Пастка для різника
Шрифт:
Большаков рішучою й дужою рукою стис Якову зап’ястя та повільно відвів його скручені у пароксизмі ненависті пальці подалі від свого обличчя.
– Ша! Яшо, не роби дурниць!
– Відповідай! – плювався слиною Яків. – Та гнида поліційна навмисне підіслала тебе до мене, щоб я нарешті погодився!
– Та ніхто нікого не підсилав! – не витримав і собі визвірився Большаков. І саме така, незвична для його поведінки, реакція подіяла на Якова краще за вдаваний спокій.
Він прокашлявся, пирхнув, як пес, що вхопив гарячого, а тоді безвільно
– Як таке може бути?
– А хто йому указ? – Большаков охолов так само швидко, як і спалахнув. – Він вирішив, що нічого незрозумілого у справі немає, убивцю вже ув’язнено, за кілька тижнів – суд.
– Але ж знаряддя вбивства… мотив… Невже у нього не виникло запитань, сумнівів?
– Ех, Яшо, – Большаков скривився, – мало ти ще стикався з поліційною роботою. Та в нас половину справ так закривають. І повір – набагато більш заплутаних. А тут усе так гарно розкладено, що й вигадувати нічого не довелося. Любовний конфлікт і вбивство в нападі ревнощів…
Яків мовчки підсунув стільця впритул до розчиненого вікна, крізь яке до кімнати вливалися сутінки, і сів так важко, немовби воднораз постарів на тридцять років.
– Я не підпишуся під висновком медичного експерта. Без нього Мерлінський не наважиться закрити справу.
Він із надією глипнув на Большакова, але все зрозумів з його кислого вигляду.
– Яшо, ми ж із тобою – експериментальні. Нами запросто можна знехтувати, як це робили роки й роки до цього. Мерлінський – фахівець у своїй справі.
– Фахівець… – із ненавистю просичав Яків. – Якби моя воля, я б таких фахівців…
Звідкілясь із першого поверху долинув брязкіт, а тоді дзвінкий регіт Йоськи. Життя вирувало поряд, простягни руку – і торкнешся. Зовсім близько сміялися, любили, співали, насолоджувалися весною, теплом і життям… І це так не в’язалося з вихором, що збурив усе нутро Якова. Невже покидьки, вбивці, уся людська погань існує для врівноваження кількості добра у світі? Невже не може бути так, аби вся ця гидь просто зникла?
– Архипе, – нарешті подав він голос, – я мушу сам до всього докопатися.
2
– Пропустіть, кому сказано! – гарикнув поліціянт, і натовп умить розступився, загомонівши голосніше. Хтось тицяв у Якова пальцями, та йому зараз було байдуже.
Він застиг, не знаючи, куди кинутися спочатку – до захололого вже трупа чи до скривавленого Миколашки. Груди хлопця рівномірно здіймались і опускалися, проте очі залишалися заплющені, тож здалеку Миколашку можна було легко сприйняти за ще одну жертву, якби не кайданки (Хто ж заковуватиме неживого?). Раптом щось клацнуло в голові Якова, і він шарпнувся до підлітка.
– Куди? – зненацька виріс на його шляху один із вартових, і Яків із розгону ледь не заїхав носом у міцне плече. – Куди преш?
Потрібна відповідь знайшлась одразу:
– Яків Ровнєр! Експерт від медицини при поліційній управі!
– Хто? –
– Тобі ж пояснили, – біля Якова вигулькнув його вранішній знайомець, – від медицини! Вчора лише пан поліцмейстер наказ підписали. Панові Ровнєру всіляко сприяти, перепон не чинити, накази, котрі стосуватимуться справ, виконувати!
Яків не став дослуховувати перелік власних преференцій, а, вужем прослизнувши повз поліціянта, схилився над Миколашкою.
– Живий він, пане дохторе, – почулося з-за спини. – Як кайданки одягали, то моргав і бурмотав щось.
Не озиваючись, Яків підняв Миколашці повіки – і бліде обличчя із закоченими білками набуло зловісного вигляду. Кілька ляпасів по щоках нічого не змінили, і навіть коли Яків болюче притис хлопцеві пальці до недогризка олівця, тіло не подало жодних ознак життя.
– Та шо йому, убивцеві клятому, станецця?! – цьвохнуло десь у юрбі. Натовп схвально загув, захвилювався, кілька разів хлюпнувши об хвилерізи поліціянтів.
– Нічого поки не торкатись, – Яків нарешті погамував дрож у голосі й роззирнувся навколо. – Хто за головного?
– Я, пане докторе! – до Якова приступив опецькуватий поліціянт.
– Я проситиму вас нічого тут не чіпати до прибуття фотомайстра.
– Фотомайстра? – опецькуватий витріщився на Якова, наче той замість оглядати тіло раптом пішов навприсядки. – Це ж іще навіщо?
– Це також розпорядження пана поліцмейстера.
Опецькуватий лише зачудовано гмикнув, провів п’ятірнею по вусах і махнув рукою, що, певно, мало означати згоду. Принаймні жодних заперечень від нього не пролунало.
Намагаючись не наступити ненароком на якийсь важливий слід, Яків наблизився до трупа. Обережно відгорнув волосся з обличчя й ужахнувся блідій, аж синюватій, шкірі на тонкій вилиці.
– Горло, падлюка, перетяв, – хекнув опецькуватий.
Яків обстежив край моторошної рани, а потому застиглу лівицю. Праву руку, підвернуту під тіло, обдивитися не зміг: не хотів зрушувати труп із місця до його фотофіксації. Фото могли допомогти виявити деталі, які полегшать слідство.
У серце встромилася шпичка. А що тут полегшувати, коли вбивця – оно він? Яків знову зиркнув на Миколашку. В голові не вкладалося, що підліток, який нещодавно солов’єм заливався про близьке весілля… Стривай! Яків смикнувся, ніби хапнув рукою приску, тоді підскочив до Миколашки й витягнув із його застиглих пальців фотокартку.
Так, це була саме та світлина із візитівкою «Фотографії Юргілевича», на котрій Яків уже мав нагоду бачити Миколашчину пасію.
– Ні, ні, тільки не це… – Не зважаючи на будь-які сліди, він метнувся до тіла, упав навколішки, безнадійно забруднивши коліна, й обіруч підняв голову нещасної, боячись угледіти знайоме обличчя. Потрібно було докласти зусиль, аби зрозуміти, що красуня з фотокартки й ось ця зламана лялька – одна й та сама дівчина, проте дива не сталося: поряд із непритомним Миколашкою лежало тіло його коханої.