Північна Одіссея

Лондон Джек

Він нічого не аналізував наперед. Просто знав, що мусить виграти цей поєдинок. Іншого результату бути не могло. Бо за ним стояли потужні сили, які додавали йому впевненості у своїй правоті і про існування яких публіка в цьому залі й гадки не мала. Денні Ворд бився за гроші і за те легке й красиве життя, яке вони забезпечували. Але те, за що бився Рівера, пекло йому мозок. То були страхітливі палаючі видіння, які проходили перед його широко розкритими очима, коли він сидів у кутку, і які він бачив так чітко, наче знову їх проживав.

Він бачив білі стіни фабрик у Ріо-Бланко, що працювали на енергії водяних млинів. Бачив шість тисяч робітників, схудлих від голоду та блідих, семи- і восьмирічних

дітлахів, що відробляли довжелезні зміни за жалюгідні десять центів на день. Бачив подібних до живих трупів робітників із головами, як^черепи скелетів. Ці люди працювали у фарбувальнях. Йому пригадалося, як батько називав ці фарбувальні «камерами для самогубць», бо рік роботи в них означав вірну смерть. Він бачив маленьке подвір'ячко, бачив матір, яка куховарила та ішачила по господарству, але все ж знаходила час приголубити його. А ще йому ввижався батько — кремезний, широкогрудий, щедро-великодушний до всіх. Батько любив людей і мав таке велике добре серце, що любові в ньому вистачало і для дружини, і для маленьких «мучачо», що бавилися в закуточку подвір'я. У ті часи його ще не називали Філіпе Рівера. Прізвище його було Фернандес, як і в батька та матері. А звали вони його Хуан. Пізніше він сам змінив ім'я та прізвище, бо виявив, що прізвище Фернандес дуже не подобається префектам поліції, політичним лідерам і селянам.

Великий, добродушний Хоакін Фернандес! Значне місце посідав він у видіннях Рівери. У ті часи він ще нічого не розумів, але зараз, пригадуючи минуле, розумів усе. Ось йому пригадується, як батько набирає шрифти в маленькій друкарні або щось подовгу знервовано пише на захаращеному столі. Пригадуються ті дивні вечори, коли до них таємно пробиралися робітники, крадучись у темряві, наче якісь зловмисники. Вони довго — годинами — про щось говорили з його батьком, а він, ще маленький хлопчик, не спав і слухав.

Раптом звідкілясь, наче здалеку, до нього долинув голос Спайдера Хагерті:

— Дивись, не дай себе збити на самому початку. Це Келлі так сказав. Отримаєш стусанів, зате грошенят заробиш.

Минуло десять хвилин, а Рівера і досі сидів у своєму кутку. Денні ніде не було видно. Вочевидь, він вирішив витиснути зі свого трюку максимум можливого.

І знову пекучі спогади попливли перед очима Рівери. То був страйк, вірніше — локаут, бо робітники Ріо-Бланко вирішили допомогти своїм страйкуючим братам у місті Пуебла. Почався голод, довелося ходити в гори по ягоди, корінці та трави, які вони їли, а потім страждали від сильних болів у животі. Аж ось — кошмар: пустище перед фабричною крамницею; тисячі виснажених голодом робітників; генерал Розаліо Мартінес та солдати Порфіріо Діаса, їхні гвинтівки, що плюються смертоносним свинцем; здавалося, вони ніколи не припинять плюватися, топлячи в крові вимоги робітників та кривди, яких вони зазнали. А та моторошна ніч! Рівері пригадалися вози-платформи, доверху забиті тілами загиблих. Ці вози відправляли до Вера Крус, щоб трупи скормити акулам у затоці. Він повзав по слизьких від крові тілах, шукаючи батька й матір. І таки знайшов — голих і скалічених. Особливо йому запам'яталася мати: з купи стирчала лише її голова, а тіло було придавлене страшною вагою десятків мертвих тіл. Тут знову торохнули гвинтівки солдатів Порфіріо Діаса, він зіскочив на землю і втік, ховаючись і петляючи, наче гнаний гірський койот.

До його вух долинуло оглушливе ревіння, подібне до розбурханого моря, і він побачив Денні Ворда, який ішов до рингу центральним проходом. За ним поспішала свита з тренерів та секундантів. Публіка шаленіла, вітаючи народного улюбленця, який неодмінно мав перемогти. Його ім'я було у всіх на вустах. Усі були за нього. Усі підтримували його. Навіть помічники Рівери — і ті відчули щось дуже схоже на радість, коли

Денш елегантно пригнувся і прослизнув під канатами на ринг. Його щоки безперервно розтягувалися в посмішках, а коли він посміхався, то посміхалася кожна риса його обличчя — навіть зморшки під очима й самі очі. Світ не бачив такого добродушного боксера. Його обличчя було подібне до безперервної мінливої реклами доброзичливості і товариськості. Схоже, він усіх тут знав. Денні жартував і посміхався, вітаючи своїх друзів потойбіч канатів. Ті, що сиділи поодаль, були не в змозі стримати своїх почуттів і гучно верещали: «Денні! О Денні!» Ця радісна демонстрація всенародної любові тривала цілих п'ять хвилин.

Ріверу ніхто не помічав. Для публіки він просто перестав існувати. Над ним схилилося обрюзгле обличчя Спайдера Хагерті.

— Не бійся, — попередив він. — І не забувай вказівок. Треба вистояти якомога довше. Не дай себе збити. Якщо ти впадеш, ми маємо вказівку відлупцювати тебе в роздягальні. Второпав? Просто бийся — і все.

Зал почав аплодувати. То Денні йшов до мексиканця через ринг. Потім він нахилився, взяв обома руками праву руку Рівери і з імпульсивною сердечністю потиснув її. Його розтягнуте в посмішці обличчя опинилося на відстані кількох дюймів від обличчя суперника. Публіка несамовито верещала, схвалюючи такий прояв шляхетного спортивного духу з боку Денні, бо той тепло, наче брата, вітав свого супротивника. Вуста Денні зворухнулися, і глядачі, тлумачачи нечутні слова як доброзичливе висловлення поваги, знову заверещали від захвату. Один лише Рівера почув гидоту, яку сказав йому Денні.

— Ах ти ж мексиканське пацюченя! — прошипів народний улюбленець крізь розтягнуті у посмішці губи. — Зараз я покажу тобі, де раки зимують!

Та Рівера навіть не поворухнувся. І не підвівся. Свою ненависть він висловив поглядом.

— Устань, собако! — заволав ззаду якийсь чоловік, що сидів неподалік канатів.

Натовп зашипів і заулюлюкав через таку явно неспортивну поведінку, але мексиканець і далі сидів непорушно. Коли Денні пішов назад у свій куток рингу, зал вибухнув новою хвилею аплодисментів.

Денні роздягнувся — і почулися захоплені «охи» та «ахи». Тіло його було бездоганне. Воно було втіленням фізичного здоров'я, стрімкості та сили. Шкіра була білою, як у жінки, і так само гладенькою. У ньому поєднувалися граціозна краса, гнучкість і міць. Денні довів це в десятках виграних боїв. Його фотографіями рябіли всі журнали з фізичної культури.

Коли ж Спайдер Хагерті стягнув через голову Рівери светр, по залу прокотився стогін співчуття. Мабуть, через засмаглу шкіру його тіло виглядало аж надто худорлявим.

Так, він мав мускулатуру, але вона не була такою рельєфною, як у суперника. Чого публіка не помітила, так це його широких грудей. Вона не могла також оцінити міцність волокон його плоті, вибухову реакцію клітин його м'язів та розгалуженість нервів, які зв'язували кожну частинку його тіла в цілісну і бездоганну бойову машину. Глядачі тільки й бачили, що брунатношкірого юнака вісімнадцяти років, з тілом, схожим на хлопчаче. А Денні виглядав інакше. Він був чоловіком двадцяти чотирьох років і тіло мав, як у дорослого чоловіка. Контраст став іще більшим, коли вони стали разом у центрі рингу, отримуючи останні настанови рефері.

Рівера помітив Робертса, який сидів відразу ж за газетярами. Він був іще більше під мухою, аніж зазвичай, і тому говорив іще повільніше, ніж завжди.

— Ріверо, розслабся і не хвилюйся, — сказав Робертс, розтягуючи слова. — Не бійся, Денні тебе не вб'є. Він кинеться на тебе з першим же ударом гонга, але ти не дай йому ошелешити тебе. Просто відбивайся і входь у клінч. Він не зможе пробити твій захист, ясно? Лишень уяви собі, що це Денні лупцює тебе в тренувальному залі.