував із гнівним виразом обличчя. Вона відвернулася, щоб Хейторн не міг побачити її лице.

Її чоловік знову хотів спитати прізвище Месснера, але той повів далі:

— Цей лікар Вомбл… кажуть, він мав дуже привабливу зовнішність і… м-м-м… великий успіх у жінок.

— Ну, якщо й так, ця любовна пригода йому дорого обійшлася, — пробурмотів Хейторн.

— А жінка була справжньою відьмою, — принаймні я таке чув. У Берклі всі вважали, що вона влаштувала своєму чоловікові… ну… аж ніяк не райське життя.

— Я такого не чув, — відповів Хейторн. — У Сан-Франциско говорили цілком протилежне.

— Жінка-мучениця, так? Розіп'ята на хресті подружнього життя?

Лікар кивнув. У сірих очах Месснера не було ніякого виразу, крім легкої цікавості, коли він заговорив знову:

— Цього й слід було чекати, — дві сторони однієї медалі. Коли я жив у Берклі, то, звичайно, знав тільки одну сторону. Здається, ця жінка була в Сан-Франциско відомою особою.

— Налий мені кави, будь ласка, — мовив Хейторн.

Наповнюючи

його кухоль, жінка безтурботно розсміялася.

— Ви слебезуєте, наче дві баби-пліткарки, — дорікнула вона чоловікам.

— Але ж справді цікаво, — посміхнувся у відповідь Месснер і знову повернувся до лікаря. — А чоловік, мабуть, зажив не дуже гарної слави у Сан-Франциско?

— Навпаки, він був взірцем моралі, — вирвалося в Хейторна з дещо надмірним запалом. — Такий собі мізерний буквоїд, — бліда неміч, та й годі.

— А ви його знали?

— Жодного разу не бачив. Я в університетських колах не мав знайомств.

— Знову один бік медалі, — сказав Месснер, ніби розважливо обмірковуючи справу. — Може, й справді він був не надто гарний, — я маю на увазі зовнішність, — проте загалом не такий уже й поганий. Брав участь у студентських спортивних змаганнях. І взагалі мав деякі таланти. Колись написав різдвяну п'єсу, яку оцінили досить високо. До того ж, я чув, що його збиралися призначити деканом англійського факультету; але тут сталася вся ця історія, він подав у відставку і поїхав звідти. Здається, це згубило його кар'єру. Принаймні у нашому товаристві вважали, що від такого удару йому не отямитись. Певно, він дуже любив свою дружину.

Хейторн допив каву, промимрив щось байдужим тоном і запалив люльку.

— Щастя, що в них не було дітей, — продовжував Месснер.

Але Хейторн, позирнувши на грубку, одягнув шапку і рукавиці.

— Піду по дрова, — сказав він. — А тоді можна буде зняти мокасини та відпочити.

Двері за ним зачинилися. Довго панувала тиша. Месснер лежав у тій самій позі. Жінка, сидячи на скрині, дивилася на нього.

— Що ви збираєтеся робити? — різко спитала вона. Месснер поглянув на неї з лінивою байдужістю.

— А що, по-вашому, мені слід робити? Сподіваюся, не влаштовувати сцену? Бачите, я втомився з дороги, а це ліжко вельми зручне.

Жінка в німому гніві закусила губу.

— Але ж… — гаряче почала вона і, стиснувши руки, затнулася.

— Сподіваюся, ви не хочете, щоб я убив містера… м-м-м… Хейторна? — мовив він сумирно, майже благально. — Це було б дуже прикро, і, запевняю вас, у цьому немає необхідності.

— Але ж ви мусите щось зробити! — закричала вона.

— Навпаки, цілком імовірно, що мені не доведеться нічого робити.

— Ви залишитеся тут? Він кивнув.

Жінка у розпачі озирнула хатину й постіль, улаштовану на іншому ліжку.

— Скоро ніч. Ви не можете тут лишитись. Не можете! Чуєте, це просто неможливо!

— Та ні, чого ж. Дозвольте вам нагадати, що я першим знайшов цю хатину, і ви — мої гості.

Вона знов обвела очима кімнату і з жахом зупинила погляд на іншому ліжку.

— Тоді підемо ми, — рішуче заявила вона.