Патетичний блуд

Дністровий Анатолій

Заходить Юля і кличе обідати. Йдемо до неї. Дека сидить за столом. Швидко летить час, я навіть не помітив, як минуло півтори години. Юля насипає нам рисовий суп. Після порції прошу добавки. Юля сміється й каже, що суп вийшов не зовсім смачний, нема м'яса. Дека жартує, ми вегетаріанці, і взагалі, м'ясо розвиває в людині агресію та злобу. Він підморгує мені, чи почуваюся вегетаріанцем; відповідаю, що не знаю, в кого там що викликає м'ясо, але я вже два роки майже не їм його, і злий, як дикий собацюга, ще трохи і почну гавкати й кидатися на людей. Юля каже, що мені треба насипати ще одну мисочку, щоб попустило. На друге вона дає гречку з маринованими помідорами. Дека від задоволення усміхається й каже, що візьме собі Юльку за дружину; мала, підеш за мене? Вона сором'язливо й розгублено усміхається, дивиться на нього здивованими, розширеними очима.

«А як же мальчік? Я ж його люблю...»

«Мудило рідкісне твій мальчік, — поважно каже Дека і наминає кашу. — Чого витріщилася? Підеш за мене?»

«Да ну тебе, — вдавано ображається Юля і каже: — Слухайте, може, житимемо втрьох?»

«Я не проти, — жує Дека, — Віталіка всиновимо, воно ж саме — бідове, пропаде, а так хоч харчуватиметься... Юля, так підеш за мене?» Дивна інтонація, з якою він повторює ці слова, надає їм іншого смислу. Юля кокетує, що всі мужики — сволота рідкісна, і взагалі — чого мальчіка ображаєте? Він вам нічого поганого не зробив, ну математик, ну пургу всіляку читає, ну трохи дурненький, ревнує без причини, хіба це підстава його не любити? Дека торкається долонею її обличчя й каже: «Мала, якщо він тебе образить — я йому гланди через дупло вирву, буддизм таке не толерує, але за тебе, Юля, я забуду про буддизм, ти не проти?»

«Мені це подобається, — сміється вона, — Дека, я матиму на увазі, що ти мій запасний варіант, добре?»

«Запасних варіантів не буває, — він насуплює брови, як старий, задрипаний гуру, — є лише один шлях — той, який ми проходимо і про який нічого не знаємо».

«Мого улюбленого мальчіка бити — це також твій шлях?»

«Я серйозно». Дивлюся на Деку, не стримуюся й регочу: давай зав'яжемо з буддизмом і перейдемо на інквізицію або на методи Гімлера. «Я не проти», — кухонним рушником він витирає губи.

«Юля, це все від м'яса. Ти сьогодні давала Деці м'ясо? Тільки чесно? Я так і знав, тільки-но цей мудак з'їсть м'ясо, як одразу забуває про просвітлення».

Після обіду Юля виганяє

нас, хоче готуватися до іспиту. Мені ліньки сідати за підручники і я йду вештатися Ніжином. Планую йти до гоголівського корпусу в надії зустріти знайомих — друзів, одногрупників — і сплавити до вечора час. Увечері мене чекає Ліда, ми повинні з'ясувати день від'їзду на Азовське море. Внизу, у вестибулі, зустрічаюся з комендантом общаги і вахтером Петрівною. Перша мене пиляє, щоб до 1 липня звільнив кімнату, позабирав свої манатки, і щоб не так, як минулого разу, чуєш, не так, а щоб гарно поприбирав, бо як побачу сміття, більше ніколи не поселю. Петрівна, навпаки, мовчки усміхається й підморгує, ніби хоче сказати, синок, все буде добре, ти головне — цій карзі не заперечуй. Від розмови з комендантом з'являється депресняк, я не знаю, куди подітися, де на цих кілька місяців знайти помешкання. Дека запрошує в Чернігів, кличе до себе в село Єліне аж на півночі Чернігівщини, де в роки війни товклися партизани Медвєдєва. Не сидіти ж мені в нього на шиї. Є можливість поїхати на археологічні розкопки (там би міг вбити це літо), хоча ні — про це треба було думати раніше, коли формувалися групи. Закурюю. Біля гоголівського корпусу вітаюся з кількома знайомими студентами зі старших курсів, сідаю поруч. Небо захмарюється і накрапає легкий дощ. Настя просила, щоб зайшов до неї сьогодні ввечері. Якщо піду — значить, усе пропало, не зможу її кинути. Згадую нашу ніч, і мені стає сумно, глибоко в душі не хочу її втрачати; мабуть, це комплекс власника, на який страждає більшість чоловіків. Дощ сильнішає і переростає у зливу. Студенти підриваються з лавок і забігають у корпус. Я підіймаюся сходами на другий поверх і заходжу в читальний зал, набитий людом, шукаю одногрупників, але нікого не помічаю, лише знайомих з інших груп і курсів. Навіть нема де сісти. У крайньому від вікна ряді помічаю Тому, яка сидить над грубезною книжкою. Вона дуже кумедна, коли читає: на лобі зморшки, зосереджений погляд, а обличчя таке, ніби вивчає Гайдеґера, зайн унд цайт, буття-у-світі, від якого вона так горбиться. Красивих жінок, коли вони заклопотані, сприймати серйозно, мабуть, неможливо, а ще коли вони міркують на глобальні теми, висловлюються з цього приводу й напружують мізки... це вже занадто, це, певно, те ж саме, що сімдесятилітній бабусі брати участь у церемонії «Красуня року». Вагаюся, чи підійти до Томи. Зрештою, що це дасть? вона ж, мабуть, не має часу, а коли й матиме... тягнути її до себе в общагу? на це не маю здоров'я, не можу відійти від ночі. Тома відривається від книги, очима повільно обводить читальню і помічає мене. Я здригаюся, ніби механічно вдаю, що її не бачу, ага — яке там не бачу! щойно зустрівся з нею очима, знову зиркаю на Тому й легким кивком вітаюся. Кутики її рота ледь помітно підіймаються, витворюють хитру усмішку. Більше не дивитися! Жодного разу! Ох, бестія. Роблю вигляд, ніби уважно оглядаю залу, ніби шукаю потрібну істоту. Звідси треба здиміти, але на дворі ще триває гроза. Щоб згаяти час, стаю в чергу до столу замовлень і невдовзі беру на власний абонемент том «Поезія й проза Стародавнього Сходу» російською мовою, який інколи читаю в цьому залі. Найбільше мене приваблює любовна лірика анонімних авторів («я за тобою пішла б у неволю єгипетську» і таке інше) у перекладах Ахматової. Там настільки прозорий і магічний поетичний словник, що це просто торба. Якби я мав поетичні амбіції, то прагнув би писати саме так — просто й велично, без усіх отих модних і задрипаних кліше, якими перевантажена млява і штучна поезія наших університетських молодих авторів, без засмічення загальними і несвіжими істинами нашої вторинної та стандартної освіти, нашого бидлуватого культурного євротрешу. Заходжу в одну з аудиторій і помічаю самотню пару, яка сидить до мене спиною за передньою партою біля дошки й обіймається. Він пестить дівчині волосся й шепоче їй щось на вушко. Ця картина мене настільки збуджує, що я хочу почути їхню розмову, вловити бодай найменші слова, якими вони обмінюються. Обережно відсуваю на задній парті стільця й сідаю. Пара мене не помічає. Від незрозумілого збудження, бо в такій пікантній ситуації я вперше, в мене тремтять руки. Мабуть, так у людині зароджується збочення — через підглядання за двома закоханими створіннями. Намагаюся уявити, що він робить рукою під партою. Страшенно заводжуся. Гортаю сторінку книги, ніколи не думав, що це може здійняти стільки шуму. Дівчина насторожується, відсторонюється від хлопця й різко обертається. Помічаю, як той вихоплює руку з-під парти, якою, певно, пестив їй ноги. Вони швидко збирають зі столу конспекти, книжки, запихають у пакети й підводяться. Коли проходять поруч, в його очах читаю нерозуміння й зневагу, прискіпливо втуплюється в мене, так, ніби я ветхий дід, який підглядає за інтимними речами молодих. Дівчина поправляє на собі коротку спідницю. Густо червонію, але водночас не можу стримати посмішку. Я повівся як жалюгідне й дешеве мудило, і найжахливіше те, що мені це страшенно сподобалося. Студент тихо, але гостро каже щось до своєї подруги, певно, висловлює зневагу на мою адресу, а я корчу з себе зачитаного бовдура. За вікном припікає сонце, злива минулася. Коли залишаюся наодинці, зникає інтерес до читання і я думаю про Тому. За інших обставин я обов'язково до неї під'їхав би. Ця незавершена близькість, яка між нами несподівано виникла, ніяк не йде з голови. Бажання заволодіти Томою, бодай на мить завоювати її настільки переповнює мене, що ні про що інше не можу думати. Мене навіть не стримує дружнє ставлення до А., якому все це, звісно, не принесло би радості. Я страшенно люблю й поважаю А., але Тома... — це ніби вірус, із яким не маю сили боротися. Скільки разів я вже себе зраджую, зраджую свій Тибет, своїх друзів і близьких, тих, кого люблю і без кого не можу... скільки разів я картаю себе за це, караюся, мучусь, але... не каюся; ця тяга вийти за будь-які рамки, за будь-яке розуміння з кожним днем все більше виснажує й кидає у крайнощі. Дека нещодавно роздратовано сказав, що я рано чи пізно підхоплю всі можливі й неможливі болячки, що за подібні речі обов'язково треба платити. Бляха, може це такий фаталізм? може, це мій незмінний і водночас гівняний шлях? Юля за однією п'янкою дружньо обізвала мене «бляддю у штанах» і сказала, що за це й любить. Ці думки звеселяють, і я звільняюся від тривог, суму і всіляких клопотів. Хочеться робити найпримітивніші дурниці, хочеться бути ідіотом і корчити всім фізію, показувати дулю, висолопити язика, хочеться без причин тішитися, співати й верещати, чіплятися до симпатичних дівчат, говорити їм купу компліментів, присягатися в коханні і вірності, обіцяти золоті гори, хочеться з ними кохатися, обціловувати їхні тендітні тіла, проникати в них ротом, язиком, пальцями, собою; пауза; я заплющую очі... хочеться плакати. Смуток здавлює горло, поволі наростає, від нього терпне піднебіння, пересихає в роті. Знаю, що можна контролювати власний настрій, інколи брати його негативні прояви у своєрідні «лапки», але цього робити ще не вмію. Дека до цього інколи наближається і каже, що буддизм — це прекрасний інструмент тримати себе в рівновазі. Набридає сидіти, і я повертаю книгу на абонемент. На виході з читальної зали зустрічаюся з викладачем польської мови Ігорем Ковіньком, який живе з родиною в моїй общазі на четвертому поверсі й інколи водить у мою кімнату трахати студенток, переважно заочниць. Він дружньо плескає мене по плечу, каже, що дружина з сином поїхала в Луцьк до своїх батьків, і запрошує ввечері бухати. Я з радістю приймаю пропозицію. Він каже, що, можливо, буде кілька заочниць, ці ж баби — сам знаєш — нарвані, приїхали випустити пару, як дорвуться до безплатного — не спиниш; пауза; Віталіку, уявляєш, прокидаюся я вчора зранку, бодун нестерпний, розплющую очі, а перед самісіньким моїм носом ось така (показує руками) дупа — шикарна, соковита, смачна, молоденька дупа, ще свіжа й не роздовбана, так і хочеться її вкусити, сильно і ніжно; і що ти думаєш та дупа читає? вона читає «Так казав Заратустра»; бачиш, які нині пішли мудрі дупи? так прийдеш? Я кажу: о'кей; Він дістає бабки на дві пляшки горілки і дає мені. Через годину-другу підтягуйся. Ми прощаємося, і я біжу вниз по сходах на вулицю. Ігорко, думаю про себе, минулого року одна твоя заочниця, до речі, мати трьох маленьких дітей, підкинула мені тріпак, що буде сьогодні? сподіваюся — не мати трьох дітей. У гастрономі на центральній площі купую дві пляшки чернігівської горілки і повертаюся в общагу. Післязавтра останній іспит, але думати про нього не хочу. Деки нема, певно, пішов гуляти з дівками у Графському парку, в нього останнім часом тяга така — гуляти з купою студенток. Я питаю у знайомих, де Дека, а вони мені відповідають: Тибет його знає. До Юлі припхався її гаврик, здається, Слава. Він сухо вітається зі мною, полотніє і надувається, як сич. Певно, в нього на мене алергія. Чемно вибачаюся і повертаюся до себе. Сідаю за прозу, в кількох місцях прописую сцени, роблю їх динамічнішими, додаю дещицю деталей до портретів персонажів, але не можу завершити, таке враження, ніби текст до цього не надається. Дописані рядки й абзаци друкую на окремих папірцях і вклеюю до загального тексту. Це заняття настільки подобається, що я просто випадаю з часу і не знаю, котра зараз година. Заходить Ковінько й запитує, чого так довго чухаюся. Ми беремо горілку й спускаємося до нього на четвертий. Ігор каже, що заочниці підійдуть за півгодини. Тим часом я допомагаю йому робити овочеві салати, нарізаю копчену ковбасу і сир. Дякувати Богу, нині повечеряю. Лише б не напитися і потрапити до Ліди, лише б не напитися.

Невдовзі приходять заочниці: одна струнка й білява, приблизно моїх років, може на три-чотири роки старша, тримається стримано й боїться відкрито дивитися в очі, інша — навпаки бадьора й голосиста, їй приблизно під сорок, у неї пишне тіло й великі груди. Молодшу звати Оксана, а старшу Поліна. Ігор безцеремонно бере Оксану за руку й садить собі на коліна, вона знічується й сором'язливо опускає очі. Поліна сідає поруч на табуретку й притискається до мене правою литкою. Невже вона для мене? — лякаюся власних думок, вона ж мені у матері годиться. Поліна сміється, куйовдить долонею моє волосся й каже, ти схожий на мого синочка. Я придивляюся до неї пильніше: справжня барокова женщина, яка відігріє у найстрашніший мороз, навіть коли вже лежатимеш при смерті. Оксана ставить на стіл пляшку білого сухаря. Ковінько відкриває її, жінкам розливає вино, а нам горілку. Я пити не хочу й лише пригублюю. Поліна здивовано на мене глипає і змушує випити до дна. Підкоряюся. Вони довго триндять про сесію, про лекції та іспити. Ковінько наливає знову. Я кажу, що мушу йти, підводжуся, але Поліна хапає мене за руку й садить коло себе. Наполягаю, що мушу йти. Вона каже: ще встигнеш до своїх дєвочєк, побудь біля мамки. Ковінько з Оксаною регочуть. Після ще кількох чарок переходимо в іншу кімнату на перекур. Поліна лізе цілуватися, і я особливо не пручаюся. Хміль конкретно вдаряє, поволі стає добре. Глибоко затягуюся й не звертаю увагу на те, як по мені шастають руки, погладжують сідниці, спину. Після перекуру випиваємо, Ігор каже, щоб закусував, бо в мене вже заплітається язик. Знову пориваюся йти, але Поліна тут як тут: сиди. Здаюся — підіймаю руки вгору. Бляха, до Ліди, певно, сьогодні не потраплю. Уявляю, як вона гніватиметься; кисло усміхаюся і знову зустрічаюся губами з Поліною. Оксана захоплено розповідає про свого чоловіка, який у Полтавській області працює на буровій, хвалиться, скільки той заробляє, каже, що страшенно його любить. Ми сміємося, жартуємо і випиваємо. Оксана так багато говорить, що Поліні це врешті набридає і вона постійно її перебиває, та на дідька тобі той чоловік зараз, подивись, які з нами мужчини! Ковінько читає польською

мовою напам'ять вірша про кохання із сороміцьким підтекстом і ми голосно регочемо. Збираюся з силами, щоб піти, але Поліна накидається на мене: не хочеш мамку веселити? Капітулюю. На все воля Божа. Ми ще двічі ходимо на перекур, на вулиці вечоріє, дивлюся на своє відображення у невеличкому люстерку на стіні? обличчя туманне й розпашіле. Що скаже Ліда? Я картаю себе, що все вийшло так по-ідіотському. Ковінько з Оксаною не звертають на нас уваги й цілуються, Поліна тягне мене за руку в кімнату, де ми курили. У блоці помічаю сусідку Ігоря — мою викладачку економіки, і мені стає соромно. Бляха, про це всі дізнаються! Та невдовзі все стає глибоко по барабану. Поліна зачиняє зсередини двері на защіпку, кидає мене на ліжко, стягує спортивні штани й лягає поруч. Ми швидко скидаємо з себе зайві лахи. Коли я звільняю Поліну від бюстгальтера, її груди вивалюються, ніби два надувних міхи. Під руками вони м'якенькі й піддатливі, від найменшого поруху кумедно коливаються. Я занурююся обличчям в груди, і вони мені закривають білий світ. Господи, що я роблю! Поліна буквально тре мною об власні цицьки й голосно викрикує «капосний». Металеве ліжко на пружинах від наших рухів скрипить і прогинається, відчуваю, як задницею торкаюся до трилітрових банок під ліжком. Рукою повзу по її животі, нижче, бляха, такої великої печери я ще не бачив. Поліна не голиться, її чорні кучері на лобку мені страшенно подобаються і нагадують чудернацьке еротичне ретро зі світлин 20—30-х років XX століття. Запускаю в неї палець, два, потім три, рука вкривається слизом. Ненароком один мій палець пірнає їй у дупку, вона викрикує «засранець» і гаряче мене обціловує. Поліна стає настільки ненаситною та агресивною, що я починаю її боятися. Вже пізніше, коли після другої вона відпускає мене знесиленого, виснаженого і переляканого до себе, залажу в душ у своєму блоці, не звертаю уваги на холодну воду (гарячу відключають після півночі), хаотично намилююся, поспіхом миюся і з гіркотою думаю, як усе це прикро і несподівано, я ж цього не хотів; пауза; тільки не стругати, в жодному разі не стругати.

«Цього не буде».

«Ліда».

«Я сказала: цього не буде, ще рано, і я поки не впевнена».

Знічуюся й не знаю, що робити. Розгублено бурмочу: пробач, не треба було про це говорити. Зрозумій, уже стає добрішою й гладить мене по обличчю, в тому, що ти хочеш переїхати до мене і зі мною жити, нічого поганого немає, але... ти маєш зрозуміти, я ще не готова, та й не знаю, чи ти до цього готовий, між нами — велика дистанція — роки, для такого кроку потрібні вагомі підстави, якби я жила сама, то ще б нічого, в мене маленька донька, я не маю права ризикувати. «Давай одружимося!» — в розпачі вигукую. Ліда замовкає, сумно дивиться і хитає головою: не знаю, ще поки не знаю. Бляха, що тут знати? — думаю, але не наважуюся сказати вголос, треба лише для себе вирішити, так вічно тривати не може, це страшенно виснажує, щодня крапає на мізки. Здогадуюся, що саме її найбільше непокоїть, — вікова дистанція. Ліда, певно, тривожиться, що рано чи пізно вік братиме своє, я помічатиму її старіння, гостро на нього реагуватиму. Я кохаю Ліду такою, якою вона є, усвідомлюю її неспокій, сприймаю це як належне й готовий із нею жити. Чому вона цього не розуміє? Невже це панічний страх перед майбутнім, перед необхідністю змінити свій усталений спосіб життя? Ніколи не думав, що Ліда настільки незахищена, вона мені завжди здавалася такою неприступною, владною, вольовою жінкою, яка звикла зверхньо дивитися на проблеми й ніколи перед ними не гнутися. Тепер я розумію, що мене найбільше приваблює в жінках: не настирливість, пихатість, упевненість, а хвилини слабкості, коли в очах спалахує схвильований вогник відчаю. А може, це прояв мого невиразного внутрішнього садизму: такими бачити жінок? Може, це мій комплекс пасти задніх перед сильними жінками? Може, я так захищаюся перед небажанням розкритися їм, висповідатися, вивернутися своїм справжнім нутром і чесно зізнатися — я такий, як є, без масок, без ролей? Я питаю: чи хочеш бути зі мною? Несміливе «так». Тоді я нічого не розумію. Вона заводиться: ти все прекрасно знаєш, якщо ти мене хоч трішки любиш, тоді повинен розуміти, я не вісімнадцятилітня дівчинка, я не можу собі дозволити легковажність, бо це відразу вдарить, перш за все, по моїй доньці, а вже потім і по моїй репутації. Коли я побачу, що я готова до такого кроку, коли побачу, що й ти готовий... розумієш, ти поки що в полоні ілюзій... тоді прийму правильне рішення. В полоні ілюзій... гарно сказано, ніби на лекції, а ще таким педагогічним голосом наставника, що я відразу відчуваю своє місце: бляха, сиди, щеня, і не рипайся. Стає так прикро, в горлі пересихає, що ледве себе стримую, аби не підвестися і не піти. Ліда помічає мій поганий настрій, змінюється на обличчі, з черствої, офіційної, неприступної перетворюється на лагідну, в очах з'являється співчуття: «Ну, не переймайся, — підходить і торкається долонею до мого обличчя, але я відвертаюся. — Хлопчику мій», — шепоче й цілує. Я дратуюся, але цього не показую. Зароджується підозра, що вона планує свої вчинки заздалегідь і механічно їм підкоряється, ніби живе за графіком, наперед знає, коли мене слід тримати на відстані, а коли вчасно підпустити, щоб потім знову тримати на відстані, але далеко не відпускати.

«Я не собака», — кажу вголос.

«Що? що ти сказав?» — здивовано зиркає на мене.

«Я не собака».

«До чого тут собака?»

«Не знаю. Але я не собака».

«Що сталося?» — занепокоєно запитує, сідає навпроти. Зараз почнуться душевні копирсання і не знати, на скільки це затягнеться. Кажу, що мушу йти. Ліду це шокує, вона підводиться, широко розплющивши очі, й мовчки втуплюється в мене, ніби її щойно образили: ти куди?

В мене, здається, падає планка, зараз понесе, ох, понесе, я нароблю купу дурниць. Бурмочу, що маю справи, треба готуватися до іспиту, що втомлено почуваюся і таке інше. Ліда трішки роздратовано кидає, що за мій іспит уже домовилася (як я забув: іспит прийматиме її краща подруга!), тому не треба так хвилюватися, могли б посидіти, поговорити, нам треба багато чого з'ясувати, скоро їдемо на море. Відповідаю, що все це дуже добре, але не сьогодні, що зайду на днях і ми про все поговоримо, чуєш, на днях про все поговоримо. Ліда аж змінюється на обличчі, не може приховати хвилювання, ніздрі її носика від збудження розширюються, таке враження, що вона зараз на мене накинеться. «Ти йдеш?» — запитує таким тоном, ніби відмовляється в це вірити, ніби такий мій учинок не вкладається їй у голові. Мушу. Ліда дивиться порожніми очима, і я глибоко в душі шкодую, що вирішив піти. Бляха, якщо я залишуся, вона остаточно візьме верх наді мною, остаточно підкорить і нав'яже власну волю; треба показати їй, що я можу піти, нехай це буде для неї уроком, терапією, попередженням; мужчина — тоже чєловєк. Ми прощаємося, я ніжно й щиро цілую Ліду в стиснуті, нерухомі, напружені губи.

Виходжу за ворота подвір'я, зачиняю за собою хвіртку і раптом бачу, що вдалині провулка, з боку центру, стоїть темна іномарка. Тіло раптово на'їжачується — адреналін прокинувся. Двічі миготять фарами. По мене. Невже мені ласти? Неприємність зустрічі з місцевим крутеликом, який минулого разу мене вдарив, відразу пригнічує, і я непокоюся. Від збудження тремтять руки, намагаюся тримати себе в руках. Якщо він мене хоч раз ударить, хоч раз, я його поріжу. Бля буду. Забуду про Тибет і про все на світі, підірву його машину, обіллю ацетоном і підпалю або відкручу кришку бака й покладу зверху презерватив (вимочу його в бензині), наповнений сіркою й порохом, іншою бідою, покажу йому, бляха, де раки зимують; ні, не годиться — він зможе здогадатися, що це я; краще тоді запхати в бак презерватив із піском, ґума від бензину скоро розлізеться, і наш дорогий крутелик, ха, ха, ще довго паритиме собі мозги, що сталося з його колимагою, влетить на місяць-другий у копійчину. Йду до машини, тримаюся спокійно, серце калатає дай боже. В салоні горить червоний вогник цигарки, від затяжки яскравішає і знову зменшується. Проходжу повз машину, ніби нічого не трапилося.

«Ей... — гукає він, але я не реагую, знову гукає, я запитую, чого треба, — садісь в машину».

«Не маю часу».

«Садісь в машину!»

Все, що з нами стається, мусить статися. Яка дурниця вірити, що ми здатні змінити хід власної долі. Перед невідомістю найближчих подій не відчуваю страху, намагаюся прийняти їх, як належне. Думаю лише про те, як би в такій ситуації повівся Дека. Крутелик відчиняє дверцята, і, не знати чому, я сідаю до салону. Він знервовано тарабанить пальцями по кермі й мовчить. Заводить двигун і здає назад, ми виїжджаємо з провулка на вулицю, крутелик вмикає першу передачу, і ми ідемо в бік центру. Намагаюся ні про що не думати — у свідомості інколи є такий регістр, коли вона поза думанням, — але контролювати мислення не можу. Водій мовчить. Дивлюся на будинки за вікном і згадую, хто з моїх знайомих у них мешкає. У п'ятиповерхівці, що поруч із базаром, живе дівчина із сусідньої групи, якось я проводив її додому, ми навіть невміло цілувалися в під'їзді. Біля старого універмагу ми звертаємо в бік Остра і їдемо повз центральний вхід міського ринку. Підозрюю, що крутелик рухатиметься по Московській аж до вулиці Космонавтів, а там зверне на Липиврізький шлях і вивезе мене за місто. Раптом розумію, що навіть прагну такої небезпеки, хочеться поглянути їй у вічі, зустрітися з нею один на один. Хай буде те, що має бути. Він клацає запальничкою, закурює, і я на кілька секунд боковим зором встигаю уважно його роздивитися. Знайоме обличчя. Але ніяк не годен згадати, де раніше його бачив. У пам'яті перебираю можливі місця, де ми могли зустрітися, і раптом — мене це приголомшує — розумію, що бачив його на минулорічному дні народженні Тані, на якому він був разом із Берою. Тоді я ще добряче набрався, і коли Бера попросив, щоб присутні й далі виголошували тости, я підвівся, готовий у дим, і запропонував випити за мене: вам усе одно, додав я, а мені приємно. Пригадую, як страшенно тоді обурився цей крутелик, уже був підвівся, щоб підійти до мене, лише Вова Бера, іронічно усміхаючись, зупинив його легким жестом, тіла, бідний студент нормально поїв, попив і в нього на радощах закрутилася голова. Да, Бера — мудра людина, таких зараз майже немає. Шкода, що його посадили на вісім років. Скоса поглядаю на крутелика. З такою вдачею, як у нього, на мене не знати що чекає. Машина звертає на набережну, що веде в бік центральної площі, ми проїжджаємо до найближчого моста і крутелик знову повертає, цього разу в бік Гоголівського корпусу університету, де знаходиться мій рідний факультет. Зупиняємося на безлюдній алеї, вимикає двигун, відкидається на спинку й дивиться в далечину, яку ліниво освітлює один-єдиний ліхтар. Якраз на тому місці з'являється невеликий силует маленької тварини, не можу розгледіти кота чи пса, крутелик сигналить, тварина сполохано біжить у кущі, і знову тиша. Пауза. «Дальше к нєй ходіш?» — говорить він із дивною інтонацією в голосі, ніби важко зітхає, а не запитує. Не знаю, як правильно повестися. Крутелик запитує, чого мовчу, води в рот набрал? каже, що мене згноїть, що завтра я сам звідси звалю, а якщо не звалю, в ліс вивезуть. Непогано, бляха, живу: люблю жінку, але вона якогось милого єрепениться, тепер ще це мудило мені втирає, що добре, а що погано, додому не можу попасти, бо там такі самі... з нетерпінням на мене чекають. «Ти Ліду любіш?»

«Да».

«А она?»

У горлі пересихає, секунди дві мовчу, не встигаю відкрити рота, як він б'є рукою об кермо і роздратовано вигукує: «Я так і знал, так і знал!» Несподівано нагинається до мене, від чого я аж здригаюся, нє бойся — з посмішкою гаркає, відчиняє бардачок над моїми колінами й дістає звідтіля невелику пляшку. Відкручує корок, перехиляє і передає мені. Я відмовляюся пити, але він наполягає. Роблю ковток і не можу збагнути, що це за напій. Крутелик зиркає на мене і здивовано кидає: «Ніколи не пив джин?» — «Звідки я міг його взяти?» — говорю простодушно і водночас сумно. Джин, блядь: тут щодня хавати хочеться, а він про джин втирає. Не можу догнати, чого він мене сюди притягнув? потриндіти по душам? пригрозити? чи показати моє місце в цьому житті? Так я і без нього про все це здогадуюся. Господи, чого з людей влада так пре, що вони не можуть втриматися, щоб її на кожному кроці не показувати, не погрожувати нею іншим? Я ж прекрасно усвідомлюю, що не можу змагатися з тобою, і ти ж сам це добре бачиш, ну що для тебе розчавити мене, скромного, голодного, несповна розуму студентика, який навіть не має нормального зимового одягу, не те що дрібних грошей на цигарки? Стає смішно, ото було б кумедно йому все слухати? Сумніваюся, що він би присоромився.