Пастка для різника
Шрифт:
Проте навіть страшне водопілля не змило радості від появи нового сонця, а водночас – нового життя. Похмурі пророцтва ветхих стариганів випаровувалися під жаркими променями, котрі не на жарт узялися за генеральне весняне прибирання й разом із двірниками вимітали з міста останні спогади про зиму.
Зусібіч чути перестук молотків і сокир, усюди підправляють перехняблені за зиму паркани, підмальовують обсохлі стіни хат і будинків, спочатку несміло, а тоді все ширше відчиняють вікна, впускаючи до знуджених за свіжим повітрям кімнат подих весни. Замайоріли фіранки, першими квітами прикрашаючи ще не надто кольорові вулиці, й навіть люди розквітли, майже в один день
Від часу посиденьок за шампанським спливло вісім днів, а Якову так і не вдалося зустрітися із поліцмейстером. Пан Мерлінський то був у від’їзді, то вирушав до магістрату, то затримувався на прийомі. Добре, що хоча би Плейшнер оклигав достатньо, щоб виконувати свої обов’язки в лікарні й дати Якову час гратись із поліцмейстером у піжмурки.
Щоразу, як Яків з’являвся в управі, аби зловити чергового облизня, Архип зустрічав його благальним поглядом:
– Ти ж не забув про нашу розмову?
Зрештою Яків уже просто відмахувався від приятеля, украй роздратований тим, що час, відпущений йому на господарювання в лікарні, невпинно збігає, а він так до пуття й не розуміє, чого хоче від нього поліція.
– Ти не гарячкуй, – заспокоював його Большаков. – Чи ж тобі невідомо, як у нашій державі справи робляться. Від слів до діла повинно трохи часу минути та якась цидулка із гербовою печаткою проскочити…
Яків зітхнув, узяв запропоновану склянку з чаєм і вийшов на ґанок, аби хоч чарівна погода покращила спаскуджений настрій.
Не встигли приятелі відсьорбнути й кількох ковтків, як з-за рогу вигулькнув екіпаж і Архип вражено витріщив очі:
– Якове, у тебе сьогодні часом не іменини?
– Чого б це?
– Бо он тобі подарунок везуть, – він мотнув головою в бік екіпажа.
Яків різко обернувся й застиг від здивування – екіпаж поліцмейстера! Він заметушився, розхлюпав чай, тицьнув склянку до рук Большакову й наготувався стояти до останнього, але доп’ясти свого.
Високий худорлявий чолов’яга, по-військовому карбуючи крок, наблизився до ґанку.
– А-а, пане Ровнєр, якщо не помиляюся?!
– Добрий день, пане поліцмейстере! Ви маєте рацію. Тимчасово виконую обов…
– Знаю, знаю, – перервав його Мерлінський і злегка потис простягнуту руку, – пан Штофф мені вас так детально описав у листі, що ми з вами вже заочно знайомі.
За сивими вусами не можна було вгадати, чи всміхається поліцмейстер, чи то тільки здається через густі зморшки біля примружених очей. Якову подумалось, що якби на вустах цього чоловіка зараз і бриніла усмішка, вона була б аж ніяк не приязною. Ще з дитинства Яків недолюблював людей, із виразу обличчя яких неможливо визначити, чи кепкують вони з тебе, а чи щиро тобі всміхаються. А тут ще й ці вуса. Яків мимоволі скривився, наче надкусив кисле яблуко.
Поліцмейстер піднявся сходами й відчинив перед Яковом двері:
– Прошу, пане Ровнєр. Ви вже вкотре не можете зустріти мене на місці, але, даруйте, – така служба.
Яків пробурмотів щось на зразок: «так-так, я все розумію» (поліцмейстерове вибачення, як і його несправжня усмішка, здавалося фальшивим) і прошмигнув у прочинені двері.
Мерлінський неквапом, як і годилося людині його чину, пройшов до управи, скинув шинель і ретельно обсмикнув мундир. Яків ніяково тупцяв у кутку – увесь його бойовий запал і рішучість зникли, тож зараз він почувався, немов школяр на відповідальному екзамені в суворого викладача. Пам’ять послужливо вималювала університетський іспит із філософії, і Яків нарешті збагнув, кого ж нагадує йому Мерлінський, –
Поліцмейстер Мерлінський мав суперечливу славу. У місті про нього говорили різне, причому всім чуткам можна було вірити. Подейкували, що він не гребує хабарами, проте справу свою знає чудово й тримає управу в шорах. Дехто кривився, вважаючи його не надто метикованим служакою та звинувачуючи в його особі всю проскурівську поліцію в некомпетентності та непрофесійності.
Яків, котрий до цього стикався із поліцією лише в особі Большакова, ще до зустрічі вирішив підступити до Мерлінського неупереджено. Та наразі перше враження вже склалося: Мнішека студенти не любили, а підсвідомість не просто так витягла з глибин пам’яті його не надто приємний образ.
– Прошу за мною, – поліцмейстер розчахнув двері до кабінету. – А ви, Архипе, принесіть мені справу міщанки Зелінської.
– Буде зроблено, вашбродь.
– Заходьте, пане Ровнєр. Присідайте та почувайтеся вільно, ви ж не на допит до мене прибули.
З’явився Большаков із пухкою текою.
– Дякую, Архипе, – Мерлінський заходився протирати пенсне. – Зроби нам ще по чашці чаю й можеш повертатися до роботи.
– Миттю, вашбродь, – Большаков перехопив погляд Якова та зробив великі очі, нагадуючи товаришеві про обіцяну розмову. Яків ледь помітно кивнув у відповідь, сподіваючись, що їхня пантоміма пройде повз увагу господаря кабінету.
За Большаковим зачинилися двері, й поліцмейстер розкрив теку.
– Отже, пане Ровнєр, я відразу почну із прикладу, заочно знаючи вас як людину кмітливу. І ви, упевнений, без зайвих розмов зрозумієте, що нам потрібно.
Яків хитнув головою у відповідь і нашорошив вуха.
– Отже, двадцятого січня сього року від міщанина Зелінського Миколи Йосиповича надійшла заява до поліції, що його дружина Зелінська, у дівоцтві Скальска, Юзефа Сигизмундівна наклала на себе руки, простіше кажучи повісилася. Зі слів того самого Зелінського, він, повернувшись додому пізно ввечері двадцятого січня, знайшов свою дружину в коморі – у петлі й уже без ознак життя. Не бажаючи залишати рідну людину в такому стані, перш ніж бігти до поліції, чиркнув по мотузці ножем, ну, себто зняв покійницю.
Поліцмейстер почекав, доки Архип внесе до кабінету тацю з чаєм, відсьорбнув із чашки та продовжив.
– Лише потім – і після того, як прилаштував покійницю на столі в кімнаті – Зелінський з’явився у поліції, де побивався й у сльозах заламував руки, оплакуючи передчасну смерть коханої дружини. Пристав, призначений на цю справу, на місці події виявив, серед іншого, наявність на голові небіжчиці місця сильного забою, проте не надав цьому належного значення, адже міщанин Зелінський стверджував, що під час знімання тіла небіжчиці не втримав оне, воно випало з його рук і, позаяк усе відбувалося в комірчині, вдарилося головою об діжку. Пристав ретельно дослідив місце злочину й, окрім численних слідів чобіт міщанина Зелінського, зроблених, коли той метушився невеличкою кімнаткою, справді помітив на діжці кров і волосся жертви. Тому справу було закрито за висновком «самогубство». Та, як ви можете здогадатися, згодом її довелося дістати з архіву, – поліцмейстер хитро поглянув на Якова з-понад пенсне. За його сивими вусами знову не можна було зрозуміти, чи він усміхається, чи навіть не натякає на веселощі.