Пастка для різника
Шрифт:
– А-а, – заспокійливо протяг Большаков, – само собою. Завтра вранці на службу прихоплю все, що треба.
Краєчок сонця сховався за деревами, й над водою відразу стало холодно й незатишно. Старе місто загорнулося в шаль присмерку й ладналося до сну. У вікнах замиготіли свічки, від чого здавалося, що темрява надворі лише погустішала. Большаков швиргонув до води грудку землі, а тоді рішуче підвівся.
– Оксана сваритиметься, – він видобув із кишені годинника, тоді кілька разів енергійно присів, виганяючи
– Швидше, доки геть не стемніло.
Вони майже вийшли з лабіринту безлюдних вуличок, коли із сутінків вигулькнула розвесела парочка – Яків розгледів хвацько підкручені вуса чоловіка та барвисту стрічку на капелюшку дівчини, – і розчинилася в темряві так само стрімко, як з’явилася. З пітьми долинув жіночий сміх.
– Вояки розважаються, – Большаков озирнувся.
– Ти про що?
– Ти наче маленький, – усміхнувся Архип. – То, звісно, не мадам Беті дівчинка, але ніби нічого така…
– Тобто… – Яків тицьнув позад себе пальцем.
– Так, – не дав йому доказати Архип. – Весна настала, Яшо. Ти за своєю роботою взагалі ні на що не зважаєш.
– А чого ти вирішив, що ця дівчина – не із салону мадам Беті?
– Та ти що, Якове? – щиро здивувався Большаков. – Ти знаєш, які у мадам Беті дівчатка?
– Зізнаюся, що ні. Хоч одну з них нещодавно бачив.
– І за яких обставин? – підморгнув Большаков, переходячи на драматичний шепіт.
– Та ні за яких. Фотокартку я бачив.
– Ет, з фотокартки нічого як слід не визначиш.
– Сьогодні я доводив панові поліцмейстеру протилежне.
– Отакої! – знітився Архип. – Твоя правда. Та байдуже! Дівчатка мадам Беті – то ж не трупи, боронь Боже! Там трохи інакша експертиза потрібна, щоб скласти цілісне враження.
– Ох, почула б тебе Оксана!
– Та я що? То я не з власного досвіду кажу. У мене на таке задоволення не вистачило б грошей.
– А що – дорого беруть? – у грудях Якова ворухнулось недобре передчуття.
– Друже, – Архип демонстративно підвищив голос і легенько поторсав Якова за плечі, немов намагаючись його опам’ятати, – та то ж не просто собі дівки для задоволення солдатні. Там такі кралі, що нам із тобою про таких і не мріяти!
– Дивно, – пошкріб потилицю Яків. Тривожна думка ще не визріла остаточно, проте не давала змоги від неї відмахнутися.
– Що тебе дивує?
– Ти ж зустрічав у нашій лікарні Миколашку?
– Отого, що трохи тойво? – Большаков покрутив пальцем біля скроні. – І що з ним?
– Нещодавно мав із ним розмову. Опустимо подробиці, та він стверджував, що незабаром планує одружитися. І здогадайся з ким?
– Мабуть, із якоюсь повією, коли вже про них зайшло.
– Не з якоюсь, Архипе, а з дівчиною із салону мадам Беті.
– Що?! – Большаков вигукнув так голосно, що кілька перехожих сахнулися від них геть із переляку. –
– Зважаючи на твій вигук, не надто. І саме це мене турбує.
– Та дівчаткам мадам Беті начхати на якогось там недоробленого Миколашку! Та за ними впадають всі офіцери Проскурова! Та… – Большаков добирав потрібні слова, хоч Яків і без них зрозумів усе, що той силкувався пояснити. – Миколашка! Та кожна з них, якби захотіла, склала б компанію першим людям міста! Ну, може, й не першим, та з миколашками нізащо б не валандалася.
– То хлопець мені збрехав?
– Та ясна річ! Я з ним особисто не знайомий, аби судити отак, але поміркуй сам – навіщо таким дівчаткам якийсь там Миколашка? Тим паче – одружитися?
– Дивно… Дуже дивно. Може, він видає бажане за дійсне?
– А я почім знаю? То вже тобі дізнаватися.
– Так-так, дізнатися не завадило б, – Яків зробив паузу. – І знаєш, що ще? Коли я запропонував йому привести свою наречену до мене, він запевнив, що вона поїхала до батьків, і натомість показав фотокартку. Тоді я не надав цьому значення. А ось зараз мені це здається дивним.
– Та бреше він! – виголосив остаточний вердикт Большаков. – Утямив своєю недалекою макітрою, що та зустріч неможлива, і почав вигадувати казна-що. Небавом він тобі наплете ще щось, аби тільки не зізнаватися, що те все купи не тримається.
За кілька хвилин друзі розпрощалися. Большаков довго тис Якову руку, дякуючи за сміливу й таку важливу для нього розмову із поліцмейстером, а також просив обов’язково тримати його в курсі справи щодо «весілля».
Яків пообіцяв і заглибився в темінь Набережної, простуючи манівцями додому.
Дивно, але до сьогодні він ніколи не думав про повій їхнього міста, хоча й знав, що від часу розквартирування у Проскурові військових частин жриць кохання у місті дедалі більшало. Знайти дівчину можна було на будь-який «смак» – від найдешевших (на Заваллі) до «еліти» (на перехресті Олександрівської й Аптекарської та у згадуваному вже салоні мадам Беті).
З голови не йшов образ Миколашки й те, як ніжно він ховав за пазуху фото дівчини у білій сукні та капелюшку. Чи було воно справжнім, чи хлопчина просто вигадав собі кохання? Може, Ольга Харитонівна мала рацію?
Крізь сон Яків почув, як рипнули сходи й у двері обережно постукали.
– Вейзмір, кого там дідько так рано несе? – кривлячись зі сну, простогнав Яків. Кімнатку заливав ніжний рум’янець: певно, сонце щойно зійшло.
– Стукай гучніше, – почулося з-за дверей. Потому пролунало голосне «гуп!» і писк Йоськи.
– Йосько, шлепар малий, вуха пообриваю, – деручи рота в позіхах і натягаючи кальсони, крикнув Яків.
– Яшо, біда! – малий, збадьорений його голосом, затарабанив у двері, наче навіжений.