Перше Правило Чарівника

Гудкайнд Террі

Птахолов слухав уважно, з повагою. Келен повернулася до нього.

— Я не можу зараз сказати, що стану робити, якщо старші скажуть: «Ні». Я не бажаю завдавати твоїм людям зла і хочу захистити їх від того болю, який довелося побачити мені. Я бачила, що робить Даркен Рал з людьми. Я знаю, що він зробить з вами. Якби я знала, що можу зупинити Рала, піднявши руку на цього славного хлопця Сіддіна, я зробила б це. Без коливань. Як би у мене не розривалося серце. Тому що знала б: цим я врятую інших славних малюків. Я несу тяжкий тягар, тягар воїна. Тобі ж теж доводилося вбивати одного, щоб врятувати багатьох. Я знаю, що ти не відчуваєш при цьому задоволення. А Даркен Рал відчуває, повір

мені. Будь ласка, допоможи мені врятувати твій народ, не завдаючи йому зла. — По щоках Келен бігли сльози. — Я так хочу нікому не заподіювати зла.

Птахолов ніжно пригорнув її до себе, і Келен, схлипуючи, уткнулась в його плече.

— Народам Серединних Земель повезло: на їхньому боці воює такий воїн, як ти.

— Якщо ми знайдемо те, що шукаємо, і сховаємо це від Даркена Рала до першого дня зими, він помре. Більше нікому не доведеться помирати. Але щоб це знайти, нам потрібна допомога.

— Перший день зими?.. Дитя, залишилося не так вже й багато часу. Осінь закінчується, скоро на зміну їй прийде зима.

— Не я встановлюю закони життя, поважний старійшина. Якщо тобі відоме заклинання, яке зупиняє час, скажи мені його. Я могла б скористатися ним.

Птахолов сидів спокійно, не відповідаючи.

— Я бачив тебе серед нашого народу і раніше. Ти завжди поважала наші бажання, ніколи не завдавала нам зла. Те ж і Шукач. Я на твоїй стороні, дитя моє. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб переконати інших. Мені не хочеться, щоб мої люди потрапили в біду.

— Якщо вони відмовлять, ти не повинен боятися ні мене, ні Шукача, — сказала Келен, притулившись до його плеча і дивлячись прямо перед собою. — Бійся того, з Д'хари. Він обрушиться, як буря, і знищить вас усіх. У вас немає надії на порятунок. Він вас знищить.

Увечері, в затишному будинку Савідліна, Келен, сидячи на підлозі, розповідала Сіддіну казку про рибака, який перетворився на рибу і жив в озері. Рибак знімав з гачків наживку і ніколи не попадався. Цю казку їй колись розповідала мати. Дуже давно. Коли Келен була такою ж маленькою, як і цей хлопчина. Здивування, написане на його обличчі, нагадало Келен про її власні переживання в ті далекі роки.

Потім Везелен готувала солодке коріння, чудовий аромат якого змішувався з димом, а Савідлін вчив Річарда вирізати наконечники стріл для полювання на різних тварин. Вчив гартувати їх на вугіллі вогнища, вчив наносити на їх вістря смертоносну отруту. Келен лежала на підлозі на шкурі. Сіддін заснув біля неї, згорнувшись калачиком, і вона гладила його чорне волосся. Келен згадала про те, як сказала Птахолову, що може вбити цього хлопця. Вона проковтнула грудку в горлі.

Келен хотілося повернути сказане. Так, вона сказала правду, але не варто було вимовляти це вголос. Тепер Келен боялася магії слова. Річард не зауважив, що Келен розмовляла з Птахоловом. Вона не стала йому про це розповідати. Келен визнала безглуздим тривожити його даремно. Відбудеться те, що має статися. Їй залишається лише сподіватися, що старійшини дослухаються голосу розуму.

Наступний день видався вітряним, але напрочуд теплим, незважаючи на дощ. До полудня перед будинком духів зібралася юрба. Дах було закінчено, в новому осередку горів вогонь. Коли з пічної труби піднялися перші клуби диму, по натовпу пронеслися вигуки подиву і захоплення. Люди тіснилися у двері, бажаючи поглянути на вогонь, який не наповнює кімнату задушливим димом. Думка про те, що можна жити без диму, що роз'їдає очі, здавалася їм настільки ж привабливою, як і думка, що можна жити без води, яка постійно капає на голову. Косий дощ, на зразок цього, був справжньою напастю. Він проходив крізь трав'яні дахи, ніби їх і не було.

Всі радісно дивилися, як

стікає по черепичному даху вода, і ні краплі не потрапляє всередину хатини. Річард спустився вниз в прекрасному настрої. Дах закінчений, ніде не тече. Тяга в осередку чудова. Його роботою всі задоволені. Його помічники пишалися своєю роботою, пишалися здобутим знанням. І тепер вони з задоволенням розповідали іншим про нову споруду.

Не звертаючи уваги на роззяв, затримавшись лише для того, щоб причепити меч, Річард попрямував до центру села, де під навісом їх очікували старійшини. Келен йшла праворуч від нього, Савідлін — зліва, обидва готувалися захистити Шукача. Натовп привітав Річарда і пішов слідом, обходячи споруди, сміючись і жваво розмовляючи. Річард напружився.

— Думаєш, меч знадобиться? — Запитала Келен.

Він глянув на неї, не збиваючись із кроку, і криво посміхнувся. По його забрудненому волоссю текла вода.

— Я — Шукач.

Келен несхвально поглянула на нього.

— Річард, не намагайся мене обдурити. Ти знаєш, що я маю на увазі.

Його усмішка стала ширше.

— Сподіваюся, це послужить нагадуванням про те, що їм краще б прийняти вірне рішення.

У Келен всередині все похололо. Вона відчувала, що ситуація вислизає з-під її контролю, що Річард готується зробити щось жахливе, якщо старші відмовлять йому. Він працював завзято. З того моменту, як він прокидався, і до тієї хвилини, коли лягав у постіль, він жив однією думкою — про те, що переконає старійшин. Він переконав вже багатьох, але Келен боялася, що Річард ніколи всерйоз не замислювався над тим, що він зробить, якщо старші скажуть: «Ні».

Під протікаючим дахом, гордо розправивши плечі, стояв Тоффалар. Краплі дощу барабанили по калюжах на підлозі. Сирин, Калдус, Арбрін, Брегіндерін і Хажанлет стояли з боків. На всіх були облачення зі шкір койота. Келен знала, що так одягаються тільки під час офіційних церемоній. Здавалося, сюди прийшло все село. Люди стояли перед старійшинами, сиділи під сусідніми навісами, визирали з вікон. Робота зупинилася. Народ чекав, коли заговорять старійшини.

Келен помітила в натовпі Птахолова. Він стояв біля жердин, що підтримували навіс. Очі їх зустрілися, і в неї перехопило подих. Келен схопила Річарда за рукав і нахилилася до нього.

— Не забувай, що б вони не сказали, ми повинні піти звідси живими. Якщо, звичайно, хочемо зупинити Дарка Рала. Нас двоє, а їх багато. І меч тобі не допоможе.

Річард не удостоїв її навіть поглядом.

— Поважні старші, — почав він, чітко вимовляючи кожне слово. — Маю честь повідомити вам, що тепер у будинку духів новий дах. Дах, який не тече. Мені також випала честь навчити людей вашого племені самим робити такі дахи. Тепер вони зможуть переробити всі будівлі села. Я зробив це з поваги до вашого народу і не очікую нічого натомість. Я сподіваюся, що ви задоволені.

Поки Келен перекладала, старійшини стояли з похмурими обличчями. Коли вона закінчила, наступила томлива тиша.

— Ми незадоволені, — чітко вимовив Тоффалар.

Річард спохмурнів.

— Чому?

— Могутність Племені Тіни не зменшиться від кількох крапель дощу. Твій дах, може, і не пропускає дощу, але це тому, що він хитріший. Хитрість — привілей чужинців. Це не наш шлях. Спочатку ти зробиш дах, а потім чужаки почнуть вказувати нам, як робити і інше. Ми знаємо, що ти хочеш. Ти хочеш, щоб тебе визнали одним з нас. Ти хочеш скликати раду. Ще один хитромудрий трюк чужака, щоб змусити нас зробити щось на його користь. Ти хочеш втягнути нас в свою боротьбу. Ми говоримо: ні! — Він повернувся до Савідліна. — Дах будинку духів буде перероблено. Він знову стане таким, яким його хочуть бачити наші поважні предки.