Патетичний блуд
Шрифт:
«Ти знаєш, що в неї мандавошки?» — говорить Дека, від чого в мене падає шухляда.
«Що?»
«Те, що почув».
Я підриваюся, ніби ненормальний, і біжу до себе. Вмикаю світло, скидаю штани, труси й оглядаю свою ковбасину. Це заняття нічого не дає. Тоді я швидко у блоці набираю в тазик теплу воду, несу до себе, зачиняюся й починаю голити все волосся, яке тільки росте в мене між ногами. От курка дебільна, от вівця! Господи, а може, в неї є ще тріпак, хламідії або сифіліс! Я попав! Згадую, що маю ще недопиту пляшку горілки (грам сто), яка залишилася з давньої пиятики, знаходжу її, наливаю на долоню й мию своє хазяйство. Від дикого, пекучого болю з мене виривається гаркіт, матюки, перемішані з глибоким хуканням. За дверима сусідки-музикантки запитують, чи все в мене нормально; о, так, так, це я від радості. Секунд через десять чую, як на бандурі починають грати Баха. Мені зараз не до класичної музики! В двері стукають. Дека. Він дивиться на мене й регоче. Мудак. Я одягаюся в чисте й повертаюся з ним до столу. Ніна знову липне, погладжує мені коліна, а я дивлюся на неї, ніби на зачумлену, й відмовляюся від усього, що вона пропонує з наїдків. Куди там далі їсти! В мене запитують, чого такий кислий. Що я можу їм відповісти, бляха! що? я ж до ранку, певно, й не засну! всіляка погань буде в голові роїтися. Поставте хоча би класичну музику, у мене смуток на серці, класичну, курва мать, музику!
ЧАСТИНА II
Дека запитливо
«Розумію, — каже він і плескає мене по плечі. — Коли це у вас почалося?»
«Місяців зо два тому. Відразу після дня народження Тані. Пам'ятаєш, тоді, коли приїздили бандюки з Бобровиці. В один із тих днів я з Лідою познайомився на ринку, це так смішно було...»
«Ти казав».
«Ну, а далі пішло-поїхало. Часто бачилися в гоголівському корпусі, в читалці, пару разів проводжав. Що там казати... влип по повній програмі».
«У цьому нічого поганого нема».
«Да, тільки вона старша від мене на дванадцять років».
«Тебе це лякає?»
«Ні. Але деколи не по собі. Почуваюся — як би це сказати? — малолітнім шмаркачем».
Дека усміхається, каже, що я перебільшую і що треба бути сильнішим від цього, бо тоді так само болісно реагуватиму на глузування та цинізм всіляких випадкових ідіотів, які полюбляють насміхатися з інших, які лише й чекають нагоди, аби вставити підлі шпильки. Мовчки його слухаю й раптом усвідомлюю, що це так думає моя слабкість, яка деколи підкорює мене й робить, певно, жалюгідним.
«У вас просто так чи серйозно?»
«Не знаю, не знаю, не знаю...»
«Чьо псіхуєш?»
«Пробач. Зі мною такого ще не було».
Дека дістає з пакета ще дві пляшки «Губернатора» — ми вже по три влупили — відкорковує обидві, одну простягає мені, я бачу, що він помітно пливе, обличчя розслаблюється, наливається кров'ю, очі блищать, а погляд стає розв'язним і важким. Дека каже, що вчора приходила Настя, вона дуже засмучена, аж постаршала на лиці; пауза... «Не муч її, — раптом підводить на мене погляд, і я не розумію, що він має на увазі, — ти знаєш, про що я». Дека підносить пляшку, по рухах його адамового яблучка, яке схоже на самостійну, незбагненну істоту, що пробралася йому під шкіру, видно, як він п'є великими ковтками; таке враження, що насправді й п'є не він, а та таємнича, невідома істота, і все пиво, яке Дека намагається залити собі в пельку, потрапляє в пельку тій істоті, що живе під шкірою, в його горлі. Господи, як страшно: це нагадує неприємні натуралістичні сцени з фільмів жахів, де з людини може вилізти щось — страшне, потворне, слизьке, липке. Розповідаю Деці про все це, а він лише каже: «Який же ти мудак, просто мудило рідкісне, я з тобою про такі серйозні речі говорю, а ти... влаштовуєш тут дитячий садок... Відпусти її», — закурює він і мовчки, дивлячись на мене, випускає дим. Розумію, що він говорить про Настю... на душі стає не по собі, лише безпомічно видихаю: «Я заплутався, старий, ти собі уявити не можеш, як я заплутався, о, тільки не треба мені тут проповіді читати про Тибет і про чотири істини, не поможе, я, бляха, скоро звар'юю». Коли навколо майже все доступне, тоді наші душі черствіють, тоді повільно, невпинно перетворюєшся на потвору, цинізму якої немає меж. Пригадую свого сусіда по кімнаті, який жив зі мною на першому курсі, але потім знайшов місцеву дівчину й поселився в неї. Тоді серед нас був модний екзистенціалізм, і мій сусід, начитавшись Камю і Сартра, міг цілий день лежати на ліжку, дивитися в стелю й тихо казати: мені все до лампади, абсолютно все, і взагалі життя не має значення. Я глузував і пропонував йому піти у Графський парк і повіситися, але він відповідав, що й це не має значення. Потім, на жаль, він почав брутально й агресивно ставитися до дівчат, які з ним зустрічалися, в його дурній голові з часом виробилося напівбожевільне уявлення, що саме жінки є найбільшим злом на планеті, що всі нещастя, війни, землетруси стаються через них, падлюк. Я згадую його й раптом сахаюся: невже і я перетворююся на такого ідіота? Ми ж не помічаємо тих незначних змін, що відбуваються з нами щодня, а все це, мабуть, накопичується, не спам'ятаєшся, як перетворишся на закінченого дебіла з купою нікчемних заморочок. Саме так минає життя — у виробленні й накопиченні заморочок, і чим далі, тим більше вони притуплюють здатність із ними боротися, адже тоді мусиш постійно змінюватися, виростати з себе вчорашнього, неприйнятного, противного. Я запитую в Деки: як справи в університеті, чи втряслося. Він байдуже махає рукою, каже, що кидатиме навчання, задовбало все це дешеве піжонство, на кожному кроці дешеве піжонство, найобразливіше те, що залежиш від всіляких дилетантів і маленьких, мстивих, дріб'язкових ліліпутів, які отримують насолоду від страждань інших, від страждань, яких самі людям і завдають.
«Та пішли вони всі... — кажу йому, — давай бахнемо, маєш ще пивко?» Дека дістає дві пляшки «Губернатора». «Всі вони — козли».
«Да, вони козли, — повторює він, — рогаті, за це і вип'ємо».
«За козлів?» — дивуюся я.
«Ні — за нас». Він перехиляє пляшку й п'є кількома довгими ковтками, пиво проливається й тече йому по підборідді, він недбало витирає його рукавом светра й сумно дивиться на мене, потім переводить погляд на політичну карту світу, що висить замість штори, повільно повзе поглядом по країнах, підводиться й показує на Тибет. «Віталя, — каже, обернений спиною до мене, — нам ніколи не вдасться себе змінити». Не розумію, що він має на увазі. Ми ніколи не станемо кращими, гівно це все. Навіть не знаю, що на це відповісти. Приходить Юля. Вона захоплено вигукує, що тут так тепло, а в неї дубак, що просто ховайся. Цілується з нами по черзі і всідається мені на коліна. «Бачила твою Настю в центрі на площі, з якимсь красивим мальчіком». У голову вдаряє кров, я аж напружуюся. Юля запитує, чи ми ще зустрічаємося. Пауза. «Мудак він рідкісний, — зневажливо каже про мене Дека, — мучить малу; дай їй спокій, класна мала, хай найде собі того, хто її буде на руках носити, ти ж на це не здатний, бо не хочеш ні з ким зв'язуватися, правда? Віталя, ти справді влюбився в ту викладачку, чи це понти?» Я огризаюся: да ну тебе. Юля серйозно заглядає мені в очі, потім поважно киває головою, ніби хоче сказати, круто.
«Господи, чого ви мене мучите? я вас зараз пороздираю, от капосні».
«Що там буддизм про це говорить, а? — кепкує вона з мене. — Не з'єднайся ніколи з тим, що любиш, не з'єднайся ніколи і з тим, чого не любиш... краще постійно дрочити, понімаєш?»
Я вигукую, що вони мене задрали, скільки можна, і так погано, а вони ще катують, інквізитори зачухані. Юля гладить мене по голові, ніби медсестра приреченого пацієнта лікарні, й шепоче, що все буде добре, торкається губами моєї шкіри, я збуджуюся, тілом прокочується жар, напружуюся й відчуваю, що хочу її. Вона каже «пішли», але я заперечливо киваю, що мушу сьогодні йти до Ліди, пообіцяв гратися з її донькою, хіба вночі прийду до тебе, після дванадцятої. Юля хмикає: хай буде так, бо самій холодно.
«Про мене забули?» — озивається
«А як же без тебе?» — сміється Юля.
Я запускаю руку їй під домашній халат і погладжую теплі стегна. Стає спокійно й добре, на мене це діє, ніби терапія, я втихомирююся, забуваю про Настю й Ліду, забуваю про маленьку дівчинку, до якої зараз мушу іти гратися і вчити її малювати портрети (Ліда просила не спізнюватися, бо мала лягає о десятій вечора). В мене є ще три-чотири години до сну дитини... Юля заводиться, цілує мене в шию, кусає за мочку вуха, її очі стають туманними й дурними. Але я отямлююся, мені пора, проте не хочу отак тупо піти, не хочу залишити своїх друзів самотніх і невеселих; Дека геть скис, майже не говорить, певно, переживає своє прощання з університетом, тільки б він знову не запив, бо тоді вже точно — хана, тоді вже його ніхто не врятує. Я позіхаю: треба звалювати. Юля насуплюється і каже, щоб тільки не забув, бо ти останнім часом про нас забуваєш, і взагалі — не страждай даремно, о'кей? Да, відповідаю, не сумуйте, поставте собі музику, Марка Болана чи щось інше, приповзу вночі.
До Ліди йду, ніби прибитий. Прямую по Гоголівській, не звертаю уваги на перехожих, не хочу нікого бачити, чути доброзичливі, дурнуваті запитання випадкових знайомих, а потім вимучувати відповіді на них. Біля старого універмагу в мене стріляє цигарку студент із фізмату, намагається говорити, але я обриваю його на півслові, вибачаюся, кажу, що не маю часу. Ліда протягом останнього місяця часто впадає у депресію, особливо тоді, коли думає про «наше майбутнє», про те, як ми будемо далі. Вона інколи із сумом каже, що я знайду собі студентку і що в мене все налагодиться, її забуду й згадуватиму, як приємну випадкову історію, що не менш випадково народилася і так само випадково зникне. В такі хвилини я гаряче Ліду обіймаю і непомітно — про себе — плачу (плачу без сліз). Боюся навіть думати, що втрачу цю жінку, що більше її не бачитиму, не прислухатимуся до її глибокого дихання, не жуватиму до болю її пухкі губи... Раптом мене охоплює жах, бо я відчуваю, що після розлуки з Лідою опинюся в дикій пустелі, де чекатимуть нудні марудні години і понурі стіни моєї кімнати на восьмому поверсі, звідки не висуватиму носа, заб'ю на пари й друзів, сховаюся у власній шкаралупі. Ліда більше не читатиме мені Блейка англійською, якої я не розумію, але люблю слухати, ніби музику, рідний голос; ми більше не говоритимемо про ранній джаз, джаз початку XX століття, коли той ще зберігав ритм, енергію й чисту наївність без усіх отих модних кліше, технічних штампів і заворотів. Минаю Покровську церкву й невдовзі заходжу на вулицю, де Лідин будинок. Минулого разу мене перестрів п'ятдесятилітній мужик із неприємним поглядом і рваним рубцем на щоці, насмішкувато кинув мені: «Ідеш до вдови?» — і тихо хихикнув. Я не звернув на це уваги, але гидка зустріч вразила й залишилася в серці гірким осадом. У голову при згадці про це лізуть усілякі недобрі думки і пропадає настрій. Ліда відчиняє вхідні двері і запитує, чого такий сумний. Я ніби перероджуюся, при вигляді її вроди й привітної усмішки забуваю про все на світі. Легко цілую Ліду в губи. До мене підбігає чотирирічна Даша, радісно щебече, чи намалюю їй поліклініку, бо минулого разу я обіцяв, але не зробив. Обов'язково. Мала запитує, чи буде в ній медсестра. Я кажу, що і медсестра буде, і лікарі, і дяді, тьоті, навіть машини стоятимуть біля входу на стоянці. О'кей, — кидає мала й біжить у дитячу кімнату. Я притискаюся до Лідії й гаряче її цілую, вона відсторонюється й шепоче: ну, ну, не зараз. Як завжди, бере мене за руку й веде, ніби неслухняного й вередливого школяра, на кухню, дає їсти, ставить переді мною миску з пловом і квашеними помідорами, сідає навпроти, опираючись ліктями на стіл і долонями охоплюючи обличчя. Почуття голоду, що ніколи мене не покидає й стало моїм другим «я», бере гору, і я не здатний із ним боротися. Господи, коли вже я в житті наїмся? Їм швидко, наминаю так, аж за вухами лящить. В очах Ліди скачуть глузливі бісики, їй, певно, подобається, як я серйозно і зосереджено пакую в себе плов. Вона ще деколи любить при цьому сказати «студент», що я розумію як «нещасний» чи «бідолашний». До кухні забігає мала з купою олівців і альбомом для малювання, кладе їх на стіл і хутко залазить мені на коліна. Мати робить їй зауваження, ну, ну, Даша, дай дяді Віталі поїсти, і донька сідає на маленького ослінчика поруч. Я хвалю помідори, запитую, чи сама робила. Ліда каже, що це мамині. Потім ми п'ємо чай із тістечками. Даша сьорбає його з ложечки і постійно розливає на стіл, Ліда сварить її, змушує пити охайніше. Невдовзі я малюю велику триповерхову поліклініку із просторими вікнами, в них є хворі і лікарі в білих халатах. Даша нудьгує й біжить у дитячу кімнату гратися. Озивається телефон, Ліда бере слухавку, голос глухий, напружений, вона говорить коротко і роздратовано: «так», «ні», «я тебе просила більше не телефонувати», «ні», «я сказала ні», «мене це не влаштовує», «ні», «що ти за людина, якщо не розумієш...» Я й далі малюю поліклініку. Ліда кладе слухавку, виглядає засмученою, береться мити посуд. Стежу за нею, вона мовчить. Знову згадую випадкового мужика на вулиці і в голову лізуть паршиві думки. Її покійний чоловік був серйозним місцевим бандитом, загинув у перестрілці три роки тому. Може, все це пов'язано з його минулим? Ліда домиває посуд, витирає рушником руки.
«Все нормально?»
«Да, все нормально», — миттю опановує себе й несподівано стає бадьорою. Я запитливо дивлюся. «Усе добре, це просто дзвонить постійно один, ухажор, ну, чого надувся? нічого серйозного, бандіт мєсний, женитися хоче, що тут серйозного, вже одного мала... Даша, — гукає доньку, — Даша, дядя Віталя намалював поліклініку».
Мала прибігає, хапає альбом, довго розглядає і каже, що й сама так може. Ми сміємося, а вона веде далі, що коли стане великою, то намалює ще більшу поліклініку, потім бере мене за руку й тягне до себе в кімнату. Ліда каже, що маленьким діткам уже пора лягати спати, і забирає малу від мене. Я переходжу у вітальню й чекаю на Ліду. Вмикаю телевізор і дивлюся випадкове американське кіно на «1 + 1». Чую їхні голоси: Ліда гримає на малу, щоб та не вередувала, а лягала спати, Даша неохоче слухається, але заходить до мене в кумедній білій дитячій нічній сорочці, каже «на добраніч», і мати веде її до ліжечка. Мала завжди важко й довго засинає, це найбільше випробовування для мене, бо ми з Лідою кохаємося лише тоді, коли дитина спить, по-інакшому просто не виходить, а чекати цих десять, інколи п'ятнадцять або двадцять хвилин — нестерпні тортури. Який із мене в біса буддист! Я так люблю свої почуття й інстинкти, що від них навряд чи коли-небудь відмовлюся. Ні, ні, з буддизмом треба зав'язувати. Скачу пультом по інших каналах, але нічого цікавого не знаходжу. Нарешті приходить Ліда, каже, що Даша нарешті заснула. Вона зачиняє двері й сідає поруч мене. Я гладжу їй руку, потім обіймаю, але Ліда відсторонюється і йде у ванну. Мене ще більше охоплює нетерплячка, плентаюся за нею. Напускає гарячу воду, але тече справжнісінький окріп. Ліда каже, що котел, якого поставив покійний чоловік, працює на славу, щоправда, замалий струмінь холодної, тому її доведеться носити з кухні відром. Я підриваюся, тихцем, аби не розбудити Дашу, йду на кухню і набираю у відро холодну воду, виливаю у ванну й роблю так іще раз. Ліда просить друге відро повністю не виливати, бо тоді вода стане прохолодною. Пробую її правицею, нормальна, можна залазити. Дивлюся на Ліду ззаду, повільно охоплюю її, розв'язую вузол домашнього халата, вона відкидає голову для поцілунку, я впиваюся в її губи, від доторків наших тіл наелектризовуюся, мене аж кидає в жар. Згадую, як ми кохалися вперше, в мене ще ніколи не було такої прекрасної жінки, в ній усе говорило про досвід і спокій, вона по-особливому торкалася до мене, не механічно й черство, як мої шмаркачки-однолітки, ніби це для них така ж звична річ, як прийом їжі, Ліда торкалася ледь чутно, і це ще більше збуджувало, а коли дивилася своїми відкритими і глибокими очима, в яких я бачив лагідність і смуток, хотілося плакати, плакати від щастя і вірити, що мені зараз належить найдорожче, що існує в світі. Ми залазимо у ванну, обводжу її вигнуту спину милом, потім мочалкою. Ліда каже, що їй подобається, коли я це роблю. Вона миється навстоячки, я стаю на коліна й губами занурююся в чорняву шубку між ногами. «Тільки не кусайся, — шепоче вона, — минулого разу ти залишив на литці синяк, чуєш, маленький, не кусайся».