Пастка для різника

Даценко Юрій

– Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!

– Фотографія! – Яків нарешті виклав свій козир.

Якусь мить поліцмейстер вибудовував логічний ланцюжок:

– Стривайте-стривайте, пане Ровнєр… Ви хочете сказати…

– Що тіло можна фотографувати, щойно поліція потрапляє на місце злочину! Причому дуже детально, щоб за фотокартками надалі відтворювати загальну картину!

– І ви стверджуєте, що за фотокарткою змогли б визначити причину смерті?

– Це набагато важче, аніж після огляду безпосередньо

тіла, але зі значною долею вірогідності – так!

– Скажіть на милість… – захоплено промовив Мерлінський.

– Звісно, в такому разі зростає ймовірність помилки, але, погодьтеся, звучить заманливо!

– Більш ніж. Але ж хто візьметься…

– Далеко ходити не знадобиться, адже спеціаліст, – Яків дістав із внутрішньої кишені піджака фотокартку та показав її поліцмейстерові, – перебуває у цьому самому приміщенні.

Свілина була тією самою роботою Большакова, що так сподобалася Якову, – із зображенням старого єврея-візника. Мерлінський прискіпливо роздивлявся зображення.

– Зізнаюся, пане Ровнєр, я не надто тонкий поціновувач мистецтва.

– А цього й не треба. Просто погляньте, як добре видно на фото риси обличчя. Узагалі оцініть чіткість роботи.

– Так, справді.

– А тепер уявіть, що ми маємо такі самі чіткі й детальні знімки з місця вбивства!

– І ви говорите, що фотомайстер зараз десь поруч? – поліцмейстер глипнув на Якова з легкою недовірою.

– Навіть більше, я не помилюся, коли скажу, що ця людина зараз нервово гризе нігті за дверима.

– Большаков?

– Саме так! – Яків кивнув. – Повірте, пане Мерлінський, його талантом і бажанням працювати варто скористатися! І ви самі погодилися, що мої аргументи переконливі.

– Так, ви маєте рацію, пане Ровнєр, – поліцмейстер силувано кивнув. – Думаю, ми могли б дати Большакову змогу виявити себе з такого боку.

– Саме про це я й хотів вас просити, – Яків підвівся та прочинив двері.

– Заходьте, Архипе, – почулося з кабінету, і Большаков одразу ж злякано сховав голову в плечі. Яків же заспокійливо підморгнув приятелеві.

– Пане поліцмейстер.

– Пан Ровнєр щойно переконав мене, що ваші таланти можуть стати нам у нагоді.

Большаков смикнувся, немов щойно почув, що йому залишили у спадок як мінімум титул із родовим маєтком на додачу.

– Тож я даю свою згоду на використання фотографії в найближчій справі, де це видасться доцільним.

– Пане Мерлінський, я доведу, що моя робота буде потрібною та доцільною.

– Зі свого боку можу поки що гарантувати, Архипе, що всі ваші витрати буде відшкодовано.

– Щиро дякую, вашбродь! – Большаков кулею вилетів з кабінету й гучно захряснув двері.

За кілька хвилин Яків уже стояв на ґанку, насолоджуючись свіжим повітрям.

7

Надвечір того самого дня Большаков затягнув Якова до

ресторації, безугаву торочачи, що просто мусить віддячити приятелеві за послугу. Проте довго висидіти у просякнутій тютюновим димом і наповненій гамором залі Яків не зміг і вже за півгодини втік з Архипом надвір, у напоєне леготом надвечір’я. Вони неквапом простували людними вулицями, підставляючи обличчя легеньким доторкам халамидника-вітерцю, що десь над Заріччям нахапався запахів диму, мокрої землі та первоцвітів.

«На луках понад Бугом, певно, уже жовто від кульбаби, – подумав Яків. – Та за роботою н'iколи не те що до річки вибратися, а й просто пройтися містом».

– Сьогодні можна, – наче читаючи другові помисли, обізвався Большаков і приклався до пляшки з вином. – Сьогодні ти зробив велику справу!

– Нічого я ще не зробив. Тільки й того, що Мерлінського нарешті виловив.

– Погляньте на нього! Ти не просто його виловив, ти з ним розмовляв, і він тебе слухав! А це ого-го! Він же знаєш як на нижчих за статусом дивиться? Як на вошей. А ти тепер неабихто, ти – ек… – він гикнув і перехрестив рота, – експерт від медицини!

– Поки що це сама назва. Хтозна, як усе обернеться, коли дійде до діла.

– Та було б діло! – Большаков потряс кулаками, розхлюпуючи вино. – Ось тоді ми себе покажемо!

– Ага, наче Шерлок Голмс і доктор Ватсон, – гмикнув Яків.

– А це що за двоє?

– Вигадка одного талановитого англійця. Не зважай.

– Ет, байдуже, – Большаков голосно ковтнув із пляшки й запропонував її Якову, але той відмовився. – Але в тебе й сталеві нерви. Як ти з отим солдафоном балакав!

– Просто, – стенув плечима Яків.

– Е-е, не скажи. Я ж під дверима підслуховував. «Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!» – майстерно скопіював Большаков поліцмейстерів голос. – Я ще жодного разу не чув, аби Мерлінський до когось так говорив.

За нехитрою балачкою друзі дійшли до Набережної та звернули на Старе місто. Тут, серед приземкуватих будиночків, час ніби зупинився, під стінами та між парканами вже залягали тіні й лише вершечки костелу палали в останніх променях сонця. З річки тягнуло вогкістю й холодом. Приятелі мовчки прямували вуличкою, доки та не перетворилася на стежку й не вивела до самої води.

Архип важко опустився на вкриту молодою травицею землю й поплескав долонею біля себе, запрошуючи Якова долучитися, одначе той продовжував стояти, мружачи очі на останні яскраві промінчики.

– Дякую, Архипе, але йтиму додому. Цидулу від Мерлінського прочитати годилося б… І льодовня над головою висить… Одним словом – нема як розсиджуватися. А тобі раджу лаштуватися.

– До чого?

– До того, щоб і ти, й твій апарат були готові до роботи будь-якої мити. А то наобіцяв я через тебе Мерлінському сім мішків гречаної вовни…