Патетичний блуд
Шрифт:
«Я Віталік», — кажу йому першу-ліпшу дурницю, що спадає на думку.
«Валєра. Скажи мнє, Віталік: хто ти такой? — Я здивовано дивлюся на нього і не можу вдуплитися, що він хоче. — Ну зачєм тєбє такая женщіна? Ну хто ти такой, чтоби к нєй хадіть? Ти ж ніхто. Ліда, єй же муж нужен, а нє студент. Ну какой із тєбя муж? Пасматрі на сєбя».
Опускаю голову. Він знову тицькає пласку плящину джину, перехиляю, алкоголь проливається по губах, втираю їх рукою і думаю, чим усе це скінчиться. Він поводиться збуджено, але не агресивно. Уважно слухаю й думаю про те, чим він не догодив Ліді: манерами? гарячою вдачею? своїм, ха, соціальним становищем? Певно, її це задовбало ще при покійному чоловікові, який, наскільки я розумію, також був серйозним дядьою в цьому місті і від якого залишився старенький «ніссан», донька, хата, трохи бабок, купа фотографій і, мабуть, неприємні спогади. Ліда справді несхожа на домашню, слухняну дружину бандюка, яка готова все життя мовчати і поратися по господарству, їй хочеться більшого, світлішого, елегантнішого, розмов про літературу, музику, філософію. Принаймні на це я поки здатний — із гіркотою думаю. Валєра запитує: чьо потух? Не знаю, що йому відповісти, лише стенаю плечима. Він знову робить ковток джину і ніби думає вголос: як правильно зі мною вчинити. Я кисло усміхаюся й пропоную відпустити мене на всі чотири сторони, просто відпустити, все в руках... він хапає мене за горлянку, боляче стискає її і шипить, що багатьом уродам у житті фортить, але ж уроди на це не заслуговують, бо вони уроди, які ні на що не здатні, які нічого самі досягнути не можуть. Не перебиваю Валєру, бо це ще більше його роздратує. Він дивиться на мене важким, тривалим поглядом, ніби хоче побачити найменше
З Ніжина виїжджаємо о шостій ранку на старенькому «ніссані». Ліда сидить за кермом серйозна, уважно стежить за трасою. Я поруч з нею. На задньому сидінні дрімає Даша, яка хвилин п'ятнадцять вередувала, бо підняли вдосвіта, і лише тепер її повіки нарешті стулюються. Вона час від часу розплющує очі, втомлено дивиться на мене і так само повільно їх заплющує. Ліда каже: ще не виспалася, хай доспить. Я розглядаю купу касет, які дістаю з бардачка, але Ліда просить поки що нічого не ставити, мала засинає. Хочу розпочати розмову про те, аби ми побралися. Але в Ліди надто заклопотаний вираз, тому краще відкладу це до відповідного моменту. Страшенно люблю подорожувати, дивитися на незнайомі краєвиди, селища, людей, худобу за вікном, на розлогі поля, ліси, посадки, озера, ріки, на ліниві густі білі хмари вдалині, на сліпуче сонце й гарячий асфальт. Раптом вірю, що я — щасливий, навіть останні події також у цьому переконують: здається, від мене відчепився крутелик; я склав на п'ятірку іспит у Лідиної подруги, яка заздалегідь підготувала мені потрібний білет; Ігор Ковінько залишив мені ключі від своїх двох кімнат і я мав де жити цей тиждень перед поїздкою на Азовське море (ключі я залишив під душовою в його блоці — як ми з ним і домовилися); мої стосунки з Лідою стають ще тіснішими, а після моря, сподіваюся, ми будемо разом і більше ніхто нам не заважатиме. Шкода лише, що зараз у неї настрій не зовсім говіркий, здається, ніби вона карається важкими й неприємними думками.
«Про що думаєш?»
«Згадую, чи перекрила крани на воду й газ».
«Не переживай — перекрила. Ліда, я хотів у тебе запитати... — в мене язик далі не наважується говорити. Вона запитально кидає короткий погляд і знову відводить очі на дорогу. — Ліда, що в тебе з Валєрою?»
«З яким Валєрою?» — насторожується, на чолі з'являються зморшки задуми.
«Ти знаєш з яким... який їздить на темній іномарці».
«А... ти про цього».
«А були інші?»
«Не зрозуміла... що ти хочеш цим сказати?» «Ліда, я не хотів тебе образити. Просто мені здалося...»
«Хреститися треба, якщо здалося...»
«А якщо не здалося?»
«Ти забагато на себе береш».
«Що в тебе з Валєрою?»
«Нічого».
«Нічого?»
«Ну добре, бо це мені починає не подобатися. Кілька разів було, коли він до мене клеївся... А звідки ти знаєш про Валєру?»
Не відповідаю, лише з гірким кавалком у горлі дивлюся на трасу, на випадкові машини, що мчать по зустрічній смузі. Вона наполягає на відповіді, і я кажу повну нісенітницю, що випадково познайомився з ним у барі, і що він... про нас усе знає. Обличчя Ліди прояснюється, вона здивовано на мене зиркає, ніби не вірить у сказане, після кількох секунд мовчанки каже: дивно. Що тут дивного? Вона з незвичним виразом обличчя продовжує, що на нього таке несхоже — розмовляти зі студентами в барі. Потім Ліда з підозрою розпитує, чого це мене понесло в бар, і де саме ми познайомилися, в тебе ж нема грошей, ну, признавайся, що сталося? він тобі погрожував? обіцяв закопати? Я іронічно відмахуюся і відповідаю, що Валєра зовсім не такий. Ліда кидає недовірливий погляд, раптом по її очах розумію, що вона не вірить, але нічого не говорить. Між нами зринає холод, і ми ідемо мовчки. Лише тепер розумію, чому Валера так агресивно поводився зі мною, чому його так дістають наші стосунки з Лідою. Їхнє, хоча й хаотичне й хистке, спільне минуле з Лідою, мабуть, дає йому право мотиваційно так себе поводити. Ну як же — він переконаний: якщо був із жінкою — значить, вона не може належати іншому; ще не відомо, чи Валєра так легко відступиться. Тепер я здогадуюся, хто так часто телефонував вечорами Ліді та псував їй настрій. Вона кладе руку мені на коліно й запитує, що сталося. Я не встигаю сказати хоч слово, як Ліда тужливим голосом каже, що не треба себе накручувати, Віталік, я вже не дівчинка, розумієш? я кілька разів серйозно попеклася, думаю, цього більше не буде, Даша росте, мені треба думати про неї... я би також хотіла багато чого повернути назад і не робити дурниць, але таке наше життя, воно складається з нових і нових дурниць; пауза; навіть те, що ти їдеш зі мною поруч... може, це також дурниця? як думаєш? Можливо, глухо відповідаю, якщо це дурниця, то давай я краще вийду, ми від Ніжина недалеко від'їхали — ще навіть нема Прилук? о, ми у Малій Дівиці, я повернуся попуткою.
«Ідіот, — сміється Ліда, — нікуди я тебе не відпущу, назад дороги нема, ну, чого насупився? а в самого в гуртожитку дівчат, мабуть, щодня інша, хіба ні? чого мовчиш?»
Вона поводиться, як вісімнадцятилітня вертихвістка, дивиться зверхньо й лукаво, кожен порух лише підкреслює її кокетування. Якби ж ти знала — думаю про себе — що там у мене... зараз би так не шкірилася. Даша прокидається і каже, що хоче пісяти. Ліда звертає на узбіччя й глушить двигун. Вони сходять у невеликий кювет справити нужду. Я також вирішую розім'ятися. Сонце припікає все більше, сьогодні гарний день. Назустріч нам повільно іде вантажівка, з невеликої цятки вона невпинно виростає в синій квадрат кабіни, спершу я можу розгледіти марку — «газон», а потім обрис водія за кермом. Даша хоче збирати квіточки, але Ліда на неї гримає й наказує сідати в салон. Ми знову в дорозі. Я порпаюся в магнітофонних касетах, написи англійською, більшість виконавців мені невідомі, не знаю, що ставити. Ліда бере одну з них і запихає в цифровий магнітофон. Лунають перші акорди, а потім жіночий, плавний голос. Я запитую, хто це, і Ліда каже: Елла Фіцджеральд.
«Ніколи не чув».
«Ти ще багато чого не чув», — добродушно сміється вона.
«Я в Америці, — бурмочу, — на відміну від тебе, не стажувався».
Ліда радісно дивиться й каже, що все ще попереду, якщо тільки захочу. В Лубнах ми сперечаємося, яким шляхом їхати на Полтаву — через Хорол чи Миргород, майже однакова відстань. Я пропоную через Миргород, як-не-як — полкове, козацьке місто. Не той тепер Миргород. Біля Полтави в «ніссані» пробиває заднє праве колесо, ми дістаємо запаску і я намагаюся її встановити, хоча ніколи цього не робив. Ліда стежить за моїми незграбними рухами й сміється. Даша тим часом бігає неподалік у невеличкій лісосмузі й збирає квіточки та сонечка. Я гукаю до неї, щоб нікуди не йшла без дозволу. Нарешті закручую четверту гайку, але Ліда каже, аби не наглухо. З літрової пластмасової пляшки поливає воду мені на брудні руки, пропонує зробити перерву хвилин на п'ятнадцять-двадцять і перекусити. Ліда наливає з термоса чай, а я нарізаю на дрібні шматки помідори, огірки, варені яйця та відбивні. Даша вередує і відмовляється їсти, мати гримає на неї, і дівчинка неохоче підкоряється. На свіжому повітрі апетит ніби загострюється. Ліда каже, що нам треба поспішати, оскільки їхати швидко вона боїться. На виїзді з Полтави Даша жаліється, що болить шлунок, і починає плакати. Ліда дає їй пігулку
«Ліда, ти прочитала мою прозу?»
«Забула, — зізнається вона й винувато прикушує нижню губу, — перед поїздкою була затуркана клопотами, але це нічого, щойно приїду — відразу прочитаю, обіцяю».
На мене находить депресняк. Я не маю що їм дати. Я — босяк, який випадково з'явився в їхньому житті і тепер сидить на шиї. На мені навіть одяг її покійного чоловіка: спортивні шорти й ґумові капці, бейсболка, футболка і навіть чорні окуляри; навіть плавки — і ті Ліда мені купила. В мене ні копійки за душею, я — злидень, задрипаний студентик, суцільна проблема, і батьки нічого не можуть мені дати... а я хочу одружитися. Валєра правильно каже: я — ніхто. Із сумною іронією згадую вірш Емілі Дікінсон: «У світі я — ніхто — а ти? Ти теж ніхто, мабуть»... Стає так гірко, що ледве стримую себе, щоб не заплакати. Ставлю касету з джазовою інструменталкою. Перед Дніпропетровськом Даша засинає, влігшись на задньому сидінні, одна рука лежить на животику, інша спадає, вона довго моститься, перевертається, поки врешті стулює повіки. Ліда стишує музику, одразу зростає гул двигуна, шум від пробігу коліс по асфальті і опір повітря об корпус машини. Я слухаю ці звуки, і вони наганяють ще більшу нудьгу, відчай і втому. Не можу думати про власне майбутнє, невдачі, бо гул наповнює мене зсередини, і здається, що гуде в мені, приглушує слова, які я так часто люблю вимовляти мовчки, якими я так часто сперечаюся з самим собою. Ліда розпитує про мій рідний край, про мою нещасну «малу батьківщину», яку я покинув, і вже три роки не потикаюся туди, бо мене пригнічує минуле, яке щодня чекає неприємними телефонними дзвінками, темним під'їздом, у якому може трапитися що завгодно; на моєму поверсі, певно, як і в ті нещодавні часи, й досі не горить лампочка, пригадую, мій батько задовбався щотижня вкручувати нову сорокаватівку, бо її розстрілювали алюмінієвими чи мідними скоблями з рогаток десятилітні шмаркачі або ж цупили сусіди з верхнього чи нижнього поверху. Ліда радісно каже, що ввечері наберемо пива й риби, ти яку рибу любиш? Зізнаюся, що про це ніколи й не думав, мабуть коропів, лящів, карасів. Та ні, сміється вона, я про справжню рибу, морську рибу, вона найсмачніша. Ліда каже, що купимо пеленгаса, чехонь, але не мокру, бо вона дуже солона, а копчену, в неї м'ясо віддирається довгими, тонкими смужками, а ще — в'ялених бичків, там їх продають на кожному кроці, до речі, з прісноводної риби найсмачніший судак, особливо копчений. Так, бурмочу я, судак дуже смачний, з нього виходить добра юшка, ми ловили його в Тернополі на Сереті біля гідропарку; судак, на відміну від щуки, ходить косяками і не смердить мулом, а ще він чує приманку боковою лінією, силікон будь-якого кольору може взяти, натомість щука реагує зором, а сом ведеться на запах. Вона вередує, що я все вигадую. Обурююся, і Ліда шепоче: дурнику мій, вірю. Я і справді був затятим рибалкою, ще з раннього дитинства, і дід у мене був рибалкою, і батько, словом, риби в хаті ніколи не бракувало. Чому вона не вірить? У Мелітополі Ліда виходить і розпитує ціни на кавуни й дині, каже, що чим ближче до моря — тим менші ціни. Даша закриває долонями мені очі й просить відгадати, хто це.
«Даша».
«Ні — не Даша, а слоненятко. А зараз?» — знову затуляє мені очі.
«Лисичка».
«Ні, не вгадав, — сміється вона, — вовчик». Даша знову закриває мені очі.
«Левенятко».
«Правильно, — вигукує вона, — вгадав».
Ліда гримає на нас, щоб не відволікали її від дороги, я прошу Дашу бути чемною і гарною дівчинкою. Вона нудьгує, дивиться по боках, потім розвертається спиною до нас і обличчям до машин, що їдуть за нами, і показує водіям язика. Я стежу за нею. Водій блакитної «таврії» добродушно погрожує їй пальчиком, і Даша заходиться дзвінким, щасливим сміхом. Дивлюся на широкі баштани за вікном і думаю про те, як тут живуть люди, як минають їхні будні та свята. Час від часу на шляху трапляються величезні розкладки різних сортів кавунів і динь, якими торгують із фур. Ліда каже, що все необхідне купимо перед самою Кирилівкою, там найдешевше, бо на курорті ціни знову бабахнуть. У Малій Тернівці за Якимівкою нарешті зупиняємося й підходимо до продавців — худющого й засмаглого жевжика в сірій, засмальцьованій бейсболці, з-під козирка якої виглядає чорний, закручений чуб, та його рум'янощокої дружини-товстунки. Ліда вибирає кілька маленьких диньок, ретельно їх нюхає, а мені наказує вибрати великого кавуна. Ми купуємо, складаємо все в багажник і вирушаємо далі. Я хочу бачити море, пильно й довго вдивляюся в далечінь, відчуваю, що воно от-от має з'явитися синюватою смугою на горизонті. Ліда показує праворуч, де з-за дерев, пагорбів, баштанів, видніється сріблястий, схожий на молочний коктейль, лиман. Я прикипаю очима до нього й, заворожений, не можу відірватися. Чому мене так тягне до води? Чому мені так подобаються річки, ставки, озера, а тепер ще лиман і море, якого я ніколи не бачив? Люди, які живуть у цих краях, певно, щасливі, бо щодня можуть бачити цю красу. Даша каже, що хоче до моря, і ми її заспокоюємо — їхати залишилося недовго.
Коли заїжджаємо в Кирилівку, таке враження, що моя нетерплячка побачити море ніби зростає в кілька разів. Я розглядаю людські садиби, хати, подвір'я, на воротах висять таблички «здаються кімнати» або «кімнат нема». Ліда пропонує поїхати ближче до центру й починати шукати звідти. Ми повільно їдемо вулицею, по якій ідуть люди в купальних костюмах, плавках, із надувними матрацами й кругами на плечах. Ходимо по господарях і розглядаємо кімнати, нам одразу таланить, бо за десяток подвір'їв від перехрестя в центрі знаходимо потрібне житло, умови Ліду задовольняють. Знайомимося з господинею, яка просить називати її Тимофіївною, вона показує нам нашу кімнату з трьома ліжками і дає ключі. Тимофіївна відразу розповідає що й де знаходиться: холодильник у коридорі хати, пользуйтесь, реб'ятки, душова і туалет у кабінках наприкінці двору, ах да, магазини хароші, оптові, тут же, рядом, пройдете через огород, всьо вроді, ну, реб'ятки, отдихайтє. Даша знову скиглить, що хоче до моря. Ми розпаковуємо речі, переодягаємося в пляжний одяг і йдемо до води. В рибному кіоску купуємо два копчених судаки, а в магазині кілька пляшок пива. Виходимо на пляж, я вперше бачу море. Воно спокійне, темно-синє, лише на горизонті повільно втрачає різкі кольори й зливається з небом. Далеко від берега на поверхні води розсипані невеликі силуети рибацьких човнів. На пляжі купа людей, і ми насилу знаходимо вільний шмат піску, на якому можна зупинитися. Розправляю велику парасолю від сонця, встромляю в пісок і під куполом тіні ми розстеляємо покривало. Вечірнє сонце не припікає, деякі люди збираються і йдуть із пляжу. Йду купатися, дрібні мушлі боляче колють у стопи, я насилу добираюся до води, заходжу і метрів тридцять іду до нормальної глибини й пірнаю. На березі стоїть Даша й махає ручкою. Я знову пірнаю й пливу у відкрите море. Ще ніколи не почувався так добре, вода легко тримає тіло на поверхні. Лягаю зіркою й дивлюся в небо. Уявляю, як ми кохатимемося з Лідою вночі, коли Даша засне. Уявляю, якою буде наша шкіра: солонуватою, теплою і розслабленою. Думаю про Ліду, певно, мені поталанило, що я знайшов цю жінку. Виходжу з води й дивлюся на них, на моїх двох улюблених, ніжних дівчат. Ліда лежить на животі, поклавши перед себе лікті, від чого її груди, стулившись, стали повнішими. Я збуджуюся і подумки звільняю їх від купальника. Я б хотів, щоб вона також подивилася зараз на моє причандалля, яке хвилюється під плавками. Ліда гортає жіночий журнал і лускає насіння. Даша позаду неї бавиться, набирає в руки пісок і визбирує з нього мушельки. Раптом мала бере відкриту пляшку пива, яка стоїть біля лівого Лідиного ліктя і починає пити. Мало не лускаю зі сміху. Потім Даша так само поважно ставить пляшку на місце і знову грається піском. Я падаю поруч із Лідою, на неї летять краплі води, вона кривиться і швидко кидає мені рушника. Лежу на спині, накривши очі футболкою. Ліда гладить мені пальцями груди, водить пучками по шиї, підіймається до обличчя. Стає страшенно лоскітно, вона водить пальчиком по губах, і я намагаюся його легко вкусити.
«Ти задоволений?»
«Ліда, я тебе люблю».
«Обманюєш», — сміється вона.
«Ліда, ти знаєш, що я вперше на морі?»
Нічого не відповідає, на обличчі з'являється сумна задума. Чим вона переймається? Невже не вірить, що ми будемо разом? Знову кажу, що хочу з нею одружитися, якомога швидше, відразу після приїзду, навіщо зволікати, нехай переконається, що я не жартую і не використовую її; Ліда, я хочу бути з вами, обіймаю Дашу, але вона, заклопотана будуванням фортеці з піску, від мене відсторонюється. Вірю — задумано дивиться перед себе, зітхає Ліда і каже: «Зривається вітер, час повертатися».